Кінець Великого Юліуса

Ув'язнений не чув генерала. Ним оволоділа одна ідея — образи, жорстокої, зрадницької образи, заподіяної йому кимсь із-за рогу. Він метався і кричав, він ридав і рвав на собі одяг. Смирнов викликав лікаря, ув'язненому дали валер'янки з бромом.

Через кілька годин, коли ув'язнений опам'ятався, всі знову зібрались у кабінеті Смирнова.

— Значить, ви стверджуєте, що не винні у вбивстві? — спитав прокурор.

— Мені все одно ніхто не повірить! — апатично сказав ув'язнений. — Мене розстріляють, і цим справа скінчиться. Звичайно, я не вбивав! Я лише дубль Великого Юліуса!

Берестов не витримав і свиснув. Генерал опустив руку і, ледь усміхнувшись, кивнув Смирнову.

— Я — двійник! — повторив ув'язнений. — Вони зрадили мене, і я не збираюсь мовчати! Я тільки допомагаю Великому Юліусові: коли йому треба виграти час або втекти, він підставляє мене під удар, а сам продовжує виконувати завдання.

— Великий Юліус… — пробурмотів Смирнов. — Ну, цього ми знаємо! А ім'я Стефен Горелл вам відоме? — звернувся він до ув'язненого.

— Ні! — поспішно озвався той. — Але у Юліуса багато імен. Він бере нове ім'я майже для кожної справи. Постійний номер і кличка рано чи пізно розшифровуються. Для того щоб розшифрувати Юліуса, треба зіставити багато імен.

— У чому тепер полягало ваше завдання у нас? — спитав генерал.

— Сьогодні я вам все скажу!.. — квапливо відповів ув'язнений і, підвівшись, обернувся в бік генерала, інстинктивно відчуваючи, що з ним говорить найстарший званням і становищем з усіх присутніх у кімнаті. — Я тепер усе скажу! — з відтінком загрози повторив він. — Я прибув у Росію кілька днів тому в ящику для книжок у дипломатичному багажі. Шеф, пан Робертс, дав мені документи на ім'я Морозова і серед них військовий документ, ніби випадково забутий мною серед нових документів, на ім'я Клеб… Клебанова. Дуже трудне прізвище. У мене скінчились сигарети, дозвольте закурити вашу… Дякую. Ось так, тепер добре. Ви мені не повірите, але я щасливий, що нарешті можу віддячити цим мерзотникам сповна і розповісти вам все, все, все… З цими документами я повинен був прийти в квартиру на Великий Афанасіївський, пробути там кілька годин і вже звідти направитись до військового об'єкта і там необережно провести зйомку, щоб мене арештували. Робертс сам висадив мене з машини, катаючись з дружиною за містом, і я пішов виконувати завдання…

— Вам було наказано мовчати на допитах? — спитав Смирнов.

— Звичайно! — підхопив ув'язнений. — Мовчати і відтягувати час. Щоб ви думали, що він у вас в руках, і не заважали йому закінчити справу…

— А суть завдання Великого Юліуса вам відома?

— Що ви? Ні, ні!., — з непідробним переляком вихопилося в ув'язненого. — Що ви! Навіщо мені знати? Я зараз поясню, як я з ним працюю. Це дуже просто! Ось наприклад, недавно поблизу Парижа. Вілла одного ученого. Юліус — його гість. Учений працює в кабінеті. Юліус у саду перед вікнами кабінету, в шезлонгу читає. Я в кущах жду сигналу. Настає зручна хвилина, ми міняємось місцями. Я читаю перед вікнами ученого, Юліус фотографує в лабораторії. А вчений бачить: Юліус сидить на сонці і читає… Багато різних комбінацій бувало. Я все скажу. Адже це підлість наразити мене на таку небезпеку, як страта за вбивство. І це після того, як вони мучили мене стільки років…

Ув'язнений знову почав судорожно схлипувати. Смирнов подав йому води і виждав, поки той заспокоїться.

— Француз? — спитав генерал.

— Так, мосьє! Філіпп Дестен — це моє справжнє ім'я…

— Як ви потрапили до Юліуса? — обірвав генерал викрики ув'язненого.

— Нещастя завжди звалюється на голову несподівано! — здавлено сказав Дестен. — Я — парикмахер, мосьє. В сорок п'ятому році я був у матері в Бретані. Я подорожував на велосипеді — це дешево і приємно. По дорозі додому, в Париж, мене помітив Великий Юліус. Я ночував у пансіоні для туристів, у містечку Боширо. Вночі мене розбудило яскраве світло, я розплющив очі і побачив над собою поліцаїв. Вони наділи на мене наручники. Мене арештували за вбивство. Я трохи не збожеволів, коли на другий день мене підвели до трупа: я ніколи не бачив цієї людини! Через кілька днів Юліус увійшов у камеру і сказав, що схожість з ним може врятувати мене від смертної кари. Ось так я й поступив у його розпорядження. Двічі намагався втекти, і кожного разу Юліус люто бив мене за це. Я не зважився тікати втретє. Ну оце і все, що ж іще? Я не повернувся в Париж, до сім'ї. Дружині сказали, що я загинув під час автомобільної катастрофи на шосе. Я не знаю, що з сім'єю. Вони обіцяли не займати Катарини і маленької Катрін. Та хіба їм можна вірити? Це собаки!

— Ну, загалом на сьогодні все ясно! — сказав генерал Смирнову, підводячись. — Пан Дестен може зайнятись складанням свого докладного життєпису, а в нас з вами є терміновіші справи. Прошу зайти до мене, полковнику. І вас прошу, капітане! — додав генерал Берестову.

— Так де ж Горелл, шановні товариші? — спитав генерал Смирнова і Берестова, коли вони залишились на самоті в кабінеті генерала. — Ваш здогад, Гарасиме Миколайовичу, виявився правильним. На об'єкті тридцять чотири було взяти двійника. Але під того, що наш здогад підтвердився, нам стало не легше, а трудніше. Виходить, Горелл знову вислизнув із рук! Як же це трапилось, капітане Берестов?

— Голову мені треба відтяти, товаришу генерал! — з відчаєм сказав Берестов. — Я винен. Тільки зараз розумію, як винен! Це було так. Ми, значить, провели Горелла до Афанасіївського і почали вести спостереження. Далі. В той самий день, коли Дестен відправився на об'єкт тридцять четвертий, товариш із нашої групи, Рябушепко, доповідає по телефону: «Підшефний повернувся на точку». Я йому кажу: «Тобто як це «повернувся»? Він же не виходив!» Рябушенко відповідає: «Так, не виходив, товаришу капітан!» — «Чого ж ти, — кажу, — рапортуєш, що повернувся?» Рябушенко мовчить. Я прийшов на місце, ми з ним зустрілись. Ну, я…

— Насіли на Рябушенка? — спитав генерал.

— Було! Я йому тверджу: «Значить, ти пропустив, як він вийшов! І не тільки ти, а й інші пропустили!» Щоправда, там умови для спостереження дуже складні, і Горелл міг зірватись з першого-ліпшого місця. Викликаю інших. Ніхто не бачив, як Горелл виходив з квартири.

— Ну, ви, звичайно, розходились… — підказав генерал.

— Та ні, чого ж бушувать. Я все хотів з'ясувати, хто ж із моїх людей приховує свою помилку. Адже це остання справа, товаришу генерал-майор!

— Він не бушував, він їх умовив! — похмуро буркнув Смирнов.

— Точно так, товаришу полковник! — винувато погодився Берестов. — Тепер я розумію, що умовив їх визнати неіснуючу помилку. Ну, вони люди дисципліновані, справі добра бажають, от і повірили мені!

— Отже, коли Дестен вийшов з Афанасіївського, вся група пішла слідом за ним…

— Так! — похмуро кивнув Берестов. — А коли його на тридцять четвертому об'єкті з таким завзяттям схопили, наші пішли у відділ висловити своє незадоволення. А Горелл, значить, у цей час обіграв спостерігача, що лишився чергувати на Афанасіївському. З однією людиною він справився… І втік! Моя вина, товаришу генерал!

Генерал встав із крісла і деякий час мовчки ходив по кімнаті, намагаючись ступати так, щоб носки ботинок попадали в квадрати рисунка килима.

— А по-моєму, так! — роздратовано сказав він, спиняючись. — Боязнь помилок далеко небезпечніша за саму помилку! Чуєте, товариші? Боячись помилитись, людина перестає бути активною. Вона труситься за свій авторитет і кінець кінцем, намагаючись з усіх сил, за всяку ціну врятувати підмочену репутацію, втрачає найкращі свої якості. До речі, один з таких способів «рятуватись»— це негайне і безвідмовне визнання своєї вини. Мовляв, чим скоріше і повніше визнаю, чим сильніше себе розкритикую, тим менше будуть вимагати. А ось коли б Рябушенко обстоював своє, твердив, що, мовляв, «не виходив — та й годі», — ми б задумались і кінець кінцем зміркували б, у чому справа. Ні, таки справді! — гаряче продовжував він, знову заходившись крокувати по квадратиках килима. — Хіба ми не люди? Люди! З живою людиною все може трапитись! Та якщо існує серед нас цілковита правдивість, якщо люди віддані, помилка не страшна. Ось давайте обміркуємо, як тепер виходити з становища. Горелла треба знайти сьогодні ж, це — наказ! Чуєте, капітане Берестов? Бойовий наказ!