Відважні

Можливо, десь у Німеччині і в нього лишився такий самий синок. Шофер хмурився, жував сигарету і зітхав.

Автоматник і поліцаї перетягли трупи вбитих на узбіччя дороги і поклали їх рядом. Староста шкандибав від одного ящика до другого, його брала досада. Нічого цікавого! Якби консерви, а то гранати. На біса вони! З них юшки не звариш…

Незважаючи на гострий біль, Миколка трохи підвівся і сперся на сидіння. Звідси йому було добре видно і розбиту машину, і кущі, в яких притаївся Вітя. «Чого ж він чекає? — тужливо думав Миколка. — Закидав би їх гранатами!.. Жоден не уцілів би!.. Мабуть, боїться влучити в мене!..»

Миколці хотілося крикнути: «Вітю, кидай!» — але він побоявся: Вітя може загаятись, і тоді вони загинуть обоє.

Можливо, так краще. Коли вони загинуть, хто ж тоді повернеться до партизанів і доповість Колеснику про все, що з ними сталося? Якщо Колесник знатиме, що їх спіткала невдача, він пошле когось іншого. Тепер батько вже ніколи більше не побачить свого Миколку!..

Важкий вибух пролунав зовсім поряд. Скрикнувши, попадали поліцаї. Автоматник і староста кинулися в різні боки. Шофер очманіло схопився за кермо і, не тямлячи, що він робить, дав задній хід. Це врятувало його від другого вибуху, що звалив автоматника, який метнувся було до кущів.

Миколка відчайдушно рвонувся, перевалився через борт і впав на землю. Він безпомічно борсався, стараючись звільнитися від ременів…

Шофер щось розгублено бурмотів. Зненацька до машини підбіг староста. Одним махом він кинув Миколку на заднє сидіння, скочив у кабіну, грюкнув дверцятами, і машина, круто розвернувшись, помчала до села.

Староста лаявся цілу дорогу. Він не міг збагнути, що сталося. Звідки летіли гранати? Шофер, який не знав майже жодного російського слова, намагався йому щось пояснити. Він, мабуть, бачив…

«Ось вам, ось вам!» — зловтішно думав Миколка. Він був радий, що не помилився у Віті. Недарма кажуть, що тільки у випробуваннях перевіряється справжня дружба!

Розділ двадцять другий

ВІТЯ ДІЄ

Вітя забрався в саму гущавину і примостився в неглибокій ямці. Над ним тихо шелестіли гілки; кожен порив вітру зривав з них листя, і воно падало на шию і руки хлопця, наче бажаючи прикрити його, уберегти від небезпеки.

Спершись на лікті, Вітя з хвилюванням спостерігав, як скорочується відстань між Миколкою і автомобілем, що швидко мчав йому назустріч. «Навіщо він пішов? — розпачливо подумав Вітя. — Якось би пересиділи разом!..» Йому захотілося вискочити і покликати товариша, але було вже пізно: машина загальмувала поруч з Миколкою.

Все, що він згодом побачив — сильний удар солдата, який збив Миколку з ніг, коротка і нерівна боротьба Миколки з товстим кульгавим чоловіком — приголомшило Вітю. Не знаючи, що діяти, він заметався на місці. Завжди нерішучий, він ладен був зараз, не роздумуючи, кинутися туди, до Миколки.

В той же час Вітя розумів: один необачний крок — і вони обоє загинуть. Треба щось придумати! Навіть дорослому, досвідченому бійцеві не легко було б знайти вихід із такого становища, а Віті доводилося приймати своє перше, таке відповідальне рішення без сторонньої допомоги.

Він завжди охоче підкорявся тому, хто його вів за собою. Це звільняло його від необхідності відповідати за свої вчинки. Так з самого дитинства виховували його в сім'ї. Вітин батько помер, коли хлопчикові не сповнилося і трьох років, а мати оберігала сина від будь-який турбот, не дозволяла навіть цвяха в стіну забити, — сама працювала, вела господарство і доглядала Вітю. «Вчися, синку, — казала вона, — це твоя головна робота»…

Вітя напружено стежив за високим німецьким солдатом з автоматом на ремені, який ступав попереду, на щось сердито вказуючи кульгавому товстуну у піджаці. Коли вони підійшли ближче, товстун махнув рукою поліцаям, і вони оглянули грузовик з усіх боків.

Тепер Вітя порахував ворогів: троє поліцаїв, солдат і дядько в піджаці — це п’ять; шофер, який залишився в машині, — шість… Немало! І всі озброєні!..

Вітя повзав між кущами туди й сюди. Він бачив, як поліцаї перетягують ящики, складають в ряд біля узбіччя вбитих… Раптом його рука зачепила за торбу, про яку він у цій метушні зовсім забув. Під тонким брезентом випиналися «чорнильниці». У Віті округлилися очі. Взяти гранату і кинути її в живих людей!.. Страшно!.. Він глянув ліворуч і побачив, як над краєм кузова з'явилось блідою плямою обличчя Миколки. І раптом Вітю немовби щось кольнуло в груди. «Вони ж його вб'ють!..»

Він вийняв з торби гранату, нерішуче потримав її в руці, а потім відчайдушно повернув дужку. Граната зашипіла, і Вітя, не тямлячи себе, щоб тільки позбутися гранати, швиргонув її на дорогу. А сам упав долілиць у траву і заплющив очі.

Вибух струснув землю. На дорозі закричали. Вітя чув крики, але йому було так страшно, що він не наважувався підвести голову і подивитися. Він лежав хвилину, а може й більше. Нарешті розплющив очі. Над ним, майже торкаючись щоки, висів великий жовтий листок з дрібними прожилками, по ньому повільно повзла чорна комашка…

Вітя глянув на дорогу. Поліцаї лежали нерухомо там, де їх спостиг вибух, а гітлерівець і кульгавий товстун метушилися, не знаючи, де їм сховатися. Раптом автоматник кинувся до кущів.

Другу гранату руки схопили самі, і вона зразу ж полетіла під ноги гітлерівцю. Вибух оглушив Вітю. Над його головою, стинаючи гілки, просвистіли осколки. Виглянувши знов із свого укриття, Вітя побачив, що на дорозі лишився тільки товстун. Він біг до машини.

Що він робить?!. Нагнувся і схопив Миколку! Кинув його в кузов!.. Машина розвертається… Вітя ладен був швиргонути і третю гранату, але утримався і прожогом метнувся до розпростертого поблизу гітлерівця, щоб взяти його автомат. Але було вже пізно. На великій швидкості машина повезла Миколку в село…

Тоді Вітя повернувся і кинувся бігти до лісу… Швидше дістатися до Колесника і все йому розказати! Ноги прудко несли Вітю все далі й далі від страшного місця.

Коли вдалині замаячіла жовта смужка осіннього лісу, він знеможено зупинився і присів на узбіччі. Торба з хлібом і гранатами залишилася там, у кущах. Тільки зараз, відчувши голод, Вітя згадав про це…

Його мучили сумніви… Ну, добре, прибіжить він до Колесника. А далі що? Якщо навіть Колесник і пошле групу партизанів на виручку Миколці, то, поки вони прийдуть, Миколку напевно вб'ють. Видно, він дуже потрібен фашистам, коли навіть у паніці цей дядько про нього не забув.

Чим більше міркував Вітя, дивлячись на широкі, побляклі поля, тим ясніше розумів, що повертатися йому зараз не слід. Треба спробувати допомогти Миколці.

Вітя нагнувся, підняв з землі автомат, скинув, його на плече і пішов по дорозі, ще не вирішивши остаточно, що робити. Проникнути в село і вивідати, де зараз Миколка? Притаївшись, чекати, поки його поведуть, і обстріляти охорону?.. Звичайно, всі Вітині плани були наївні. В глибині душі він і сам це розумів.

Біля повороту дороги, коли до розбитого грузовика лишалося метрів двісті, Вітя впав у придорожній кювет. Від села знову мчала знайома машина. Цього разу вона була не сама. За нею рухалася друга, в якій було повно поліцаїв.

Машини зупинилися на значній відстані від кущів; поліцаї розсипалися цепом і, стріляючи з автоматів, стали їх оточувати… Кульгавий староста, вийшовши з легкової машини, командував, але сам цього разу тримався далі.

Підкравшись ближче, один з поліцаїв метнув у кущі гранату, за нею другу… Потім усі разом поліцаї з різних боків кинулися назустріч один одному, ламаючи кущі…

Вітя побачив, як поліцай, котрий кидав гранати, вийшов з кущів, розмахуючи торбою. Староста забрав торбу і витрусив усе, що в ній було, на землю. А потім вийняв бінокль і став уважно оглядати околиці.

Вітя причаївся. Якщо поліцаї рушать по дорозі до лісу, то його одразу помітять. На всякий випадок він перевірив автомат. Патронів багато — він буде захищатися. Але що ж все-таки роблять поліцаї?.. Вітя злегка підвівся і глянув на дорогу. Вони вантажили ящики на машину. Убитих на дорозі вже не було; мабуть, їх забрали раніше. Вітя знову ліг у кювет, виставивши перед собою автомат. Він вирішив стріляти першим, як тільки до нього наблизяться поліцаї.