Страница 16 из 16
— А… Нащо? — шепоче. — Я паркан розібрала. Завтра сарай завалю.
— То не дрова — мотлох.
Радість зникає, поступається місцем глухому роздратуванню. Перець діловий! Піч-каша-дрова!
— Не хочу про дрова!
— Та добре.
— Я ж не прошу в тебе допомоги.
— Та добре, — повторює він. — А шпатель…
— Що?!
— Дійсно викинула?
Майка кидає в горщик алюмінієву ложку, валиться на тапчан, завмирає, щоби не ляпнути щось ганебне й образливе, що воно з легкістю лізе на язик. Тоді він точно піде.
— Та добре, проїхали. — Толя вкриває Майку ковдрою, дмухає на свічу. — Я знадвору замкну. І вкину ключ тобі у кватирку.
Майці не вистачає духу відкинути ковдру, крикнути щосили: «Не йди!» У цупкій чорноті силкується роздивитися кульгавого Гороха, та лише чує, як ляскають двері, у замку скрегоче ключ.
У теплому повітрі прогрітої хати ще пахне запеченою із салом кашею. Дзень — на підвіконня падає ключ. Пізно. Мовчи вже, дівко. Ані слова…
Реп’яхів кум Микола Галаган умів язика за зубами тримати. Усі в Капулетцях знали: що Галаганові у вуха впаде, у ньому й загнеться. Недарма свого часу на кордоні два роки відмантулив. Серйозний мужчина. Капулетцівські баби не дуже стидалися при Миколі чужі кістки перемивати: однаково по селу не понесе. Тож, коли одного дня Галаган зайшов до Томиного магазину, щоби приправ для кролячої тушонки купити, кумова дружина не припинила по мобільному теревенити. Однією рукою кинула пакетики з перцем-кмином на прилавок, сама в трубку все про ліки якісь, про хвороби… Що за чортівня?
Галаган отоварився, вийшов на вулицю. Назустріч баба Горпина чеше.
— У Томки настрій як? — Миколі. — Бойовий?
— Стоїть ще. Не впала.
— З такою бідою і впасти можна, — натякнула баба. І чекає, в очі заглядає: мовляв, давай уже, питай, що за біда!
— І що за біда? — спитав Галаган.
— Петро її… знесилився! Геть нічого не може по чоловічій лінії. Казала, як «Віагра» не допоможе, повезе в Київ — хай ріжуть!
— Таке дурне, бабо, кажете, аж плюнути на вас хочеться, — сказав Галаган, плюнув під ноги, подався геть.
Наступного дня в Миколиному кролятнику подрібнювач корму гавкнувся. Галаган виматюкався на той нестабільний кролячий бізнес, подався до Реп’яха, бо краще за кума в залізяках ніхто не розбирався. У майстерню зазирнув… Бачить — сидить Петро на ящику, водою пігулку якусь запиває.
— Що то ти, куме, за хімію ковтаєш?
— Та так… — Петро йому. І ніби знітився. Потилицю чухає. А очі сумні — як ото в сучки бездомної. І тему переводить. Про озимі почав, про китайські дирчики, які в Добрики завезли.
— Нема мені коли про дирчики, — психонув Микола. — У мене техніка зламалася. Поможеш чи ти після своїх пігулок недієздатний?
Подрібнювач полагодили, та прикра тривога за кума ніяк не відлипала від Галагана. І день минув, і другий, а Галаган усе про знесиленого кума думає. А в лоба запитати язик не повертається. І солідарність чоловіча прапором майорить над усіма Капулетцями: не здамося. Ніби вже й самому Миколі час пігулки ковтати. Перестрів раз кумову дружину на вулиці, не втримався, запитав:
— Як справи, Томо?
Тома саме переживала ренесанс. Кілька днів тому кляті блядські труси справили на чоловіка настільки непередбачуване враження, що Тома ледь Петрове серце валідолом заспокоїла, а потім так голубилися, що й не помітили, як перейшли до активних дій. Чоловік упевнено перекреслив жінчині сумніви, Тома перехрестилася й розірвала на шмаття смужки з мереживом, хоч спочатку заради економії хотіла було подарувати одні неношені труси Полкановій дружині Зої, та уявила собі перелякану Полканову морду й вирішила не ризикувати.
— А сам як?! — кинула Галаганові гонорово.
— Та як… — знітився Микола. — Ніяк! Таке всюди коїться… У новинах показували… В Америці дядько один «Віагри» наївся. Коньки відкинув, а член стирчить… Воно теє… з пігулками обережніше треба бути. Скажи ж?
Тома остовпіла. Матір Божа! Значить, недарма душа боліла?.. Клімакс таки в чоловіка! Чого ж їй не зізнається, що лікуватися почав? Соромиться?.. А кумові довірився? А де гроші на «Віагру» взяв? Вона ж коштує, як півпальта…
— А що краще?! — психонула. — Горілку у твоєму кролятнику жерти?! — Знищила Миколу поглядом, посунула геть.
Галаган дивився, як Тома танком протаранила путь до магазину, як одним сильним рухом розчахнула двері. «Хіба ті сто кіло легко задовольнити?!.. — пожалів кума. — Та якби в моєї Оксани було стільки сала й такий норов стервозний, я б уже…»
Засмутився, пішов до кролятника. Біля кролів вошкається, а в голові кум оселився. І звідки ті болячки вилізають? От, приміром, кролів узяти. Які вже тендітні створіння — горілку біля них не пий, від протягів дохнуть, кляті, але ж крільчих своїх усіх підряд трахають, аж дим коромислом. Чого ж у людей інакше?
— Жінки винуваті…
Тієї ж ночі влаштував термінову перевірку власної чоловічої моці. Нічого так… Впорався. Оксана аж схлипнула:
— Давно ти мене так не голубив…
— Так теє… Кролі увесь час забирають, — буркнув. А в голові — кум.
Оксана до чоловіка притулилася.
— Троянов дзвонив, — згадала. — Кроля хоче.
— От… — кивнув чоловік. — Кажу ж, куди не кинь — кролі!
Двічі на місяць Микола Галаган постачав пану Троянову на Лупин хутір свіжу кролятину в кількості «одна кроляча тушка» з доставкою до дверей. Зазвичай Валерій Михайлович спочатку телефонував Галаганам: мовляв, готовий викласти вісімдесят гривень за свіжину, тож наступного ранку Микола забив півторакілограмового кроля, освіжував тушку, та на Лупин хутір одразу не пішов — у спині щось стрільнуло. Натер поперек медом зі спиртом й алое, замотав шаликом — линдав, линдав: ніби полегшало. До хутора дійде. Жінка було визвалася замість Миколи на Лупин хутір збігати, і Галаган би погодився — чи не діло! — та минула ласкава ніч і природний гонор не дозволяли слабини. Чоловік він чи теє?.. Він не тільки в постелі! Він і з хворим попереком не те, що на Лупин хутір, хоч на кордон знову…
Ну, і попхався. Без пригод дістався Троянового обійстя, віддав кроля, випив із господарем чарочку за всі різдвяні свята, потеревенили за те, за се, Валерій Михайлович повідав, що готує матеріали для наукової конференції.
— І що за наука? — спитав Галаган.
— Дослідження історії Прилуцького козацького полку за Гетьманщини.
— А… Так он чого ви в наших краях…
Троянов ще налив. Потім ще. До ночі бесіду вели. Микола довідався, що перед розформуванням козацьких полків наприкінці вісімнадцятого століття на території Прилуцького козацького полку налічувалося одинадцять сотень, у яких було дев’ять містечок, п’ятсот сорок сім сіл. І Капулетці поміж них. І Лупин хутір… А з тисяча сімсот чотирнадцятого до тисяча сімсот шістдесят третього полк очолювали полковники Гнат, потім Григорій Галагани.
— І я Галаган! — зрадів Микола. Груди колесом, мордяка щаслива. Оце новина! Усе життя себе справжнім прикордонником вважав, а він за походженням справжній полковник, може бути.
Так возгордився — вискочив із Троянової хати, про поперек забув. Загарцював вуличкою в бік Капулетців, грозним оком роззирається. Нікого? Отож бо, вражі діти! Ховайтеся, Галаган іде!
Уже до краю Лупиного хутора дійшов, у бік Майчиної хати глянув — щелепа відвалилася. Твою наліво… По хаті дівча голе швендяє. Патли розпустило, цицьки стирчать, тільки й того, що нижче пупка не роздивитися, бо для того треба ближче до хати підкрастися, у вікно зазирнути. І хіба то для полковника проблема? До хати крок зробив — поперек як стрільне. Аж паралізувало всього на мить, відчуває — нема тіла, тільки теє… член стирчить. Згадав дядька американського… Перелякався — аж на піт пробило.
— От стерво, — послав Майці привіт. Та боком, боком на Капулетці. А в голові вже не кум — стратегія. І тактика. З одного боку, Томка винувата, що кум імпотентом став! З іншого — хіба на одному жіночому тілі діагноз перевіриш? Якби в кума три жони в ряд лежали. Чи чотири… Отоді б і зрозумів! Може, у нього виключно на Томку не стоїть, а він із переляку хімією давиться?!
Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.