Страница 53 из 53
Але година була вже пізня.
І Дуглас зі своєї високої вежі над містом махнув рукою.
— Усі роздягайтеся!
Почекав. Холодний вечірній вітер студив віконну шибу.
— Почистьте зуби. Знову почекав.
— А тепер, — мовив нарешті, — гасіть світло!
І моргнув. І місто сонно заморгало у відповідь — то там, то там гасли вогні. А тим часом годинник на міській управі вибив десяту, пів на одинадцяту, одинадцяту й, нарешті, дрімучу північ.
— Ану, останні… отам… і отам…
І ось він уже лежав у ліжку, а навколо спало місто, і завмер темний яр, і нечутно колихалось біля берега озеро, і всі спочивали — його родичі й друзі, старі люди й зовсім юні, на тій чи на тій вулиці, в тому чи в тому будинку, та й на кладовищах далеко за містом.
Він заплющив очі.
Червневі світанки, липневі полудні, серпневі вечори — все те минуло, скінчилося, згинуло без вороття і залишилось тільки в його пам’яті. Тепер попереду довга осінь, біла зима, свіжа зелена весна — досить часу, щоб пригадати собі все минуле літо й підбити його підсумки. А коли він щось і забуде, то в підвалі стоять перенумеровані пляшки з кульбабовим вином, і в них — кожен літній день, усі до одного. Він часто спускатиметься туди й дивитиметься на них, як на сонце, доки зможе терпіти, а потім заплющить очі й розглядатиме пропечені плями, ті скороминущі карби, що мигтітимуть у його теплих повіках, і повертатиме то сяк, то так кожний вогник, кожний відбиток, аж поки вони складуться у виразну картину…
З цією думкою він і заснув.
І отак, заснувши, поклав кінець літу 1928 року.