Страница 49 из 53
Вони довго стояли там і не могли зрушити з місця.
Другого ранку пропала вся гусінь. Ті невеличкі чорні й руді волохаті черв’яки, що заполонили були все довкола й лізли вгору по тремтливих билинках трави, кишіли на зеленому листі дерев, тепер раптом зникли без сліду. Завмерли звуки, яких і звуками не назвеш, — оте нечутне лопотіння мільярдів гусениць, що без угаву-тупцяли у своєму зеленому світі. І Том, який завжди запевняв, ніби чує ті невловні звуки, тепер вражено роздивлявся кругом, не бачачи ніде в місті жодного птаха з поживою у дзьобі. Замовкли й цикади.
Аж ось серед цієї тиші прокотився схожий на зітхання шурхіт, і всі зрозуміли, чому так раптово зникла гусінь і нараз замовкли цикади.
Літній дощ.
Він почався непомітно, мов легкий дотик. Потім посилився й линув рясніше. Застукотів по тротуарах і покрівлях, як по клавішах величезного фортепіано.
А нагорі, вже знов у своїй кімнаті, у прохолодному сніжно-білому ліжку, Дуглас повернув голову, розплющив очі, побачив, як проливається на землю посвіжіле небо, — і повільно-повільно потягся рукою до свого п’яти-центового жовтого записника та жовтого олівця марки «Тайкондерога»…
Як ведеться, з приїздом гостей, у великому будинку запанувало неабияке пожвавлення. Звідкись долинали гучні голоси. Там, у кімнатах, зібралося до надвечірнього чаю повно пожильців і сусідів. Приїхала тітка Роуз, голос її здіймався звуком сурми над іншими голосами, і здавалося, ніби вона заповнює собою всю кімнату, величезна, розпашіла, мов теплична рожева троянда, про яку нагадувало саме її ім’я. Та Дугласові в цю хвилину було байдужісінько й до тітчиного голосу, й до всього того шарварку. Він щойно прийшов із свого флігеля і стояв перед дверима бабусиної кухні, а сама бабуся якраз перед тим, вибачившись перед гостями, залишила гомінку, мов курник, вітальню й подалася в свої володіння готувати вечерю. Помітивши за сітчастими дверима Дугласа, вона впустила його, поцілувала в чоло, відхилила в нього з-над очей звисле біляве пасмо й уважно придивилася до обличчя — чи вже зовсім минув жар, — а впевнившись, що таки минув, замугикала щось собі під ніс і взялася до роботи.
Дугласові не раз кортіло запитати: «Бабусю, чи не тут і починається світ?» Бо ж напевне тільки в такому місці йому й належало починатися. Атож, саме кухня була центром світобудови, все оберталося навколо неї, вона являла собою той наріжний камінь, на якому тримався весь храм.
Заплющивши очі, щоб краще чути, Дуглас утягнув носом повітря. З одного боку на нього віяло пекельним жаром від плити, з другого раптом сипнуло хурделицею борошна, а серед того дивовижного клімату орудувала бабуся, і в погляді її очей було щось чаклунське, під корсетом сукні немовби ховалися дві вгодовані теплі курки, а руки так і мигтіли, наче їх було не дві, а тисяча, — щось просівали, колотили, збивали, різали, кришили, чистили, ліпили, солили, помішували.
Не розплющуючи очей, Дуглас навпомацки рушив до дверей комори. З вітальні долинув вибух сміху та брязкіт чайних чашок. Але він простував далі, до прохолодної, мов підводна печера, царини їстівного зілля та дикої хурми, де йому одразу вдарив у ніс густий дух вершково-жовтавих бананів, що тихо достигали на полиці. Над пляшками з оцтом знялася дрібна мошва й сердито задзижчала йому у вуха.
Він розплющив очі. І побачив свіжі хлібини, що лежали, чекаючи, коли їх наріжуть скибками теплої літньої хмари, а довкола, мов їстівні обручики в якійсь грі, розкотилися смаглі пампушки. У Дугласа аж слина потекла. Тут, за затіненою сливовими деревами стіною будинку, де кленове листя проти вікна мовби дзюрчало струмком на гарячому вітрі, хлопець узявся читати на бляшанках у шафі назви різних спецій.
«Як же віддячити містерові Джонасу за те, що він для мене зробив? — думав Дуглас. — Як відплатити йому за добро? Нема чим, ну просто нема чим. Таке не відплачується. А що ж тоді вдіяти? Що?.. Може, зробити добро комусь іншому? — подумав він. — Передати його по колу. Оглядітися довкруг, знайти когось, хто цього потребує, та й до діла. Мабуть, це єдиний спосіб…»
Перець із Кайєнни, майоран, цинамон…
Назви загублених казкових міст, де знялись і розлетілися по світу насичені прянощами бурі.
Дуглас підкинув на руці сухі цибулинки, привезені з якогось невідомого континенту, де колись вони падали на молочно-білий мармур з коричневих рук тамтешніх дітлахів, правлячи їм у грі за камінці.
Він зупинив погляд на наклейці однієї з банок і полинув уявою у зворотний бік календаря, до того заповітного дня на початку літа, коли, озирнувшись довкруг, порочив, що весь світ обертається навколо нього.
На наклейці було написано: «Смакота».
І Дуглас зрадів, що вирішив повернутися до життя.
Смакота! Як підходило це слово до дрібно порізаних маринованих овочів, гарненько укладених у велику скляну банку з білою кришкою. Той, хто дав цьому припасу таку назву, мав голову на в’язах. Завзятий і невтомний, він, певне, потоптав чимало рясту, назбирав зі всього світу різних утіх, напакував їх у банку, й, вигукуючи це слово, написав його великими літерами. Смакота! Воно ж бо так звучить, ніби качаєшся на зеленій луці разом з пустотливими гнідими лошатами, а в роті у тебе жмуток солодкої трави, або поринаєш з головою у глибоку воду і хвилі хлюпочуть тобі у вуха. Смакота! Дуглас простяг руку. А отут — прянощі…
— Що там бабуся готує нам на вечерю? — почувся з реального надвечірнього світу вітальні голос тітки Роуз.
— Ніхто ніколи не знає, що вона готує, поки не сядемо за стіл, — відказав дідусь, який сьогодні раніше повернувся з роботи, щоб гідно зустріти цю величезну рожеву квітку. — Це завжди таємниця, і ми можемо тільки гадати.
— Ну, а я люблю знати наперед, чим мене годуватимуть! — вигукнула тітка Роуз і засміялася. Кришталеві підвіски на люстрі у вітальні жалісно задзвеніли.
Дуглас забився ще глибше в сутінь комори.
Прянощі… Теж чудове слово. Та й базилік, і бетель. І естрагон. І кері. Все дуже гарні слова. Але смакота… ні, Смакота, з великої літери, — безперечно, найкраще!
Оповита серпанком пари, бабуся приходила, йшла і знову приходила, приносячи з кухні накриті покришками страви, а всі, хто був за столом, мовчки чекали. Ніхто не зважувався підняти покришку й глянути на сховані під нею наїдки. Нарешті сіла й бабуся, дідусь проказав подячну молитву, і тоді срібні покришки вмить злетіли вгору, наче зграйка сарани.
А коли всі роти були напхом напхані тими куховарськими дивами, бабуся випросталась на стільці й запитала:
— Ну як, смакує?
І всі родичі та пожильці, включаючи й тітку Роуз, що залюбки працювали щелепами, враз опинилися перед важким вибором. Озватись і порушити чари чи й далі втішатися цією солодкою поживою богів, що сама танула в роті? Здавалося, неспроможні зробити вибір, вони от-от заплачуть чи засміються. Судячи з вигляду, вони ладні були сидіти там довіку, і їх не зрушила б з місця ні пожежа, ні землетрус, ні вулична стрілянина, ні розправа над невинними на подвір’ї за вікном, — так заволоділи ними ті неземні пахощі, що немовби обіцяли безсмертя. У ці хвилини, присмачені ніжними травичками, солодкою селерою, духмяними корінцями, навіть найчорніший негідник видався б їм божим ягням. Усі очі перебігали по сніжній рівнині столу, заставленого всілякими фрикасе, салатами, солодкою квасолею, свининою з кукурудзою та бобами, тушкованою рибою, м’ясним рагу. І чути було лише одвічне булькання варива у кухні та цокання виделок об тарілки, що немовби відлічувало секунди замість годинника.
Та ось тітка Роуз за одним глибоким вдихом зібрала докупи всю свою непогамовну рожевість, здоров’я, силу і, високо піднісши виделку з настромленою на неї дивовижею, аж надто голосно промовила: