Страница 3 из 16
— Ніяк, — ледь не розревлася.
Уже на захаращеному подвір’ї, порослому дикими грушками й сухим бур’яном, що він де-не-де стирчав з-під снігу, з’ясувалося, що Галі в господарстві не тільки лисячі шкурки згодяться. Упевненим рухом розчахнула рипучу хвіртку, пішла по будяках до будівлі.
— Ключі маєш?
— Реп’ях казав — під грушею.
— Та тут самі груші! — Поштарка заходилася мацати під деревами. Та все не мовчки. — Зараз оглянемо твої хороми. Як що не треба, то я приберу. Щоби не валялося тобі тут зайве.
Такі “хороми” Майка бачила тільки в Пироговому, де в Музеї національної архітектури і побуту просто неба розкидані давні хати з різних регіонів України. З невеличкого — метрів шість — коридорчика троє дверей, як три дороги: прямо підеш — попадеш у малу комору, завалену граблями-лопатами-кошиками-лемехами і навіть прядкою, ліворуч повернеш — у ще одну, мало придатку для життя кімнатку втрапиш, де упереміш горщики, каструлі, міцна лава, дрова і багнюки до біса, а як праворуч захочеш — то отут тобі вся краса на двадцяти квадратних метрах: і сіра потріскана піч, і тьмяні Ісус із Богоматір’ю під рушниками в куті, і дебелий тапчан на важких дерев’яних ногах, і чималий стіл із двома віденськими (їй-богу!) стільцями, і пишна скриня, і вигадлива поличка з глиняними мисками, пришпандьорена до стіни величезними гвіздками.
Майка ще тупцювала на порозі — ошелешена, пригнічена, а поштарка вже до справи взялася.
— Ох, роботи тобі тут! — Нишпорила зацікавленим поглядом, відчинила скриню, потягла на світ божий ряднини, подушки, ватянки. — Одяг потрібний? Га? Онде ватянка ще справна. І чоботи. На городі згодяться.
— Не згодяться…
— То я візьму?
Коли в присмерковому зимовому небі від сонця лише прозорі рожеві згадки, поштарка Галя дістала із сумки ліхтарик на довгій резинці, причепила на голову — шахтарка! — усілася на чималу купу краму, зваленого на подвір’ї. Чого тут тільки не було: і побитий міллю одяг, і дебелі чоботи, і порожні банки для закрутки, і діряві миски, і дерев’яний ящик із гвіздками, і купа ще радянської доби шкільних підручників, і мішок твердої, мов каменюка, солі, і кілька бухт мідного дроту… А ще мотузки, нитки, мишоловка і навіть справжній піонерський барабан. А Галя ж ще й половини Майчиного обійстя не обслідувала.
— От біда, — зітхнула з прикрістю. — Підводою тільки все це вивезти.
Майка не чула. Тремтіла під старою грушею, дивилася на розчахнуті двері хатинки — наче незвідана тварюка пащу роззявила так широко, чорні нутрощі назовні: з’їсть, не вдавиться.
— Та й на горище ми з тобою ще не лазили, а там лисячі шкури… І ще може бути щось для тебе негодяще.
— Тут електрика є? — спитала Майка
— Років зо два тому буревій дроти пообривав. Я завтра з підводою повернуся, свічок тобі привезу. Може, ще чогось?
Майка знизала плечима: хтозна… У серці — жах: не їдьте, тітко! Залиштеся!
— Прощавайте вже! — кинула, як плюнула.
Поштарка на дівча зиркнула, підвелася важко, поправила на голові червону шапку, вкинула до багажника кошик із порожніми банками — день-дзень! Глянула на темні небеса — місць сяє. Вимкнула ліхтарика, аби батарейки задарма не палити.
— Поїду, — відказала сердито. — Мені ще в Капулетці, хай би вони були згоріли.
За півгодини вже по темному Галя дісталася березового гаю. Перетягла через замерзлу мілину потічка моторолер із банками, вискочила на протилежному березі — прямо біля облупленого капулетцівського клубу, що він за радянських часів збирав люд на кіно, концерти і партійні збори, а тепер Микола Галаган кролів тут тримав у кімнаті, на дверях якої й досі висіла табличка “Баяністи”.
Кинула моторолер при дорозі, присіла на лаву біля будівлі — зморилася, хай Бог милує. Добре, що до Горпининої хати вже недалеко. Пенсію віддасть, чаю, може, сьорбне та потягне врешті банки в Добрики, додому.
Тільки ноги випростала… Тільки кіл у спині розтерла… Аж тут від кролятника шурхіт вкрай неприємний — наче хто сокиру вхопив і за дверима зачаївся. От зараз вискочить, Галю по голові, Горпинину пенсію забере і поготів. Ой, то не порожні страхи — Галя через пусте не сіпається. А в горлі, як згадати, і досі та горілка стоїть, якою поштарку Надю Козорізиху після похорону поминали, бо пішла, бідаха, до добриківського діда Тараса пенсію віддавати, а дідів син Віталя напився та причепився до Наді — дай грошей похмелитися. Надя йому: “Проспися, Вітальку, на свої бухай, пенсію дідові віддам”. А те пропаще лопату вхопило та трісь поштарку по потилиці. Сидить тепер, падло, харч державний хрумає, а Надя в землі… І кому радість?..
Галя хотіла було ліхтарика увімкнути, гаркнути так, щоби аж кущі попригиналися: “Якій холері не спиться?!” — та зметикувала — не слід себе видавати. Сповзла з лави на землю — метри два до рятівних кущів. Сховатися, заніміти. А в кролятнику вже хтось у двері буцає — ану, дорогу! Поштарка біля лави до землі припала, причаїлася, очі заплющила, Бога на поміч: хай би повиздихали…
З кролятника на поріг вивалився Полкан і Микола Галаган. Дільничний дістав алкотестер, дмухнув у трубочку.
— Проміле… якесь не таке.
— Усе в тебе, не як у людей, — буркнув Галаган. — І горілку рахуєш не чарками, а якимись проміле. І сцяти біля моїх кролів намірився. Усі нормальні люди під кущами сцуть! Тільки тобі вітер чоботи забризкує.
Полкан красиво мотильнув башкою: мовляв, но-но! Посунув до лави. Уже й ґудзики на штанях розстібну, а тут — на тобі! Біля лави баба Галя валяється.
Полкан не протверезів — де там! Але почуття відповідальності пробилося на грубу пику радісною дитячою посмішкою.
— О! Тіло! Слава Богу!
І — стріль йому в голову. Насупився, до Миколи озирнувся.
— “Сир, сир”… Брехуни чортові! Вбили Бабу! Онде вагомий доказ! Кілограмів на сто! Лежить і не нявкає. Ет, шкода, замість кайданків алкотестер прихопив. Та нічого… Я теє… Я вас, сук, голими руками…
— А в мордяку? — Галаган йому. І вже суне до кролятника по кума. — Петре! Ти де? Ходи! Накрутимо Полканові вуха, бо вже дістав.
А тут — стиць! Поштарка Галя розплющила очі, сіла на землі.
— От іроди, — буркнула. — Через вас мало не померла від страхів.
Полкан про кумів забув, на поштарку вирячився. Руки за спину, навколо баби кола навертає.
— А чого то ви, тітко, як та хвойда, по землі катаєтеся без діла?! Люди, можна сказати, з ніг збилися! Шукають вас по всіх усюдах, а ви собі пляж біля колишнього осередку культури влаштували! Може, напилися десь? А? Пенсію Горпинину пропили? — І тицяє поштарці алкотестер. — Ану, дмухайте мені швидко в цю штуку.
— Навіщо? — Поштарка на ноги зіп’ялася. Сніг із синьої куртки й зелених штанів струшує.
— Виводитиму вас на чисту воду.
— Полкане! Я тобі геть усе чисто й без твоєї штуки розкажу.
— Добре, — несподівано легко погодився дільничний. І вже приготувався допит організувати, та з кролятника вивалилися куми. Впали на лаву.
— Не дмухайте в трубку, тітко, — порадив поштарці Реп’ях. — Однаково воно не працює.
— Як “не працює”?! — образився Полкан. — Та ця штука все живе на вміст алкоголю вимірює.
— Треба на корові перевірити. Чи на козі якійсь, — запропонував Галаган.
— Нема в Капулетцях корів, — відказала Галя. — Онде на кролях твоїх, Миколо, можна експеримент поставити.
— Точно! — Ідея так сподобалася Полканові, одразу до реалізації заспішив.
Куми не встигли й оком змигнути — Полкан з алкотестером уже до кролятника суне.
— Стій, мєнт! Кролі — святе! — гаркнув Микола. Кулаком себе в груди — буц! — Прокляну — і загинеш! — Полканові навздогін.
Тільки мовив — дільничний зойкнув і завалився.
— Господи, твоя воля! — перелякалася Галя, захрестилася. — Миколо… Та ти відьмак! Дивись, що накоїв! Полкана підкосив.
Галаган і сам здивувався. Потилицю почухав.
— Куме, — Петрові каже. — А глянь, що там із Полканом.
Реп’ях плечима знизав: мовляв, хіба я крайній? Але до дільничного посунув. На мить зник у темряві біля кролятника. Поштарка і Галаган шиї витягли.