Відважні

— Яка ж ваша ціна? — посміхнувся Воронцов.

— Життя.

— Цього я вам обіцяти не можу. Не від мене залежить. Хочете рискнути — рискуйте.

Якушкін хвилину помовчав. Потім, примружившись, глянув кудись у куток, поверх голови Воронцова:

— Що ж, треба рискнути. — Він простягнув руку до штатива фотоапарата, що лежав на столі. — Дозвольте?

— Зачекайте, — сказав Воронцов.

Він присунув штатив до себе і розняв ніжку на дві частини. Потім обережно витяг з трубки згорнуту фотоплівку.

— Це? — запитав він.

— Так, — відповів Якушкін, важко спершись на стіл. — На ній все чудово видно. Фотографував сам. Подивіться на світло. Оригінали знищені. Берегти було незручно і небезпечно.

Стременний швидко підвівся і через плече Воронцова глянув на негатив. Воронцов передав йому плівку, і він довго й уважно роздивлявся її.

Серед знімків різних наказів і донесень він побачив кілька кадриків, що рябіли позначками і звивистими лініями. Здавалося, зображення в кожному кадрику зовсім інакше. Але досвідчене око Стременного одразу визначило, що це частини одного плану: очевидно, Якушкін фотографував його по квадратах.

— Ну як? — запитав Воронцов.

Стременний задумливо згорнув плівку.

— Надрукуємо — буде видніше, — мовив він і глянув на Якушкіна.

Воронцов кивнув Аніщенку, мовчки наказавши вивести арештованого.

— Ходімо! — сказав Аніщенко.

Якушкін покірно встав і, сутулячись, пішов услід за конвоїром.

— Цікаво, — сказав Стременний, коли двері за ним зачинилися, — яка в нього зараз буде зустріч із затриманим вами агентом. Чи впізнають вони один одного без монетки?

Воронцов устав і пройшовся по кімнаті.

— Так… Так… — мовив він, посміхаючись. — Справді цікаво. Але зустріч не відбудеться, товаришу Стременний.

— Розумію. Ви їх розмістите кожного окремо.

— Скажу вам по секрету, — мовив Воронцов уже серйозно. — На жаль, людини з другою половиною монети ми ще не затримали. Просто Якушкін не витримав психічної атаки. Я його переграв… Тепер, звичайно, ще треба вивідати, хто його помічники і де явки!..

В цю мить хтось несміливо постукав у двері. Воронцов гукнув:

— Зайдіть!

Двері повільно відчинилися. На порозі стояли Миколка і Вітя, скуйовджені і втомлені.

— Ми хочемо піти на фронт!.. — сказав Миколка.

Воронцов помахав хлопцям рукою:

— Заходьте, заходьте!.. Сідайте!..

Хлопці ввійшли і незручно примостилися на табуретці, де тільки що сидів Якушкін.

Стременний дивився на них з неприхованою досадою. І треба ж, щоб саме зараз, коли почалася серйозна розмова, з'явилися ці хлоп'ята з дитбудинку! Навіщо вони потрібні Воронцову? Одіслав би їх краще додому, ніж гаяти час на розмови. Але Воронцов уже цілком зайнявся хлоп'ятами.

— Що ж це ви мало нам усієї справи не зіпсували? — промовив він суворо. — Навіщо вам було лізти в цей підвал?

— Ми шукали картини, — відповів Миколка.

— І ми їх знайшли, — сказав Вітя.

Воронцов похитав головою.

— Та про те, що вони там, Аніщенко мені ще вдень доповів!.. А цей добрий дідок міг вас у підвалі пристрелити! Ви ж досвідчені розвідники!..

— Які там вони розвідники! — посміхнувся Стременний. — Відпусти їх з миром додому, товаришу Воронцов! Перестань малоліткам мораль читати!..

— Ану, розстебніть-но свої пальта! — наказав Воронцов хлоп'ятам. — Покажіть, які ви малолітки!..

Коли Стременний побачив бойові ордени, що блиснули у хлопців на грудях, він тільки розвів руками.

— То он ви хто! — вигукнув він. — Я про вас багато чув! Котрий же з вас Охотников?

— Я! — відповів Миколка, широко усміхаючись: дуже добродушним видався йому цей високий підполковник.

— У мене, Миколко, для тебе є важливе повідомлення, — сказав Стременний. — Сьогодні нагороджено орденом твого батька. Він вдало діяв по розвідці укріпрайону. Його група привела «язика»! Напиши йому листа. Неодмінно напиши…

— Напишу! — сказав Миколка, але на серці у нього було тривожно: як йому хотілося б зараз бути поруч з батьком, щоб кожного дня його бачити, щоб, при потребі, прийти йому на допомогу!

— Ну, а тепер, хлоп'ята, можете йти, — сказав Воронцов.

Але Вітя, який весь час переступав з ноги на ногу, раптом мовив жалібним голосом:

— Товаришу начальник! Скажіть Клавдії Федорівні, щоб вона нас не лаяла!..

Це було так несподівано, що Стременний упав грудьми на стіл, задихаючись від сміху:

— Ну, що я казав — хлопчаки!.. Справжні хлопчаки!..

Миколка розсердився, непомітно добре штурхонув Вітю.

— Ну й дурень же ти! — прошепотів він.

Воронцов залишався серйозним.

— Я скажу вашій завідуючій, що ви поводились сміливо, — мовив він, — але з умовою, хлопці… — Він помовчав. — Тепер ви займатиметесь лише однією справою — навчанням!.. А зараз ходімо, подивимось картини.

— Вони вже тут? — здивувався Стременний і досадливо махнув рукою: — А, признатися, я теж старався їх знайти!.. Обійшов ти мене, Воронцов! З усіх боків обійшов!.. Ну, ходімо, подивимось, а то скоро нам наступати далі…

За півгодини хлопці повернулися додому. Так закінчилася «Операція МВ», і це справді була остання бойова операція, в якій брали участь Миколка і Вітя…

Багато років минуло відтоді. Миколка, Вітя і Майя виросли. Та вони назавжди зберегли в пам'яті ті дні, коли у важких випробуваннях виникла й зміцніла їхня дружба.

І на все життя зберегли в серцях девіз: вірити товаришу, не полишати його в біді, боротися за нього.

Вірити!.. Боротися!.. Перемагати!..

1958–1960