Кульбабове вино

— О, це й справді страшенно смачно. Але що воно таке?

Холодний лимонад перестав шумувати в запітнілих склянках, а виделки, що перед тим так і мигтіли в повітрі, тихо лягли на стіл поруч з тарілками.

Дуглас кинув на тітку Роуз такий погляд, яким дивиться на мисливця вражений кулею олень, перш ніж упасти мертвим. На всіх обличчях за столом відбились подив і образа. Хіба ж їжа не говорить сама за себе? Адже в ній і своя філософія, і свої запитання, і відповіді на них. Чи не досить того, що все твоє єство вдоволене цією миттю мало не побожного дійства і невимовного блаженства?

— Як я бачу, — знов озвалася тітка Роуз, — ніхто не почув, про що я спитала.

Нарешті бабуся, ледь розтуляючи рота, відповіла:

— Я називаю цю страву четверговою. Ми їмо її щочетверга.

То була неправда.

За всі роки жодна страва ніколи не скидалася на іншу. Оця, приміром, — звідки вона походила? Чи не з зелених морських глибин? А ота — чи не кулею здобуто її в блакитному літньому небі? Плавала вона чи літала, повнилася кров’ю чи хлорофілом, ходила по землі чи тяглася до сонця, не зрушаючи з місця? Ніхто не знав. Ніхто не питав. Нікого це не обходило.

Найбільше, що дозволяли собі домочадці, — це постояти в дверях кухні, коли там здіймалися хмари борошна, щось гриміло, брязкало, стукотіло, — так наче то була якась знавісніла фабрика, — а бабуся підсліпувато мружила очі, і руки її самі знаходили потрібну банку чи миску.

Чи усвідомлювала вона сама цей свій особливий дар? Навряд. Коли в неї питали про її куховарські секрети, бабуся тільки опускала очі на свої руки, наділені якимсь чудесним чуттям, що самі собою чаклували з борошном чи занурювались у нутро випатраної індички, мовби шукаючи там сховану пташину душу. Її сірі очі безпорадно кліпали за помутнілими від порошинок перцю й шавлії скельцями окулярів, оправа яких за сорок років біля плити теж зазнала руйнівної дії жару, — і часом бабуся зосліпу посипала біфштекси крохмалем, але які то виходили ніжні, соковиті біфштекси! А то раптом вкидала у м’ясний фарш абрикоси чи, анітрохи не зважаючи на куховарські приписи й рецепти, створювала найнесподіваніші гібриди м’яса, трав, садовини, городини — аби тільки, ледь побачивши їх на столі, кожен проковтнув слину й відчув приплив завзяття. Отож бабусині руки, як раніше й прабабусині, були її незбагненною таємницею, постійною втіхою, сенсом її існування. Вона й сама дивилася на них зачудовано, але не заважала їм жити своїм життям, таким, якого їм було просто не минути.

А тепер, уперше за довгі роки, хтось вихопився із запитаннями, неначе доскіпливий лабораторний дослідник, почав розводитися про те, про що годилося б мовчати.

— Гаразд, але з чого вона зроблена, ця четвергова страва?

— Ну, — ухильно відказала бабуся, — а що ти там відчуваєш на смак?

Тітка Роуз понюхала шматок на своїй виделці.

— Яловичина… чи це баранина?.. Імбир… чи, може, кориця?.. Шинкова підлива? Чорниці? Мелені сухарики? Часник? Мигдаль?

— Достеменно так, — мовила бабуся. — Кому покласти ще?.. Всім?

За столом зчинився гамір, забряжчали тарілки, замелькали руки, всі заговорили разом, ніби хотіли назавжди поховати ті блюзнірські запитання, а найголосніше говорив і найбільше метушився Дуглас. Та з облич усіх, хто сидів за столом, було видно, що їхній світ похитнувся і над загальним благоденством нависла загроза. Тут зібралося тісне коло домочадців, що звикли, ледь зачувши обідній гонг, кидати все — чи то роботу, чи гру — й поспішати до столу. Вже хтозна-відколи їдальня стала для них чи не найпожаданішим місцем у домі, і, опинившись у ній, вони миттю розгортали тріпотливі білі серветки й хапалися за виделки та ножі, так ніби довго терпіли лютий голод в одиночному ув’язненні і тільки й чекали сигналу, щоб стрімголов, тиснучись і штовхаючись, бігти сходами наниз і займати місця за столом. І ось тепер вони збуджено гомоніли, намагалися жартувати, а самі нишком позирали на тітку Роуз, неначе вона ховала на своїх пишних грудях бомбу з годинниковим механізмом, що невпинно відлічував секунди до їхньої загибелі.

А тітка Роуз, мабуть, згадавши, що мовчання — це золото, заходилася коло третьої порції того хтозна-чого, докінчила її і подалася нагору, до своєї кімнати, щоб рошнурувати корсет.

— Бабусю, — сказала тітка Роуз, коли знову спустилася наниз, — яке ж безладдя у вас на кухні! Справжній розгардіяш, зізнайтеся. Скрізь пляшки, миски, коробки, все жужмом, наклейки поодривалися. То як ви знаєте, де у вас що? Я повік собі не прощу, якщо не допоможу вам навести лад, поки я тут. Ось зараз засукаю рукава — і до діла.

— Ні-ні, дякую, не треба, — сказала бабуся. Сидячи за стіною в бібліотеці, Дуглас почув їхню розмову, і серце його тривожно забилося.

— Та й задушно тут, як у турецькій лазні, — не вгавала тітка Роуз. — Треба відчинити вікно, підняти жалюзі, а то й не видно, що робиш.

— Світло ріже мені очі, — мовила бабуся.

— Ось щітка, зараз я перемию посуд і гарненько все розставлю. Я просто повинна вам допомогти, і не перечте.

— Ти сядь посидь, — сказала бабуся.

— Та що ви, бабусю, подумайте самі — вам же куди легше стане тут поратися. Куховарка з вас знаменита, нічого не скажеш, та коли ви так добре готуєте серед усього цього шарварку, то уявіть собі, наскільки краще у бас виходитиме, коли все тут буде на місці, все напохваті.

— Я про це ніколи не думала… — пробурмотіла бабуся.

— А от подумайте. Скажімо, сучасні методи куховарства допоможуть вам готувати на десять чи п’ятнадцять відсотків краще. Ваші чоловіки й тепер наминають так, що аж за вухами лящить. А за якийсь тиждень і з-за столу встати не зможуть: така гарна й смачна стане їжа, що їм просто несила буде покласти ножа та виделку.

— Ти справді так гадаєш? — уже зацікавившись, спитала бабуся.

— Бабуся, не піддавайся! — прошепотів Дуглас у бібліотеці.

Але вже наступної хвилини з жахом почув, як за стіною взялися мести й шкребти, викидати напівпорожні паперові торбинки, наліплювати на банки нові наклейки, складати миски, каструлі й сковорідки на полиці, що роками, стояли порожні. Навіть ножі, які звичайно поблискували на столах, мов щойно виловлені сріблясті рибинки, опинилися в шухляді.

Дідусь, стоячи позад Дугласа, вже хвилин п’ять і собі дослухався до того, що діялося в кухні. Потім стурбовано почухав підборіддя.

— Як подумати, то в кухні й справді завжди був страшенний розгардіяш. Трохи прибрати там, звісно, не вадило. І якщо обіцянки тітоньки Роуз справдяться, то завтра нас із тобою, Дуг, чекає така вечеря, якої ще ніхто не куштував.

— Атож, сер, — озвався Дуглас, — якої ніхто не куштував.

— Що там у тебе? — спитала бабуся.

Тітка Роуз подала їй якийсь пакунок, що його тримала за спиною.

Бабуся розгорнула його.

— Куховарська книга! — вигукнула вона й упустила книгу на стіл. — Не треба мені цих мудрощів! Я беру жменьку цього, пучку того, дрібку ще чогось — і оце все…

— Я допоможу вам закупити припаси, — сказала тітка Роуз. — І ще, бабусю, я помітила, які у вас окуляри. Невже ви стільки років носите отаке казна-що? Скельця геть потерті, оправа покривлена. І як ви тільки в них щось бачите й досі не впали у засік із борошном? Зараз же ходімо по нові окуляри.

Бабуся приголомшено вхопилася за лікоть тітки Роуз, і обидві вийшли на пополудневе осоння.

Повернулися вони з покупками: всякою бакалією, новими окулярами й шампунем для бабусі. Вигляд бабуся мала такий, наче хтось ганявся за нею по всьому місту. Вона насилу зводила дух, і тітка Роуз мусила допомогти їй піднятися на веранду.

— Ну, ось ми й удома, бабусю. Тепер у вас усе на своєму місці, і кожну річ легко знайти. До того ж ви тепер бачите!

— Ходімо, Дуг, — сказав дідусь. — Обійдемо свій квартал, нагуляємо апетит. Сьогодні буде вікопомний вечір. Закладаюся на свою жилетку: нас нагодують такою вечерею, якої ще світ не бачив.