Відважні

— Ну, добре, — сказав він ніяково. — Я ще подумаю.

Коли б він тільки знав, що пережив за ці хвилини Юренєв! З такими муками зведена ним споруда раптом розсипалася. Адже найголовнішим в його планах було схопити Олексія Охотникова з його кресленням. Він давно простежив, де той ховає свій папір, і з поведінки Олексія зрозумів, що криється за цими, здавалося б, невинними лініями і рисочками. Він намітив уже навіть день втечі. Їх незабаром переганятимуть на сусідню ділянку, в село Кузнецовку. Для конвою партії полонених звичайно призначали двох-трьох солдатів. Адже виснаженим беззбройним людям тікати нікуди. При обговоренні плану дій Юренєв запропонував напасти в полі на конвойних, убити їх, забрати зброю і, розсипавшись на невеликі групи, по троє-четверо, самостійно пробиратися до фронту.

Звичайно, конвойні були б попереджені заздалегідь — вони почнуть стріляти. Тут же з-за горбів вискочить підмога. А подальше цікавило Юренєва лише з погляду його стосунків з Мейєром.

Саме цей непідробний страх і допоміг Юренєву ще раз ошукати Олексія.

Охотников відійшов і присів осторонь, зовсім спантеличений. Бракувало ще, щоб Юренєв став тепер ганьбити його ім'я. Тільки раз втратиш довір'я товаришів, і опинишся в цілковитій самотності, всі тебе зневажатимуть, до останньої години життя носитимеш тавро боягуза і негідника.

Раптом здалеку пролунав пронизливий голос поліцая:

— Встати!..

Це означало, що ділянку обходить якесь начальство і ув'язнені повинні його вітати.

Олексій оглянувся. Від сусіднього, вже майже закінченого дота до них простувала невелика група німецьких офіцерів.

Попереду ступав високий худорлявий полковник з пихатим, злим обличчям. Слухаючи начальника будівництва Шварцкопфа, коротенького кремезного чоловіка, він кидав на нього незадоволені погляди. Високого полковника Олексій знав добре — це був начальник гестапо Курт Мейєр. Кілька разів приїжджав він до них у табір, і завжди після цього порядки ставали ще суворішими.

— Сюди йде! — почув Олексій стривожений голос Єременка.

Юренєв стояв на високій купі землі, спершись на лопату. Мимоволі глянувши на нього, Олексій був вражений якоюсь особливою напруженістю, що спотворила його обличчя.

Юренєв дивився на Мейєра пильно, але без страху, немовби чекаючи чогось дуже важливого для себе.

Мейєр підійшов, мовчки кивнув усім, заглянув у яму, подивився на сусідні доти, наче перевіряв, чи вірно вони розміщені, а потім повернувся, щоб іти далі. Ні, Олексій не міг помилитися, він ясно бачив, як Мейєр перезирнувся коротко, але значуще з Юренєвим. Іншим часом він не надав би цьому ніякого значення, але тепер кожна дрібниця набирала значення доказу. Чому Юренєв, глянувши на Мейєра, злегка повів бровою? В нього такої звички не було. Чому Мейєр з усіх вибрав тільки його одного, щоб глянути якось особливо уважно?.. Тепер залишалося останнє: кого пошлють з бачком на кухню. Олексій з нетерпінням чекав обіднього часу. Якщо Юренєва, тоді весь ланцюг дістає останню ланку. Інших доказів уже не треба.

Коли, нарешті, прозвучав гонг, — три удари залізним молотком по великій снарядній гільзі, — сталося те, чого Олексій найменше сподівався: з бачком на кухню послали його самого. А Михайло Юренєв насмішкувато крикнув йому навздогін, щоб швидше повертався і не смів їсти по дорозі м'ясо, якщо воно буде в юшці.

І Олексій пішов… А коли він повернувся, в нього було таке щасливе обличчя, що всі мимоволі здивувалися. Невже він умудрився одержати подвійну порцію, обдуривши куховара? Це була мрія, якої нікому не щастило здійснити.

Тільки-но Олексій поставив бачок на землю, Юренєв швидко зняв кришку і заглянув у нього. Він був розчарований — юшки виявилося менше, ніж завжди, і навіть не пахло м'ясом.

— Чого радієш? — сердито зиркнув він на Олексія.

Але той вже знову дивився стримано і суворо.

Як все-таки добре, що за юшкою сьогодні послали саме його! Можливо, й не було б тієї важливої зустрічі, яка багато чого змінила.

Розділ двадцять п'ятий

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Знову бредуть хлопці безлюдною дорогою. Правду кажучи, у Миколки трохи поболює плече і досі ломить зап'ястя рук від тих ременів, якими їх скручували поліцаї. І все-таки, як хороше жити, відчуваючи себе вільним і здоровим! Миколка стільки пережив за цю добу, що здається, з учорашнього дня минув цілий рік. І цей «вайло» — він кинув теплий погляд на Вітю — справжній товариш. Не злякався, не покинув у біді, не втік…

Ну що ж! Як то кажуть, за позику — віддяка. Буде нагода, Вітя побачить, що й він, Миколка, знає ціну справжньої дружби. Подумати тільки, завжди хникав, тіні своєї боявся, а залишився самотній — і звідки все взялося! Десять кілометрів біг незнайомими дорогами, а до Геннадія Андрійовича дістався!

Буває, живе якась людина, і всі звикають до неї і не чекають від неї нічого особливого. Вона і чесна, і сумлінна, і працьовита, а от, здається, немає в ній тієї іскорки, яка примушує людей вірити, що вона здатна на щось визначне. Насправді ж просто не знайшлося ще кременя, який міг би цю іскорку з неї викресати. Та от потрапляє ця людина у важкі обставини, і виявляється, що вона не схилила голови, не злякалася, а сміливо пішла назустріч небезпеці і перемогла.

Таким виявився і Вітя. Він навіть сам не догадувався, які в ньому криються сили. А коли надійшов час випробування — витримав його і, витримавши, став сильнішим і впевненішим у собі.

Можна сказати, що лише тепер між хлопцями виникла рівна дружба. А хіба може бути справжня дружба, якщо в ній немає рівності і взаємної поваги.

Звичайно, у тій важкій обстановці, в якій діяли хлопці, один з них повинен бути старшим, і цим старшим Колесник призначив Миколку. Та одна справа нести відповідальність за виконання завдання, а інша — відчувати поруч товариша, вірити в нього і знати, що разом з ним ніяка біда не страшна.

Погода не прояснювалася. Вітер гнав над полями низькі темні хмари. Сіяв дрібний, пронизливий дощ. Дорогу розмило. Ноги грузли у липкій глині, і один порятунок був — брести по обочині.

Хлопці промокли. Вони давно вже йшли мовчки, стараючись зберегти сили. До мети походу залишалося кілометрів п'ятнадцять. Двічі їм довелося звернути з дороги і зробити великий гак, щоб обійти заставу.

Нарешті вони побачили далеченько розкидані по величезному полю групи працюючих людей. Мабуть, це були будівники укріплень.

Вітя вже вибився з сил і попросив зробити привал. Хлопці сіли на обочині дороги і вийняли з торбин по шматку хліба, посипаного сіллю. Це був їхній єдиний харч.

— Ну, що будемо робити? — запитав Вітя, коли з скупою денною порцією було покінчено.

— Підемо, — коротко відповів Миколка.

— Куди?

— Он бачиш те село? — Миколка показав у далечінь, на розсип білих будинків, що розтяглися вздовж пологого горба. — Давай спробуємо наблизитись до нього…

— А якщо нас знову заберуть, — заперечив Вітя, — тоді що? Геннадій Андрійович тепер далеко, не виручить.

Миколка помовчав. Вітя хоч і надто обережний, але правда на його боці. Ні, треба слухатися Колесника: в жодне село не заходити, а спостерігати здалеку.

— Ну, тоді давай знайдемо де-небудь копицю сіна, переночуємо, — запропонував Миколка, — а вранці заляжемо ближче до тих місць, де працюють, і подивимося.

— А що ми будемо дивитися?

Ні, Вітя такий же нестерпний, як і був досі! Все йому розкажи, наче маленькому! Миколка розсердився:

— Подивимося, якою дорогою вони ходять на роботу. Чи можна до них підкрастися ще ближче. Може, я й батька побачу…

— Так твій батько і ходить по полю!..

— Слухай, Вікторе, — вже остаточно розсердився Миколка, — ти чув, що Колесник сказав? Якщо не вдасться — повернути назад. Зрозуміло?

— Та зрозуміло, — зітхнув Вітя. — Тоді давай посидимо тут, чи що. А вночі підемо.

— Ні, — заперечив Миколка, — навіщо нам під дощем сидіти? Знайдемо стару копицю і заховаємось…