На запах м’яса

На хуторі з`являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона тут? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня.

Чи вона втекла від одного кохання у пошуках іншого? Адже майстер на всі руки Толя прикипів до неї всім серцем! А може, вона відьма, бо розорила гніздо крука й випила яйця?

Майя ховається від світу зі своєю страшною таємницею. Чи зможе хтось розгадати її?

Люко Дашвар

1

2

3

4

5

6

7

Люко Дашвар

На запах м’яса

1

Бабу прикінчили під вечір.

У темному закутку поряд із кролячими клітками.

— І шо то ми, куме, з нею так довго вошкалися?.. — спитав Петро Реп’ях, кремезний здоровань років сорока без особливих прикмет: якби не наївні очі й соляра під нігтями, і не згадаєш, із ким здоровкався.

Кум Микола Галаган Реп’яхові по сиську. Та кістка важка, гонор під кадиком.

— Ніж у тебе тупий!

Потягся до напівпорожньої пляшки і тільки-но намірився набульбенити, аж за вікном – хрусь.

Куми враз протверезіли. Реп’ях шию гусаком.

— А я казав… Треба було бабу за потічок тягти. І там уже…

— Атас! — Миколу хрустом із пантелику не зіб’єш. У сіно за кролячими клітками впав.

Петро до нього накарачках.

— Куме… Боронитимемося чи одразу здамося?

Галаган усміхнувся дияволом, ухопив вила, що вони із сіна стирчали, учепився очима в розхитані двері: мовляв, і що то за зараза біля моїх кролів шастає?!

Двері собі – рип. Микола напружився, на щоках жага битви, аж пашать. Яке “здаватися”?! боронитиметься, поки не лусне!

Очі примружив.

— Тьху ти! — розігнувся, вила кинув. — Полкане! А ти тут якого біса вештаєшся?!

Дільничний міліціонер Віктор Палич Полукан (з давніх-давен прилипло “Полкан”, хоч трісни!) — грубий дядько з гарбузячим пузом, на якому жодна одежина не застібалася, — переступив поріг кролятника, насупив брови. Дістав із кишені новенький алкотестер.

— Так, хлопці! — кумам. — Починаємо допит на місці злочину. Ходи, Миколо. Дмухатимеш мені в цю штуку.

— Якого?!

— Ускладнимо ваше становище обтяжливими обставинами. П’яним більше по сраці дають. — І алкотестер йому. — Дмухай!

Галаган вдихнув та як дмухне в пластикову трубочку, що вона негармонійно стирчала з файного приладу. Алкотестер смикнувся й показав абсолютну відсутність алкоголю.

Полкан очам не повірив. Принюхався.

— Горілка ж?.. Горілка! Ану, ще дмухни.

— Давай я, — зацікавився Реп’ях, виліз із сіна. Обережно прийняв до рук блискучий пристрій. — Новісінький…

— А то! — похвалився дільничний. Реп’яха в бік. — Ну!

Петро обережно приклав вуста до пластикової трубочки. Ху! Що? Нема…

— Та як “нема”?! — збеленився Полкан, аж кашкет міліцейський на потилицю з’їхав. — Ви ж тут, суки, так повпивалися, що й на ногах не тримаєтеся! І пляшка он! І не одна! Ану, віддай техніку!

Висмикнув алкотестер у Реп’яха та сам як дмухне в трубку. Пристрій зойкнув — ой, Божечку! — три проміле!

— Ну, слава Богу! Працює, — Полкан аж засопів од хвилювання. — А я думав…Оце так! Хлопці з ДАІ на день дали… жінку налякати хотів. А воно вже й зламалося.

— Що то є три проміле? — зацікавився Галаган.

— Кордон. До трьох проміле — ще середній ступінь сп’яніння. А від трьох до чотирьох — уже важкий.

— То ти на кордоні?

— І вдень, і вночі. Служба, бля! — Дільничний натяг кашкет на брови, насупився сердито. — Ну, що? Коліться! Тітку Галю ви вбили?

— Яку Галю? — здивувався Реп’ях.

— Та ясно яку — поштарку Галю! Виїхала вдень на дирчику з Добриків до нас у Капулетці. Старій Горпині пенсію везла. І без сліду зникла біля лісу за півкілометра від Капулетців! Ані поштарки! Ані дирчика! Ані грошей!

— Моторолера шкода, — сказав Петро. — Я його поштарці зі старих “Берліна” і “Туриста” зліпив. Гарний апарат вийшов. Два мішки картоплі разом із тіткою на гірку пер.

Полкан пику скривив недовірливо, в’ївся в кумів оченятками.

— Що ви мені тут, суки, крутитеся, як вужаки на сковорідці? Дирчика їм шкода! А грошиків не шкода? Уже й пропили? Горілку де взяли?

— Купили, — вишкірився Галаган. Та на Реп’яха киває. — У Петрової Томки в магазині.

— А гроші у вас звідки? Тітку Галю пограбували і вбили?!

— Та всралася нам та Галя! — психонув Галаган. — Петро хату продав. Ото й гуляємо…

— Яку хату? Материну? Ту, що на Лупиному хуторі? — не повірив Полкан.

— А то в мене десять хат! — буркнув Петро. Та відступає від дільничного. Відступає.

— Ах, ти ж короста! — обурився мєнт. — Я ж тобі чотириста гривень давав, щоби ти мені ту хату на дрова продав. Я за тобою півроку ходив, як та курва за гаманцем! Я ж…

Галаган йому чарку — тиць! Обмий і ти гарну справу!

— Я ж… — Полкан стопку до рота. Хлобисть — і поплив! Упевнено перетнув кордон. Хитнувся.

Куми його попід руки та до дерев’яного столу із кролячими клітками. Жмут сіна під ніс — занюхай, командире! Нема закусі. Скінчилася.

Полкан – вулкан. Сіно – до біса. На Петра звіром:

— І хто… ті руїни купив?

— Одна городська. Така собі Майя. Дачниця, певно.

— От бля… — геть засмутився Полкан. — Наливай! — Чарку підняв. — За тітку Галю-покійницю. Хай їй земля пухом!

Рукавом занюхав, на мить завмер, до кумів потягся.

— Коліться, суки! Ви поштарку вбили? Я ж чув… Довго бабу різали, бо ніж у вас тупий.

Галаган усміхнувся в’їдливо, зібрав зі стола сирні крихти, вкинув до рота.

— Сирну бабу в жінки з холодильника поцупив, хай би вона… — сказав. — Давилися солодким, горілку закусювали. А що робити? Усі нормальні люди баб на Пасху ліплять, а моя Оксана і на Різдво завжди спершу сирну бабу під гніт ставить, а потім уже до куті береться.

* * *

Майка все товкла собі — до Різдва б щезнути. До сміху, вертепів, радощів, зорі ясної, щоби — пропадіть ви всі! — не знайшли, хоч би хто й потикався.

Трусилася в напівпорожньому рейсовому автобусі — сунув від столиці на північ. На сусідньому сидінні веселі баби горілкою гріються: певно, усі яйця-сир-сметану в Києві розпродали.

— Будеш?

Ні! Я не з ваших. До вікна прилипла: скоріше б ті Капулетці! Години три мордуватися, бо село те за двісті кілометрів від Києва, у лісах неподалік Добриків, де є сільрада, школа і пошта, магазин і Лариса Вікторівна — фігуриста дівчина-нотаріус у кабінеті зі штучними квітами на облупленому підвіконні. Три дні тому Майка геть зморилася, поки Лариса Вікторівна довго й ретельно готувала договір купівлі-продажу старої хати з десятьма сотками землі в Капулетцях, яку кремезний дядько Петро Реп’ях за три тисячі доларів продав громадянці Майї Михайлівні Гілці. Радості не приховував, правди не обійшов.

— Ти б подумала добре… Улітку там ще жити можна, — признався дивній дівчині. — А зараз – ніяк. Піч надто стара. Валиться.

— Нормально, — відказала тоді Майка.

— І людей поряд негусто. Поряд хати покинуті.

— І що?

Реп’ях із Ларисою Вікторівною перезирнулися: ох, дурна! Хіба нормальна на таке горе поласиться? Та ще й так легковажно, щоби й не оглянути хату перед тим, як за неї грошики викласти?.. Скріпили угоду підписами, Майка простягла Петрові бакси, і хоч той збирався пояснити новій хазяйці старої материної хати, як краще до Капулетців дістатися, та, побачивши зел ені, одразу плани змінив: гайнув до добриківського перукаря Грині могорич ставити, бо то Гриня свого часу сфотографував стару хату й виклав в інтернет. Ще й дописав під світлиною похиленої будівлі посеред здичавілих груш: “Продається міцна хата в селі Капулетці. Навкруги — заповідні ліси, луки й озера. Романтична барлога для душевного спокою”.