Бояриня

Таж віра там однакова, і мову

я наче трохи тямлю, як говорять.

С т е п а н

Та мови вже ж навчитися недовго...

ну ніби трохи тверда... Та дарма!

Оксаночка у мене розумниця, —

всього навчиться.

О к с а н а

Не хвали занадто,

бо ще наврочиш!

(Трохи посмутніла).

Я вже й так боюся...

С т е п а н

Чого, єдина?

О к с а н а

Якось так упало

се щастя раптом. Я такого зроду

не бачила... Всі подруги мої,

ті, що побралися, багато мали

і горя, й клопоту перед весіллям,

а я...

С т е п а н

Та ще пожди! От, може, завтра

твій батенько мені поріг покаже.

О к с а н а

Ні, ні, сього не буде, я вже певна.

С т е п а н (жартуючи)

Здається, панночка не раді з того?

Коли б ще й гарбуза не покотили?..

О к с а н а

Та годі! Що за жарти?

С т е п а н

От ніяк

не догоджу тобі словами! Добре ж,

не буду говорити, коли так!

(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається,

потім піддається його пестощам).

Г о л о с м а т е р і (з будинку)

Оксано! Годі вже там поливати!

Вже пізно!

О к с а н а (кинулась)

Мати кличуть.

(Зривається йти).

С т е п а н (утримує її. Пристрасно)

Ще хвилинку!..

Хвилоночку!

О к с а н а

Я вийду ще до тебе,

як мати ляжуть спати.

С т е п а н

Вийди, люба!

Я виглядатиму тебе до світа!

Г о л о с м а т е р і

Оксано, де ти?

О к с а н а

Ось я йду, матусю!

(Ще раз на прощання обіймає Степана

і йде до будинку).

II

У М о с к в і.

Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. М а т и Степанова і О к с а н а увіходять убрані по-вкраїнськи, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.

М а т и (сідає на ослоні, важко дишучи)

Спочину трохи, поки йти у терем…

Стара... не носять ноги...

О к с а н а (сідає поруч)

Ви, матусю,

казали б ліжко перенести в діл,

бо вам сутужно лазити на сходи.

М а т и

Ой ні, голубонько, нехай вже там,

у теремі... Тут, на Москві, не звичай,

щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:

ото, стара, а звичаю не тямить.

О к с а н а

Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.

М а т и

То що? Вони, Оксанко, не питають,

хто як там зріс... Адже ми тута зайди, —

з вовками жий, по-вовчи й вий.

О к с а н а (зо сміхом)

Ой лихо!

чи тобто й я по-вовчи маю вити?

М а т и

А ти б як думала? Сьогодні в церкві

що шепоту було навколо нас:

"Черкашенки! Хохлуши!"

О к с а н а (трохи посмутнівши)

Та... я чула...

гріха десь не бояться: в церкві божій,

замість молитися, людей все гудять,

а ще й виносяться так благочестям

поперед нас...

М а т и

Так скрізь воно по світі:

що сторона — то звичай, а що город —

то й норов, кажуть люди. Дивно їм

на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,

а ми, бач, не вкриваємо обличчя.

О к с а н а

Чи ми ж туркені?

М а т и

Хай господь боронить!

Воно ж пак і московки не туркені,

а так чомусь ото в них повелося.

Та вже ж як ти бояриня московська,

неначебто воно тобі й годиться

вбиратися по-їхньому.

О к с а н а

А ви ж?

Адже ж і ви бояринова мати.

М а т и

Що мати, то не жінка. Люди бачать,

що я вже лагоджусь у божу путь,

то де ж таки мені міняти вбори.

(З лагідним і журливим усміхом).

Не варт уже й справляти щось нового.

Адже й старенький мій — нехай царствує! —

в козацькому жупані вік дожив,

так і на смерть його я нарядила —

в мережану сорочку...

(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена,

дивиться на неї. Коротке мовчання).

О к с а н а

І навіщо

Степан убрався в те боярське фантя?

От як стояв зо мною під вінцем

у кармазиновім жупані, мамо,

ото був...

(Засоромившись, уриває).

М а т и (добродушно киває їй головою)

Та, либонь, був до сподоби

тоді комусь...

(поважніше)

Проте ж не можна, дочко,

йому царського нехтувати вбрання.

О к с а н а

А батько ж...

М а т и

Батько, донечко, старий

і немічний вже був, коли назвався

боярином. Не трапилось йому

виходити вже й з дому після того.

Степан же й на царські беседи ходить,

і в думу, і в приказ.

О к с а н а

Хіба ж то сором,

якби він по-козацькому вбирався?

М а т и

Не то що сором... От чудна ти, доню,

уже ж таки твій чоловік боярин,

а не козак, чи ти ж не розумієш?

О к с а н а (смутно)

Чому не розумію?..

М а т и

Отже, бачиш,

я й Ганну по-московському вбираю,

бо Ганні вже судилась тута пара,

вона вже ж не поїде на Вкраїну.

О к с а н а

Чому ж її Степан не взяв з собою,

як був у.нас?

М а т и

Та дівці мандрувати

неначе неподоба; скажуть люди:

"Поїхала там женихів ловити".

Нехай вже тута шарахвани носить,

коли судилося.

О к с а н а

Та ще дівочий

той шарахван неначеб форемніший,

а що жіночий, то такий бахматий

та довгий-довгий, мов попівська ряса!

Аж сумно, як се я його надіну?

Ото й на голову такий підситок

надіти треба? Зап'ясти обличчя?

М а т и

Та вже ж не як.

О к с а н а (помовчавши, ніяково)

Боюся я, матусю.

М а т и

Чого ти, донечко, скажи, чого?

О к с а н а

Та ніяк мовити...

М а т и

Ти не соромся.

Вже ж я тобі за рідну матір тута.

О к с а н а (цілує їй руку)

Так, матінко. То я... собі гадаю...

коли б я не спротивилася часом,

Степанові в такій одежі...

М а т и (сміючись)

От ще

що вигадала! А тобі Степан

ще не спротивився, що не в жупані?

О к с а н а

Та то ж мені...

М а т и

І не вигадуй, дочко!

Хіба ж таки Степан мала дитина,

що інако вберись, то й не пізнає?

О к с а н а

Пізнати то впізнає...

М а т и (глянувши у вікно)

А поглянь

молодшими очима, хто то йде?

Чи не Степан бува?

О к с а н а

Еге ж, то він.

а з ним ще два якісь.

М а т и

Тікаймо, дочко!

(Підводиться й подається до дверей).

О к с а н а

Чого се, хай бог милує, тікати,

як від татар?

М а т и

Ще осміють, дитинко;

нема тут звичаю з чоловіками

жіноцтву пробувати при беседі.

(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).

О к с а н а (іде за нею)

Ой господи, які се тут звичаї!

Оце — але!

Сцена швидко переміняється. Терем. Крім О к с а н и і м а т е р і, в теремі ще є Г а н н а, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.

М а т и (підходить до великої скрині)

Отут, моя дитино,

твоє боярське вбрання. Я придбала.

О к с а н а (гречно, але без радощів)

Спасибі, мамо.

М а т и

Хочеш подивитись

або приміряти?

О к с а н а

Хай трошки згодом.

Щось я втомилася. Та вже ж нікуди

сьогодні не піду, то ще поспію

перевдягтися.

М а т и

До твоєї волі.

Спочинь собі. Та й я піду спочину,

воно й годиться в свято.

(Іде в бічну кімнату).