Відважні

— Вставай!.. Швидше!..

— Ти чого?.. — вирячивши очі, злякано запитав Вітя: він залишався ще в полоні сну.

— Пішли! — прошепотів Миколка. — А то Геннадій Андрійович не пустить.

Вітя зітхнув і поліз з воза.

…І знову за їхніми плечима погойдувалися торбинки з хлібом.

Вже на околиці вони зустріли Семенка, який радісно кинувся їм назустріч.

— Візьміть мене з собою, — попросив він.

— Не можемо, — сказав Миколка. — У нас воєнна справа… — Він підійшов ближче до Семенка і прошептав йому на вухо: —Забудь, хто ми такі і що ти нас бачив. Зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув Семенко.

Невдовзі після цього Геннадій Андрійович повів свою групу в напрямку табору. Не знали тоді ні хлопці, ні він сам, що це була їхня остання зустріч.

Розділ двадцять четвертий

ДРУГ ЧИ ВОРОГ?

Представник Тодта Шварцкопф домовився з командуванням — усі полонені і місцеві жителі, мобілізовані на будівництво, після його закінчення повинні бути негайно евакуйовані в глибокий тил або знищені, залежно від обставин. Таємниця укріплень повинна зберегтися будь-що.

Кілька разів Мейєр приїжджав на будівництво, дивився, як рили котловани, траншеї, встановлювали стальні каркаси, монтували броньовані ковпаки і кожну з цих споруд заливали товстим шаром цементу.

Мейєр намагався відтіснити Блінова на другий план. Але відтоді, як міське управління послало на будівництво останню партію мобілізованих, Блінов, здавалося, й сам втратив будь-який інтерес до укріплень.

Правда, якось Мейєру доповіли, що Блінов приїжджав на будівництво. Він обійшов усі об'єкти, старанно звіряючи їхнє розташування з картою, яку тримав у руках. Це Мейєру дуже не сподобалося. Зрештою, Блінов суне носа в ті справи, котрі його зовсім не повинні обходити. Але ввечері, зустрівшись з Мейєром, Блінов сам сказав, що оглянув збудовані доти. Він навіть довів Мейєру, що одинадцятий і чотирнадцятий доти поставлено невірно. Вони заважають один одному, звужуючи сектор обстрілу, і в той же час створюють перед собою мертву зону, де може скупчуватися противник. Необхідно це виправити, побудувавши за ними, на горбі, ще один дот, який міг би прострілювати всю площу між ними… Дивне для бургомістра знання військової фортифікації! Мейєру довелося тут же викликати по телефону представника Тодта, який проектував укріпрайон. йому відповіли, що виїжджає майор Вернер. Той самий Вернер, якого кілька місяців тому поранили, коли він їхав у машині. Підозра тоді впала на Катерину Охотникову, і за це вона загинула на шибениці.

Вернер уже одужав і виписався з госпіталю. Він був добре обізнаний з місцевістю і міг довести справу до кінця, замінивши Шварцкопфа.

Тільки тепер, нарешті, Мейєр вирішив зв'язатися з Юренєвим. Результат був несподіваний. Юренєв обіцяв незабаром повідомити про щось дуже важливе. Це ще більше стривожило Мейєра. Наступного ж ранку він вирушив у табір, щоб зустрітися там із своїм агентом.

А проте справи у Юренєва йшли зовсім не так успішно, як це йому здавалося. Одну з партій мобілізованих городян супроводжував Микита Борзов. Проходячи повз Олексія, він кинув фразу: «Бережіться Юренєва — це зрадник!» Звичайно, Микита Кузьмич нічого не знав про змову військовополонених, але його слова впали на вже підготовлений грунт.

Микита Кузьмич мав сказати Охотникову ще про одну річ, більш важливу: Колесник доручив Олексію зібрати відомості про укріпрайон. Але, як не старався Борзов, він не міг ні на одну мить залишитися з Охотниковим наодинці.

Олексій розумів, що, коли Борзов вирішив його попередити, то має для цього серйозні підстави. В той же час Юренєв розповідав, що «банщик» запродався гітлерівцям. Хто ж із них друг, а хто зрадник?

Чим напруженіше думав Охотников над попередженням Микити Кузьмича, тим більше відчував, що до нього треба прислухатися. І все-таки в ньому боролися сумніви. Схоже на те, що хтось хоче вбити клин між учасниками їхньої групи. Адже гітлерівці, знаючи про підготовку втечі, давно усіх би арештували. А якщо Юренєв — зрадник, то вони повинні вже знати! Чому ж вони не вживають заходів? Чого чекають? Ні, можна зламати голову і нічого не зрозуміти в цій страшній плутанині.

У Олексія була своя таємниця. Під дошками в хаті, де поселили їхню групу, він знайшов шматок жовтого обгорткового паперу і огризком олівця накреслив на ньому розташування всіх дотів, які йому пощастило розвідати. А було їх немало.

Олексій не знав, яких розмірів досягне весь укріпрайон, але й тих відомостей, які він уже мав, було досить, щоб значно полегшити завдання наступаючим радянським військам. Та як передати цей план через лінію фронту? Олексій твердо вирішив при втечі захопити його з собою. Коли їх упіймають, він порве папір, а якщо папір і потрапить до рук ворога, то навряд чи кому спаде на думку, що плутані, наче дитячою рукою проведені лінії мають якийсь прихований зміст.

Утаївши це від Єременка, він, на щастя, не довірив своєї таємниці і Юренєву. А, признатися, думав зробити це на випадок, якщо його самого поранять або вб'ють.

Величезний тягар звалився на Охотникова після зустрічі з Борзовим. «Як вчинити? — мучився він. — Сказати товаришам, що Юренєв зрадник? Але це може викликати паніку. Хтось зопалу візьме та й скаже йому все, що про нього думають, а тоді вже Юренєв, коли він справді провокатор, почне діяти відкрито. Звернеться за допомогою до охорони, і нас усіх тут же заарештують!..» Лишається одне: удавати, що нічого не змінилося. Ні в якім разі не давати Юренєву підстави запідозрити, що йому перестали довіряти. В той же час взяти ініціативу в свої руки і несподіваним ходом поплутати всі його карти.

Треба перевірити, чому Юренєв сам поривається ходити за обідом. Адже йти треба понад кілометр. Можливо, він через кухню має зв'язки з тим, хто ним керує?..

Нагнувшись над ровом, Олексій викидав землю на бруствер. Давно вже пора б перепочити, але поліцаї, збившись у гурт, про щось жваво розмовляють, сміються, і їм немає діла до того, що вже перейшло за полудень.

Недалеко від Олексія працював Юренєв. Роздягнутий до пояса, він високо змахував киркою, розбиваючи великий камінь, що заважав копати далі. Глянувши на його міцні, мускулясті руки, на спітніле обличчя, на втомлену зморшку міцно стулених губ, Олексій мимоволі подумав: хіба може ця людина, яка живе з ними поруч, ділить з ув'язненими всі злигодні, виявитися зрадником? Як високо злітає в його руках кирка! З якою силою б'є вона об камінь — аж іскри скачуть! А ось Єременко, він допомагає Юренєву, підважує великі шматки каменя ломом. Невже поруч з ними людина, яка може встромити їм ніж у спину? Чи не помилився Борзов? Можливо, зрадник — він сам? Хоче вислужитися перед начальством, внести розбрат, посварити.

Так, треба насамперед перевірити Юренєва. Перевірити таким чином, щоб він хоч на мить показав своє справжнє обличчя.

Під час невеликої перерви, коли, відклавши лопати і ломи, полонені присіли на траву відпочити, Олексій підійшов до Юренєва і попросив тютюнцю.

Юренєв охоче поділився. У нього знайшовся навіть клаптик старої газети. За хвилину голубий димок від цигарки стелився над темною осінньою травою.

— Я вирішив…

— Що вирішив? — скосив на Олексія очі Юренєв.

— Розумієш, у мене дещо змінилися обставини, — мовив Олексій. — Я не можу… Словом, я мушу залишитися. Я не можу тікати з вами…

Він побачив, як здригнулися губи в Михайла.

— Злякався? — зло посміхнувся Юренєв.

— Ні, це справа не для мене. Я не маю права ризикувати. У мене ж малий син.

Михайло оглянувся, чи не підслухують їх конвойні.

— Це зрада, — тихо сказав він.

— Чому? — заперечив Олексій. — Кожен вільний діяти, як він хоче.

— Але ж за тобою йдуть люди! Що станеться з ними, подумав? Спочатку всіх умовляв, а тепер у кущі!.. Ні, так не вийде!..

Це було сказано так рішуче, з такою переконаністю в тому, що всякий відступ тепер не просто малодушність, а вже зрада, і такий жорстокий блиск був у темних очах, які дивилися не моргаючи, наче хотіли пронизати його, що Олексій мимоволі піддався, відчув себе винуватим. Ні, ні! Такі очі не можуть брехати!