Бояриня

Ні, учено мене, що се не так!

П е р е б і й н и й

Не звикли якось ми такого чути...

проте... було б на світі, може, менше

гріха і лиха, якби всі гадали

по-твоєму...

І в а н (згірдно)

Се в Києві ченці

навчають отакого!

О к с а н а

Ти ж, Іване,

у Києві не вчився. Звідки знаєш,

чого там научають?

І в а н (зачеплений)

От знайшлася

зненацька оборонниця для тебе,

боярине!

О к с а н а

Я тільки правду мовлю...

(Засоромлена, подається з рундука в садок.

Увіходить з будинку на рундук джура).

Д ж у р а

Там, пане, я приніс для гостя речі.

П е р е б і й н и й

Ходім, Степане,

покажу, де маєш в нас мешкати.

С т е п а н (до Перебіинихи)

Спасибі, паніматко,

за хліб, за сіль!

П е р е б і й н и х а (з косим поглядом на сина)

Пробач, коли що, може,

прийшлось на перший раз не до сподоби...

(Степан з Перебійним і джурою йдуть у будинок).

П е р е б і й н и х а (до Івана нишком)

Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?

І в а н

Ат! Хай же він хоч раз почує правду!

П е р е б і й н и х а

Адже ти чув, що він казав...

І в а н

Овва!

бурсак, та щоб не вмів замилить очі!

П е р е б і й н и х а

Мені він до сподоби, — добрий хлопець,

такий увічливий...

І в а н

Та вам вже, звісно,

язиком приподобатись недовго.

П е р е б і й н и х а

Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь

таким до гостя гострим! Се ж неначе

на те його ми в хату запросили,

щоб ним помітувати. Незвичайно!

І в а н

Та вже гаразд, не буду зачіпати.

(Зіходить з рундука).

П е р е б і й н и х а

Куди ти?

І в а н

От піду до товариства.

(Їде через садок, перескакує через тин і зникає.

Увіходить служебка і збирає зі стола).

П е р е б і й н и х а

Де ти, Оксано?

О к с а н а (виходить із-за куща з кухликом в руці)

Ось я тута, мамо.

Се я барвінок поливаю.

П е р е б і й н и х а

Справді,

полити слід, — зовсім посох на сонці.

Полий же й те, що ми пересадили.

П е р е б і й н и х а і служебка, зібравши зі стола, йдуть у будинок. Оксана,

поливаючи квіти, співає веснянки. В садку сутеніє.

С т е п а н нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук,

прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани.

О к с а н а (уриває спів і впускає кухля)

Ой лихо! Хто се?..

С т е п а н

Панночко, се я.

Прости мене. Ти гніватись не мусиш,

бо ти ж мене сама причарувала

і звабила, як соловейко, співом.

Я не своєю силою прийшов...

О к с а н а (засоромлено і разом гордовито)

Боярине, до чого сії речі?

Мені їх слухати не випадає.

(Хоче йти).

С т е п а н (затримує її за руку)

Ні, ти не підеш так...

О к с а н а (вражена, вириває руку)

Се що за звичай?

Я не холопка з в о т ч и н и твоєї!

С т е п а н (знищений)

Я не хотів образити тебе.

Запевне, вільна ти... Яка журба

тобі, що я поїду на чужину

з розбитим серцем, що коханий спогад

про зустріч милу обіллє отрута?

Тобі дарма, дівчино-гордівнице...

Хто я для тебе? Зайда, заволока...

Адже мене усюди так зовуть...

Ти завтра вже про мене й не згадаєш...

О к с а н а (спустивши очі)

Хіба ти завтра їдеш?

С т е п а н

Що ж я маю

тобі тут очі мулити собою?

О к с а н а

Виходить, наче я тебе жену...

Я ще ж тобі не мовила ні слова...

С т е п а н

Невже я маю ще й того діждатись,

щоб ти мені сказала: "Вибирайся"?

О к с а н а

(збентежена, зриває з вишні листочки,

кусає їх (розщипує в руках)

Який же ти чудний! Ну, що ж я мала

тобі казати? Я не звикла так...

Я інших паничів роками знаю

і ще від них такого не чувала...

а ти... недавно що приїхав...

С т е п а н

Панно!

Ті паничі безжурно походжають

не. щирому дозвіллі по садочках

та вибирають квітку для забави,

і тільки ждуть, щоб краще розцвілася.

А я ж, як в'язень, що на час короткий

з темниці вирвався і має хутко

з веселим світом знову попрощатись

і розцвіту не має часу ждати.

Мені була б не для забави квітка,

я бачу в ній життя і волі образ

і краю рідного красу. Для мене

куточок той, де б посадив я квітку,

здавався б цілим світом... Я забув,

що ти живеш на волі, що для тебе

привабного нема нічого там,

де я живу, і навіть буть не може...

О к с а н а (стиха, похиливши голову)

Чого ж ти так у тому певен?

Ти наче думаєш, що я вже справді

якась ростина, що в мені немає

ні серця, ні душі...

(В голосі злегка бринять сльози Вона уриває).

С т е п а н (знов бере Ті за руку, вона не боронить)

Оксано, зоре!..

Пробач... я сам не знаю... я не смію...

(з поривом)

Ні, я не можу, я не маю сили

тебе зректися!

(Пригортає Оксану).

Серденько, скажи,

чи любиш ти мене! Промов же слово!

О к с а н а

Хіба ж би я з тобою так стояла?

(Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена).

С т е п а н

Я завтра старостів зашлю до тебе.

Чи батько твій їх прийме?

О к с а н а

Татко дуже

тебе вподобав і матуся теж.

С т е п а н

Що тільки дам тобі я на чужині

замість веселощів рідного краю?

Своє кохання вірне, більш нічого...

О к с а н а

Не думай, ніби я пуста панянка,

що тільки має на умі забави

та залицяння. Сі трудні часи

думок поважних І дівчат навчили.

Якби ти знав, як туга кров гнітить!.. ,

С т е п а н

Кров?

О к с а н а

Так. Не раз, вернувшися з походу,

лицарство з нами бавиться при танцях.

Простягне руку лицар, щоб узяти

мене до танцю, а мені здається,

що та рука червона вся від крові,

від крові братньої... Такі забави

не веселять мене... Либонь, ніколи

не прийняла б я перстеня з руки

такого лицаря...

(Гладить йому руку).

Оця рука

від крові чиста.

С т е п а н

Се не всі вважають

за честь.

О к с а н а

А я відразу привернулась

до тебе серцем за твою лагідність.

Скажи, чи всі такі в твоїй родині?

С т е п а н

Родина в нас мала: сестра, й матуся,

та брат маленький. Так, вони у мене

всі не лихі.

О к с а н а

Твоя матуся, може,

не злюбить незнайомої невістки?..

Що я тоді почну там на чужині,

далеко так від роду?

С т е п а н

Ні, Оксано,

того не бійся. Мати будуть раді,

що привезу я жінку з України, —

мій батько, умираючи, бажав,

щоб я десь в ріднім краю одружився.

Тебе ж малою мати пам'ятають.

(Знов пригортає її).

Та й хто ж би не злюбив моєї долі,

голубоньки Оксаночки моєї?

Се тільки в пісні всі свекрухи люті,

а ти побачиш, як моя матуся

тобі за рідну стане.

О к с а н а

Дай-то боже!

С т е п а н

Мені тепер здається, що нігде

на цілім світі вже нема чужини,

поки ми вдвох з тобою. От побачиш,

яке ми там кубелечко зів'ємо,

хоч і в Москві. Нічого ж там чужого

у нашій хатоньці не буде, — правда?

О к с а н а

Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже

боюся тої чужини.

С т е п а н

Зо мною?

О к с а н а (усміхається)

Тим певне, що з тобою. Але й так,

хіба ж то вже така чужа країна?