Страница 13 из 16
Присіла біля грубки. Згадала, як кульгавий викладав на пожмаканій газеті решітку з тонких паличок.
— Ти вже не виламуйся, жери… — Пхала в пащу з межигірки спочатку папір з цурпалками, потім зламані дошки. Грубка відтаяла, потеплішала.
Майка повеселішала. Поставила на чавунні кільця каструлю, подаровану Уляною, налила води. Буде чай! Закружляла по кімнатці. «І стіл мій, і тапчан мій, і стіни мої — будь що можу тут виробляти. Будь що!»
Пуховичок скинула…
— It’s been a long time since I came around… — заскавучала леді Гагою, пожвавішала, голосніше: — О! Так! Минуло немало часу відтоді, як я прийшла! До тебе… поганський ти, Лупин хуторе!
Пальчиками по стільниці ритм — так-так…
— Been a long time but I’m back in town. And this time I’m not leaving without you… — Закружляла кімнатою. — Немало часу, та я… — Зупинилася, усміхнулася тоскно. — Повернулася в місто. Цього разу… не піду без тебе?..
Похнюпилася, залізла на тапчан, вкрилася з головою…
— Та я… — заспівала під ковдрою. — Та я не повернуся в місто… Цього разу… обійдуся без тебе… — замовкла, попливла в спогади. Якби окріп не забулькав у каструлі, розревлася б.
Вилізла з-під ковдри, заварила чай в алюмінієвій кружці, дістала вівсяного печива й шоколад — файний сніданок. Чи вже обід? Тільки печиво до рота — ніби спостерігає хтось. У вікно зиркнула — на уламку огорожі крук чорнющий. Майка заприсяглася б — той самий, що вчора спостерігав, як вона огорожу ламала. Башкою крутить, з Майки очей не зводить.
— Ну, добре…
Сьорбонула чаю, узяла печиво крука пригостити, вийшла на ґанок і очам не повірила — геть увесь двір від снігу розчищений, навколо хати доріжка в’ється, і до хвіртки тепер вільно пройти можна.
— Це… ти? — спитала Майка крука.
— Йа-а-а-а… — здалося, крикнув крук. Так і сидів на уламку огорожі, ні з місця.
— Ну… то заслужив! — Майка кинула печиво в сніг біля огорожі.
Крук вигнув шию, роззирнувся, опустився на землю, швидко підхопив гостинець, примостився з ним на грушевій гілці.
— А ти розумний… — Майка спостерігала за круком, та то не сподобалося птахові. Дзьобнув печиво пару раз, затиснув у дзьобі, полетів десь подалі від дівчини.
Майка посунула доріжкою до хвіртки. Супилася збентежено: «Хто похазяйнував на подвір’ї? Коли? Чому не чула? Спала?..» Значить, хтось, як той злодюжка в темряві, прослизнув у її обійстя і тут собі…
— Санджив! — психонула. Хто ж іще?! Ну… Добре! Начувайся!
Вийшла на вуличку — ані душі. Сонце світить, сніг хвилями, сосни розділовою лінією між небесами й землею. Повітря — пий! Краса… Оминула живі хати, колодязь, жовту хату покинуту — попереду ліс стіною. Цікаво, оленів тут побачити можна чи то тільки Майчині дурні марення?
Пішла в ліс. Сухі гілки під ногами — хрусь-хрусь, білки помаранчевими цятками — аж в очах мерехтить. Незнайомі птахи стривожилися, попідхоплювалися, залопотіли…
— А оленів… щось не видно. — Сунула лісом навпростець, вдивлялася в соснову глибину.
Посеред дерев удалині промайнула темна тінь.
— Ой, мамо… — Як дременула з лісу. І не озирнулася, дурепка. А раптом то дійсно олені?..
Добігла до хутора, аж зопріла. І хоч од скорої ходи низ живота запульсував, наповнився болем, пігулок просити, посунула до Санджива: уже скаже йому все, що думає! Дарма він отак до неї підкочує! Майку тим не купити!
— Привіт! Проходь… — Бородань відчинив, перш ніж Майка підняла руку, аби стукнути у двері.
Стояв на порозі в самій тільки футболці і драних джинсах. З-за спини хазяїна гостю роздивлявся величезний чудернацький кіт, схожий на невелику рись, — сидів на вішаку для одяга, їв Майку холодним жовтим оком.
Перелякалася, відступила на крок.
— Не діждешся! — кинула зухвало. — Ну нащо те все?! Не напружуйся, ясно?! Однаково не спатиму з тобою!
— Тобі дуже не вистачає сексу, — сказав Санджив.
— Мені?! — здивувалася Майка.
— Безперечно.
— Здурів?! Це ти ніяк не вигадаєш, як мене звабити.
— Хочеш, навчу трансформувати сексуальну енергію в енергію творення?
— Нащо?
— Щоби творити. У тому сенс життя, — усміхнувся. — Та проходь, прошу.
— А тварюка твоя… на мене не кинеться? — Майка переступила поріг, насторожено зиркнула на сіро-коричневе плямисте чудовисько.
…Барлога Санджива скидалася на тепле літо — у великих пластикових горщиках при стіні зеленіли знайомі й чужі Майці трави, наповнювали простір пахощами. По підлозі циновки розкидані, подушки в помаранчевих наволоках. Біля гарячої печі полиця зі скляними банками — рис, сухі трави, знову рис… Під вікном низький дерев’яний столик, на ньому ноутбук відкритий. Поряд генератор. Книжки купою. Не брехав про айті?
— Сенс треба шукати, коли є життя, — сказала Майка спустошено й тільки тепер помітила — бородань босий.
Знітилася, скинула чобітки, пішла по циновці босоніж.
— На підлозі спиш?
— І обідаю, і медитую. І взагалі…
— Схиблений на екології?
— Світ не змінити. Тільки себе… — Санджив усівся на циновку, схрестив ноги.
— Я б посперечалася з тобою… Щодо потреби змінюватися. — Майка притулилася спиною до теплої печі, зі страхом роздивлялася чудернацького величезного кота — підійшов до пластикового горщика, смикав зелену травичку, жував кумедно.
— То спробуй, — почула голос Санджива.
— Нащо наступати на одні й ті самі граблі?.. Ти признайся вже: хотів мене?
— А ти?
— От! Я знала! — Майка скинула пуховичок, всілала на циновку навпроти Санджива. Дивилася на нього зухвало.
— Ти чудна Ілюзія! Я починаю підозрювати, що ти сама мрієш звабити мене.
— І що? Голий номер?
— Чому ж… Колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народжується квітка… Любов… Тільки тоді…
— Здуріти! Це теж із маніфесту екопоселенців?
— Ну, вибач, — Санджив усміхається беззбройно, тягнеться до кота, підхоплює немалу тушку, — більше десяти кілограмів, певно, затягне, — гладить по спині. — Чому ти тут, якщо природа й нормальне життя тобі байдужі?..
— Тут — нормальне життя?! Ти здурів? Тут — яма!
Санджив заперечливо хитає головою.
— Ти усвідомиш істину пізніше. Якщо не втечеш до того.
— Не втечу… Я сюди від усіх втекла, — спустошено відказує Майка,
У теплій кімнатці зависає тиша. Санджив дивиться на Майку зосереджено, чудернацький величезний кіт вивільняється із Сандживових обіймів, навертає навколо дівчини кола. Майка простягає до нього руку…
— Ні! — Санджив підхоплюється, кидається до кота.
Та тварина спритніша. Вчіпляється в Майчину долоню зубами й кігтями, змикає щелепи. Майка кричить, намагається відірвати кота — марно.
Санджив хапає кота за шкірку, лупить по спині.
— Хаусе! Відпусти! Чуєш?! Хаусе — ні! — Відриває кота від скривавленої Майчиної руки.
…За десять хвилин після термінової обробки рани перекисом водню і йодом із перебинтованою долонею Майка сидить на циновці, із ненавистю дивиться на чудовисько: стоїть собі біля горщика, траву хрумає, ніби геть нічого не сталося.
— Твою тварюку звати Хаус?
— Так… Очеретяний дикий кіт. Вибач… Забув попередити: нікому не дозволяє до себе доторкатися.
— Ти ж його тільки-но тискав.
— Мені дозволяє. Бо добро пам’ятає. Тільки тому… Дуже розумний.
— Та невже? Чого ж він не розуміє, що я йому нічого поганого не зробила?! — Майка підводиться з циновки, ноги потерпли. — У мене там грубка, певно, знову згасла…
— Допомогти?
— Дай краще щось почитати.
— Тут жіночих романів немає. Технічна література, поезія, психологія…
— О, ні! Не треба. — неушкодженою рукою Майка показує Хаусу фак, іде до дверей.
— Зачекай! Ліхтар візьми. — Санджив суне слідом, усміхається винувато.
— Нащо?
— Бо не годиться в Уляни свічі брати. То її хліб. А в мене кілька ліхтарів. На акумуляторах. Підзарядив — знову горить. Бери!
— Дякую. Тільки не набивайся ти мені більше в помічники! Домовилися?
— Добре, — погоджується Санджив. — Ти й сама відмінно справляєшся. Троянов сказав: «Не слабодуха». Так двір розчистила… Ми вранці побачили — здивувалися.