Бояриня

Г а н н а (що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)

Ой сестричко,

і нащо ті свята потрібні в світі?

О к с а н а

Ото спитала! Що тобі біг дав?

Г а н н а

Та нудно ж, господи!

О к с а н а

Сидиш, то й нудно.

А ти піди між челядь, погуляй.

Г а н н а

Куди ж се я піду? Яка там челядь?

О к с а н а

А ти хіба товаришок не маєш?

Г а н н а

Товаришок?.. От декого там знаю

з бояришень... Та як до їх ходити?

Матуся вже не здужають, не хочуть

зо мною йти... А ти ще не пізналась

тут з ними... З мамкою сама не хочу,

вона така...

О к с а н а

Чого ж тебе водити?

Уже ж ти не маленька. Йди сама.

Ще й веселіше буде вам без старших.

Г а н н а

Самій не можна по Москві ходити.

О к с а н а

Хіба хто нападе?

Г а н н а

Ні, так, не звичай.

О к с а н а

Ну, вже ті звичаї отут у вас!

Г а н н а

Та й що мені бояришні ті скажуть?

Сидять по теремах, от як і я,

не бачать світа. Що з їх за веселість?

О к с а н а

Чого ж ви сидите? Пішли б укупі

кудись на вигой або в гай над річку

та заспівали б. Я, бувало, дома

годинки в хаті не просиджу святом.

Г а н н а

Ба в тебе дома! Там же не Москва.

Такого тут ізроду не чували, —

співати по гаях!..

О к с а н а

То ти й не знаєш,

як на Вкраїні в нас гуляє челядь?

Г а н н а

Я мало що Вкраїну пам'ятаю,

а Ванька тут уже й вродився.

О к с а н а

Ванька?

Чому ж би не Івась?

Г а н н а

Так тут зовуть,

та й ми вже звикли. Він і сам так звик.

Мене ж матуся тільки та Степан

зовуть іще Ганнусею.

О к с а н а

А як же

ти тута звешся?

Г а н н а

Аннушка.

О к с а н а

Чи ба!

(немов ухваляючи)

"Ганнушка".

Г а н н а (поправляюш)

Ні-бо, "Аннушка", Оксано.

О к с а н а

Не вимовлю. Проте ж воно нічого

і по-московському, хто добре вміє.

А як по-їхньому Оксана буде?

Г а н н а

Аксинья чи Аксюша.

О к с а н а

Щось негарно.

Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,

мене таки Оксаною зови.

Г а н н а (лащиться до Оксани)

Як хочеш, так і зватиму, сестричко.

Я так тебе люблю! Зраділа, боже,

як брат тебе з України привіз!

О к с а н а

Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,

а може ж, я лиха...

Г а н н а

Ні, ні, ти добра!

Ти, бач, усе до мене: "Погуляй,

забався, не сиди!" А ти б почула,

як інші всі боярині спиняють

своїх сестер та дочок. Їй же богу,

ні за поріг не випустять ніколи.

(Ще більше лащиться)

Оксаночко... ріднесенька... я маю

тебе щось попрохати...

О к с а н а

Що, сестричко?

(Ганна мовчить збентежена)

Хотіла б, може, що з моїх уборів?

Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,

ще й коси у дрібушки заплету,

вберу тебе, неначе гетьманівну.

Г а н н а (смутно)

Та ні, сього матуся не дозволять...

Я не об тім... Я хочу попрохати,

щоб ти... пішла зо мною у садок...

О к с а н а

Ото й всього? Було про що просити.

Ходім хоч зараз.

Г а н н а

Ні, не зараз, потім...

О к с а н а

Коли ти схочеш. Що ж там у садку?

Г а н н а

Та, бач... самій отам в садку сидіти

мені не можна...

О к с а н а

Вже й сього не можна?

Г а н н а

А з мамкою піти — вона розплеще

усім про те, чого я там сиджу.

О к с а н а (сміючись)

А ти ж там що ворожиш?

От хитруха!

Г а н н а

Та я нічого... тільки виглядаю,

чи не проїдуть вулицею часом

царські стрільці. Вони надвечір їздять.

О к с а н а

Либонь, царський стрілець тобі устрелив

дівоче серденько?

Г а н н а

Та я ж, Оксано,

заручена.

О к с а н а

За царського стрільця?

Г а н н а

Авжеж.

О к с а н а

То чом же він до нас не прийде?

Г а н н а

Хоч би й прийшов, то я ж хіба побачу?

Я в теремі, а він там, у світлиці.

О к с а н а

То вам і бачитись не можна?

Г а н н а

Де ж там!

О к с а н а

Прилюдно — ні, а тільки крадькома?

Г а н н а

Ні, як то крадькома?

О к с а н а

А ти ж хотіла

до нього вийти у садок.

Г а н н а

До нього?

Ні, я ще сорому не загубила!

І як се ти подумати могла,

що я тебе просила проводжати

мене на сходини?.. Невже, Оксано,

вважаєш ти, що я така нечесна?

О к с а н а

Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?

Як дівчина постоїть на розмові

з своїм зарученим, то вже й нечесна?

Г а н н а

Авжеж, тут так.

О к с а н а

Навіщо ж ти виходиш

туди в садок?

Г а н н а

Я здалека дивлюся,

як він там вулицею проїздить.

Інакше ж я його нігде не бачу,

хіба що в церкві.

О к с а н а

Де ж ви розмовляли?

Г а н н а

Нігде.

О к с а н а

А як же він тебе посватав?

Г а н н а

Як? Через сваху. Як звичайно всі.

О к с а н а

Я щось не розберу.

Г а н н а

Бо ти не знаєш

тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати

тобі розкажуть, бо всього достоту

і я не знаю.

О к с а н а

Нібито виходить,

що ви отак, не мовивши ні слова,

і поберетесь?

Г а н н а

Так найпристойніше.

О к с а н а

Чудна тут молодь!..

(Усміхається якимсь спогадам мовчки.

Потім стиха, мрійливо).

Я ж було щовечір

виходжу до Степана на розмову.

Г а н н а

Як заручились?

О к с а н а

Та... як заручились...

Ну, раз стояла з ним, не заручившись,

інакше хто ж засвататися може?

Г а н н а (закриваючись)

Ой лихо, сором!

(Оксана мовчки знизує плечима).

Г а н н а

А твоя матуся

не знає й досі про твої стрівання?

О к с а н а

Чому не знає?

Г а н н а

Що ж, вона простила,

не прокляла тебе?

О к с а н а

Та за що, Ганно?

Самі ж вони були пак молоді,

то знають, що то любощі.

Г а н н а

Оксано!

Що тільки ти говориш?

(Знову закриваєтьс я)

О к с а н а (сміється)

От дурненька!

С т е п а н (увіходить поспішно)

Оксаночко, перевдягнися швидше

в московське вбрання. Там прийшли бояри.

О к с а н а

Та мати ж кажуть, що жінкам не можна

між чоловіцтвом бути.

С т е п а н

Бачиш, любко,

ти маєш тільки їх почастувати

та й знов у терем вернешся.

О к с а н а

Отак?

А як же частувати їх, Степане?

По-нашому, чи, може, як інакше?

С т е п а н

Ти винесеш їм на тарелі меду, —

матуся прилаштують, як там треба, —

уклонишся, боярин поцілує

тебе в уста...

О к с а н а

Степане! Що ти кажеш?

Мене бояри цілувати мають?

Чи се мені причулося?

С т е п а н

Ні, серце,

воно так є, та в тім нічого злого, —

то тільки звичай!

О к с а н а

Се ще так же звичай!

Нехай йому абищо! Не піду!

С т е п а н (понуро)

Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш.

О к с а н а

Таке вигадуєш!

С т е п а н

Ба ти не знаєш,

які тут люди мстиві... За зневагу

старий боярин візьме, як не вийдеш,

а він же думний дяк, він має силу —

он син його ще молодий, — вже стольник;

він оклепає нас перед царем,

а там уже й готово "слово й діло".

О к с а н а

Ти не жартуєш?

С т е п а н (ще понуріше)

Як тобі здається?

О к с а н а (з жахом)

Степане, та куди ж се ми попались?