Відважні

Йшлося, безсумнівно, про корову. Її одразу ж оточили кілька солдатів: вони розглядали її і реготали.

Раптом на сходах з'явився високий, худорлявий офіцер. Навіть не глянувши на хлопчиків, які, всіма забуті, стояли осторонь, він підійшов до корови і бридливо оглянув її. Обійшовши навколо корови раз і вдруге, офіцер пальцем поманив хлопчиків до себе.

— Сволош! — сказав він. — Скажіть староста, що я бив палка!

— Зрозумів, пане офіцер, — кивнув Миколка.

Офіцер знову повернувся до корови.

— Шахрай! Прислати дохлий корова!.. — Він постояв трохи, незадоволено похитуючи головою; раптом у нього виник якийсь сумнів — він різко обернувся до Миколки і сказав:

— Покашить документ!..

Миколка простягнув йому перепустку і накладну, зім'яті в його пітних руках. Офіцер довго читав, насилу розбираючи російські слова. Він уважно звірив номер на пломбі, що висіла на шиї корови, з номером, зазначеним у накладній. Ні, все вірно. Підміни не було. І це ще більше розлютило офіцера.

— Шахрай!.. Йому треба вірьовка!.. — І він віддав Миколці документи.

Але Миколка повернув йому накладну.

— Пане офіцер, — сказав він, — тут треба розписатися…

— Що-о?

— Тут ось треба розписатися! Поставити ваш підпис… А то нам влетить… будуть бити!..

Офіцер кашлянув, вийняв ручку і швидко розписався, сердито затиснувши тонкі губи.

— Староста треба вірьовка!.. — повторив він і кинув накладну на землю.

Миколка підняв накладну, акуратно розгладив і сховав за пазуху.

— Ми підемо, — сказав він.

Офіцер мовчки кивнув головою. Хлопчики відійшли кілька кроків, і раптом Миколка крутнув назад.

— Пане офіцер! — жалібно почав він. — Ми цілий день нічого не їли. Дайте хоч шматочок хлібця.

Офіцер здивовано і уважно глянув на хлопчиків. Обличчя його пом'якшало. Нехай росіяни не думають, що німецькому воїнові шкода нагодувати голодну дитину. Він щось сказав солдатові, який стояв ближче до нього, і той зник за дверима. За хвилину солдат виніс окраєць хліба.

Взявши його, Миколка низько вклонився офіцерові і чомусь навіть пустив сльозу. Вітя дивився на нього і нічого не розумів. Навіщо їм хліб, і чому це Миколка принижується перед німцями?

Жадібно набиваючи рот хлібом, Миколка швидко подавсь уперед. Вітя старався від нього не відставати. Так вони дійшли до вагонів.

— Виривай у мене хліб, виривай!.. Відніми і тікай! — раптом тихо сказав Миколка. — Ну, хапай!.. І біжи…

Розмірковувати було ніколи. Вітя підскочив і видер хліб у Миколки з рук. Тут же Миколка так вдарив його під око, що той мало не впав.

— Ти чого? — прохрипів Вітя, не розуміючи, що сталося.

— Тікай, тобі кажуть! — зло прошипів Миколка.

І Вітя кинувся навтіки.

— Ах, так! — закричав йому навздогін Миколка і, схопивши камінець, щосили швиргонув, поціляючи в спину утікача.

Зрозумівши, що це не жарти, Вітя помчав уперед, а камінці все летіли й летіли йому вслід.

Раптом на дорозі йому виріс вартовий. Розставивши руки, він схопив Вітю.

— Хальт!.. Юнге!

Одразу ж підбіг Миколка і вчепився в свого товариша:

— Віддай!.. Віддай!..

— Та ти що, здурів? Візьми свій хліб! — І Вітя кинув хліб на землю.

Їх оточили солдати. Вартовий розповів їм, що сталося, і вони поглядали на хлопців недобрими очима. Миколка підняв хліб, очистив його від землі і сунув у кишеню, всім своїм виглядом показуючи, що хліб належить йому і ні з ким ділитися він не має наміру.

Вартовий надавав їм обом по потилиці, перевів через переїзд і суворо наказав, щоб вони швидше забиралися геть.

— Ти що, з глузду з'їхав? — крикнув Вітя, коли вони відійшли метрів на двісті і ніхто не міг їх почути. — Мало не прибив мене.

— Нічого, — посміхнувся Миколка, — до весілля загоїться! А знаєш, де коробка?

— Де?

— Я її закинув на сіно!

Вітя, мов очманілий, глянув на товариша, ахнув і одразу ж забув усі образи. Втомлені, але щасливі дісталися вони до горба, і Миколка докладно розповів про все, що з ними було. Вітя слухав і дивувався, як вдало це у них вийшло. Навіть синець під лівим оком, який всі уважно розглядали, уявлявся йому тепер бойовим орденом.

Геннадій Андрійович міцно обняв Миколку і Вітю.

— Спасибі, хлопчики! — сказав Колесник. — Ви справжні розвідники. Приймаю вас до себе в загін! Коли повернемося в табір, дам наказ!

Хлоп'ята знову переодяглися. Поки Куликов носив туди й назад одяг, на галявині напружено чекали: потрапила коробка на сіно чи не потрапила? А якщо потрапила, то вибухне вона чи ні?

— Навіть якщо згорить лише одна платформа, — сказав Геннадій Андрійович, — то й тоді зроблено велику справу!

— Точно, — кивнув Колесник. — Але я не вірю, що це просте сіно!

— Що ж там може бути? — запитав Стременний.

— Почекаємо — побачимо, — відповів Колесник. — Надто вже рівні і однакові куби… Це дуже підозріло! — Він зиркнув на годинник. — Залишилося п'ять хвилин!..

Останні хвилини тяглись як на волах. Сонце вже схилялося до обрію, почало смеркати.

Колесник помітно нервувався.

— Хай йому чорт, — мовив він, — вже пора!

Раптом вдалині спалахнув вогник.

— Горить! — вигукнув Геннадій Андрійович.

Але вогник одразу погас. Можливо, хтось із солдатів блимнув ліхтариком або припалив від запальнички.

Минуло вже більше п'яти хвилин понад встановлений строк. Колесник накинув ще десять. Зрештою, точно розрахувати хімічний запал не можна. Повинен же бути якийсь допуск.

— Ти, Миколко, впевнений, що коробка попала на сіно? — запитав Геннадій Андрійович, коли хлопці, переодягнувшись, стали поруч з ним.

— Впевнений, — тихо відповів Миколка. — Я два камінці кинув, а потім коробку.

Колесник палив цигарку за цигаркою. Його щелепи весь час рухалися. Він не курив, а швидше жував мундштуки. Так бувало з ним завжди, коли він хвилювався.

— Може, підемо? — сказав він нарешті. — Даремно тільки марнуємо час!

Він піймав стривожений Миколчин погляд і одвернувся.

— Почекаймо ще трохи, — лагідно мовив Геннадій Андрійович. — Більше чекали…

Не встиг він доказати, як яскравий спалах освітив усе довкола.

— Горить! — вигукнули Миколка і Вітя.

Полум'я швидко поповзло по сіну, і за кілька секунд уся платформа перетворилася на величезне палаюче багаття. Колесник приклав до очей бінокль.

— Біжать з баграми! — уривчасто кидав він. — Розкидають сіно!.. Загорілася й друга платформа!.. Дивіться, спалахнули цистерни! Так, так!.. Що це? Може, я помиляюся? Гляньте, товаришу Стременний, що там під сіном!

Геннадій Андрійович швидко взяв з його рук бінокль, подивився і задоволено посміхнувся:

— Нічого собі фураж!.. Танки!

— Танки, — підтвердив Колесник. — От ми й відкрили їхній секрет. На цих тридцяти платформах — тридцять важких танків!.. Треба швидше радирувати в штаб фронту: нехай висилають бомбардувальники… Ну й хлопчики, ну й молодці! Справжні партизани! — Він пригорнув їх обох разом. — Так, а тепер марш у табір. Втомилися, мабуть? Куликов проведе вас.

Коли на галявину вивели пастушків, Миколки і Віті на ній вже не було. Колесник одіслав їх — так вимагала конспірація.

— Ось тобі, Семенку, лист, — сказав Колесник, даючи хлопчикові аркуш паперу. — Тут написано, що партизани вас затримали. — Він примружив ліве око. — Тільки про одне я не написав: що ви з Васьком замінили корову. Я ж добре знаю, що староста вам іншу корову дав.

Хлопці злякано відсахнулися від нього:

— Це не ми міняли.

— А хто?

Семенко помовчав, подивився собі під ноги і, нарешті, признався:

— Мій дід замінив!.. У нас колгоспні корови переховуються. Годувати їх нічим. От він і сказав — добру корову для колгоспу збережемо, а погану нехай німці їдять!..

— Скажи дідові, — суворо посварився пальцем Колесник, — щоб таких дурниць більше не робив! Добре, що зараз вина впаде на нас, а то староста дав би йому!..