Відважні

— Бачимо, — сказали вони в один голос.

— Що це, по-вашому?

— Сіно, — догадався Миколка.

— Вірно. От і треба, щоб це сіно загорілося. Бачите, скільки поблизу ешелонів? Вони напевно злетять у повітря…

— Як же це зробити? — запитав Вітя. — Підпалити сірником?

Колесник похитав головою.

— Ні, сірники для такої справи не годяться. Не встигнеш і сірника чиркнути, як тебе зразу й уколошкають. Ми тут приготували одну іграшку. — І він показав на долоні звичайну сірникову коробку. — Вона заряджена. За годину спалахне сама, і полум'я її зможе пропалити навіть покрівельне залізо.

Миколка взяв коробку і погойдав її на долоні: коробка була важка. Він подав її Віті — той боязко поторкав пальцями стерту етикетку, але в руки не взяв.

— Як вийдете на переїзд, — сказав Колесник, — один з вас — ну, хоча б ти, Вітю, — повинен сильно стьобнути корову, так, щоб вона побігла до найближчої платформи з сіном. Коли корова ткнеться мордою в сіно, ви почнете її відганяти. Один з вас заступить другого. І той має засунути коробку в сіно… Звичайно, якщо на той час не наспіє вартовий. Ризикувати не треба! — підвищив голос Колесник. — При небезпеці викиньте коробку, от і все… Зрозуміло?..

— Зрозуміло! — ствердив Миколка.

Вітя, насупившись, мовчав. Геннадій Андрійович тривожно глянув на нього:

— Ти чого, Вітю? Боїшся?..

— Я не згоден, — сказав хлопчик.

— Не згоден?

Всі подивилися на нього.

— Я можу тільки корову гнати, — пробурмотів він, не підводячи голови, — а коробку ви Миколці віддайте… У мене завжди все з рук падає.

Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув.

— Ну звичайно, Вітю, коробку понесе Миколка.

— От і все, — Геннадій Андрійович підвівся. — Зараз я вам скажу, хто ви такі. Ти, Миколко, тепер Семен Бушуєв. Повтори.

— Семен Бушуєв, — повторив Миколка.

— А ти, Вітю, — Василь Ломакін.

— Василь Ломакін, — повторив Вітя.

— Семенку і Ваську, — повторив Геннадій Андрійович. — Ось вам документи. Не забудьте одержати розписку на накладній… Тепер я вам розповім про ваших рідних, старосту і село, звідки ви йдете…

За півгодини обидва хлопці вже знали напам'ять свої нові біографії. Партизани принесли їм лозини, покинуті пастушками на дорозі. Проте, коли хлопці взяли їх в руки, одразу стало помітно, що одягнуті вони не по-сільському. На Миколці був піджачок, а на Віті — нова картата сорочка.

Колесник похитав головою.

— Треба переодягтися, — сказав він.

Всі погодилися. Хлопцям довелося потремтіти на холоді, поки партизани міняли одяг у затриманих пастушків, зате через кілька хвилин Миколка і Вітя вже мали зовсім інший вигляд.

Миколка заховав коробку в кишеню штанів.

— Ну, хлопчики, бажаю вам удачі, — сказав Геннадій Андрійович і розцілував обох. — Головне, дійте обачливо. І не поспішайте… Пам'ятайте, вас послав староста, а до всього іншого вам немає діла!.. Ми вас чекатимемо…

— Не забудь, Миколко, — нагадав Колесник, — за годину коробка вибухне. Якщо не пощастить засунути її в сіно, викинь, не держи…

— Гаразд, не забуду. Ми пішли, — сказав Миколка.

Він повернувся і почав спускатися по схилу на дорогу. За ним, менш спритно, сповзав Вітя. Колесник підморгнув Куликову. І той побіг услід за хлопчиками.

Всі мовчки стежили за ними: ось вони спустилися вниз, на дорогу, і зупинилися. Куликов відв'язав корову і штовхнув її в бік. Мотаючи головою, вона вийшла на дорогу і теж зупинилася. Тоді Миколка стьобнув її лозиною по спині. Корова повернулася і покірно рушила в напрямку станції. Це була стара, квола корова бруднувато-білого кольору, з запалими боками, на яких темніли коричневі залисини. Дивно, як це староста наважився послати німцям таку худу і стару худобину. Корова йшла повільно, понуро, наче здогадуючись про свою сумну долю.

Деякий час хлоп'ята мовчали. Страшнувато було йти цією дорогою в чужому одязі, з чужими документами, підганяючи чужу корову, просто в руки ворога. Хоч колгоспні хлопці й сказали, що на станції їх ніхто не знає, але мало що може статися! Чи староста несподівано приїде сюди, щоб вислужитися перед начальством, чи щось інше… Хіба все передбачиш у такій справі!

— Ну, Вітю, — сказав Миколка, — а головного ми й не спитали.

— Чого? — зупинився Вітя.

— Як звуть корову.

Але Віті було не до жартів.

— Іди ти! — сказав він. — Краще пам'ятай, як тебе звуть. Тебе звуть Семенком. Один раз помилишся і загинеш ні за що…

— Нічого, Васильку! Живі будемо, не помремо…

— А я не хочу помирати, — відповів Вітя. — Я ще інженером хочу бути…

— Тихше ти! — спинив його Миколка. — Коли ідеш на завдання, тільки про це й думай… Кажи про корову…

— А що мені про корову казати? — розсердився Вітя. — Що ти з себе розумника корчиш! Думаєш, я гірший за тебе?

— Гірший не гірший, а від коробки відмовився.

Вітя важко зітхнув і нічого не відповів. Миколка теж мовчав. Корова вела їх до перекритого шлагбаумом переїзду, і тепер вже було видно вартових, які уважно стежили за ними.

Коли до шлагбаума лишалося метрів двісті і вартовий у сірому мундирі рушив до хлопців, поправляючи на грудях чорний автомат, Миколка зайняв своє місце спереду корови. Він весь час відчував тягар у кишені. Здавалося, ця маленька сірникова коробка важила пудів п'ять.

«Тільки спокійно, спокійно, — говорив собі Миколка. — Я підходжу, виймаю документи, подаю їх вартовому, а потім Вітя б'є корову в правий бік…»

Чим ближче шлагбаум, тим видніше, як просто здійснити цей план. Справді, остання платформа з сіном зовсім близько від переїзду.

Миколка з полегшенням зітхнув. Він оглянувся і тихо сказав Віті:

— Підходимо!

З похмурим виглядом Вітя змахнув лозиною, і це вийшло у нього якось втомлено, байдуже: будь, що буде!

Німецький солдат весело глянув на них з-під залізної каски і гукнув досить спокійно:

— Хальт!..

Він підступив ближче, погладив корову по шиї, чомусь заглянув їй у ніс і з жалем похитав головою. Мабуть, йому не сподобалося, що вона худа. Потім він ще раз повільно обійшов навколо неї, помітив залисини на лівому боці і щось мовив, цього разу докірливо. Мабуть, щоб розтлумачити хлопцям свою думку, нагнувся, зірвав на обочині дороги жмуток трави і простягнув його корові. Вона взяла траву мокрими губами і повільно зарухала щелепами.

Щоразу, коли солдат проходив повз Миколку, хлопчику здавалося, що той уважно дивиться на його кишеню. Молоде, з чорними вусиками обличчя солдата здавалося йому загадковим, і весь він, затягнутий ременями, з воронованим автоматом на грудях, — таємничим і незрозумілим.

Нарешті солдат взяв з Миколчиних рук документи, мигцем проглянув їх і, очевидно, не розуміючи російською мовою, визнав їх цілком задовільними.

Головною перепусткою для нього була корова. Про те, що її мали пригнати, він, мабуть, уже знав.

Солдат віддав Миколці документи і відійшов, щоб підняти шлагбаум. Настав вирішальний момент. Миколка бачив, як посіріло обличчя Віті, та й сам відчув сухість у роті. Все попливло перед очима. Була тільки корова, жовта громада пресованого сіна на платформі і тягар сірникової коробки в кишені.

Шлагбаум зарипів і повільно рушив угору. Миколка стояв поруч з Вітею, а той підняв лозину, щоб стьобнути корову. Звідти, де вони стояли, до платформи було не більше десяти кроків.

І раптом в одну мить весь їхній детально розроблений план розсипався. З протилежного боку на середину переїзду вийшов другий солдат, дуже високий, з кинджалом при боці, і щось крикнув вартовому. Той із сміхом відповів. Тоді високий підступив до корови, схопив її за ріг і, голосно регочучи, потягнув за собою.

Хлопці побрели слідом. Все пропало. Залишалося тільки скоритися долі. Найбільше, що вони зможуть зробити, — це принести назад розписку на накладній. Так багато пережити, і тільки для того, щоб усе закінчилося провалом!..

Вони минули переїзд, і солдат повернув до станції. Підійшовши до будинку, він крикнув. З вікон одразу вистромилися голови інших солдатів. Він крикнув, очевидно, щось дотепне, тому що йому відповіли дружним сміхом.