Страница 11 из 16
— І шо то ви, городські, села окупували?.. Не сидиться вам по курятниках ваших.
— Та й ваших у містах не бракує, — Уляна йому. На лаву біля дровника присіла, піт із чола рукавичкою — втомилася, хай Бог милує.
— Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі.
— Та й ваші в містах чужі.
— А шо до дурного звикати? Заробили — й додому, — Реп’ях їй.
— Аби на селі була робота, я б з радістю.
— Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода?
— Нема в мене манікюру, — так гірко відказала Уляна, у Реп’яха аж совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає?
— Ти теє… Чому тут живеш? — спитав сумирно.
— З роботи звільнили, квартиру винаймати дорого. А тут… багато не треба. Свічки роблю. Для однієї художньої крамнички в Києві. Вистачає.
Реп’ях напружився, знітився чогось, запитав ніби байдуже:
— А сім’я?.. Щось ти на стару дівку не скидаєшся.
— З чоловіком давно розлучилася, а син… Звідси й до сина ближче. Навідуюся до нього.
— Навчається? У Сумах чи в Чернігові?
— …У Чернігові. — З лави підвелася. — Ти зачекай, Петре… — мовила лагідно. — Віддячити тобі хочу.
Реп’ях стояв посеред двору із сокирою, як той дурний, серце краялося: ох і худенька та Уляна, аж прозора. Чи то місто з них усіх соки висмоктує? Чи біда? Пригорнути, наче дитину, по спині погладити: тихо, тихо… Я ж бачу: очі сухі, серце у сльозах. І чого ж ви всі городськітакі сумні й винуваті? Як ото пройдисвіти в церкві: як радість, то й не згадають про Бога, а як біда — схаменуться, припхаються, святі лики очима їдять, допомоги просять. Чом вас біда в села виштовхує? Бо на землі не пропадеш? То й раділи б…
— Оце тобі. На радість. — Уляна простягнула Реп’яхові вигадливу бузково-рожеву свічку, схожу на античну колону з різьбленням. — Дякую, що допоміг.
— А ти тільки гукни… — Здоровань знічується, як хлоп’я, кліпає повіками. І що то є?! Чому не йдеться з двору?
— Ні, Петре… Не ходи, — Уляна читає його думки. — Нащо людям на язики брехню класти?
— Ну… Тобі видніше, — геть губиться чоловік. Пхає свічку у внутрішню кишеню куртки, брьохає з двору. Й оптимістично міркує, що сьогодні точно звабить дружину: час-час… Заначки в трусах уже нема, жахатися від Томиного дотику нічого, інструмент до бою готовий. Час…
Та пізно увечері, коли надзвичайно ласкава Тома — гаряча-розчервоніла після ванни — ніби ненавмисно забула застібнути халат і так пройшлася повз чоловіка лебідкою, Реп’ях раптом засумував, очі долу.
— Томо… Із тебе б дві худі жінки вийшли, — ляпнув ні сіло ні впало.
— І де ти їх вгледів? Не на Лупиному хуторі? — ледь стримуючи гнів, спитала Тома.
— А треба ж було перевірити, як та дівчина в материній хаті хазяйнує. Бо ще замерзла б там… Чи угоріла б, приміром… А мені потім — відповідай. І стрес в організмі…
— І як? Перевірив?
— Та жива… — Петро дістав із кишені бузково-рожеву свічку, простягнув дружині. — Подарунок тобі купив… Для радості.
— І як мені з нею радіти? Обійняти чи що?! — психонула Тома. Закинула свічку світ за очі, завалилася на диван. — Світло вимкни! — гаркнула.
Згасла люстра, чоловік подався на кухню біля вікна курити. Тома брови звела, насупилася стривожено: раз Петро на її розкішне тіло не зреагував — значить, важкий ступінь клімаксу його виїдає.
— Нічого… — прошепотіла хоробро. — Впораюся…
Тільки третього дня на Лупиному хуторі Майка остаточно усвідомила, наскільки круто змінила своє життя. Довга дорога лишила сил, милосердні походеньки місцевих відволікли й обеззброїли, істерична близькість із незнайомим кульгавим хлопцем вивернула душу і так ясно окреслила тоскну Майчину самотність, що й за добу після забави отямитися не могла. Усю ніч очей не зімкнула, вірила — ось-ось хлопець повернеться. Постукає у вікно, скаже щось дурне, непотрібне, таз знайде, нагріє води…
— Знову захоче мене! — навіювала собі затято. Косувала в темне вікно — нікого?.. Хоч би ніч скорше вмерла.
Разом зі світанком у мізках викристалізувалася очевидна безжальна ясність. Чотири стіни посеред лісу, піч хлипка, люди неподалік, та як хвіртку зачинити й вікна занавісити — ніхто й не поткнеться дізнаватися, чи б’ється ще тут серце. І кульгавий не повернеться… День минув, другий, а він не йде.
— А до біса! Нікого не хочу бачити! — Низ живота скрутило від болю. Витягла з рюкзака целофановий пакет із пігулками, потяглася до «Но-шпи»… Ні! «Кетанов»! Дві! І лягти…
Та полежати не вдалося. Спочатку грубка покликала — годуй! Потім сама їсти схотіла — обмотала поперек побитою міллю вовняною хустиною, що нею навіть Галя погидувала, поставила перед собою каструлю — набирала в долоню гречку, ковтала похапцем, ніби їжа мала вбити біль. Та біль не вщухав. Перед очі — вирок, зрада, мотузка хитається-манить, і так хочеться…
— Ні… Не зараз! — трусилася на тапчані від жахів, товкла собі. — Світанок, молоко… Олені вийдуть із лісу, ружі розцвітуть… Лелеки, трясця матері, прилетять… Скоро… Я… дочекаюся.
За півгодини пігулки почали діяти — Майка роздяглася до футболки і вперше за три дні нового життя уважно обстежила власну хату. Хіба були коли-небудь у неї такі хороми? Виросла у десятиметровій кімнатці батьківської хрущовки в Генічеську, потім до столичного гуртожитку перебралася: усієї розкоші — койкомісце. А тут — цілий світ…
Захопилася, потягла ноги по кімнатках. Одна маленька цілком під кухню підходить, у другій малій можна душ із туалетом облаштувати, велику кімнату з піччю видраїти до блиску, меблі порозставляти. І нащо поштарці віддала купу краму?
Вмостилася на скриню — гарна скриня. Замість шафи зійде, та й сидіти на ній прикольно. Тапчанчик твердуватий, то нічого. Онде подушки й ковдри попросихали, підстелить, укриється… Стіл крутий. Мов із казки про Машу й ведмедів. Лава твердонога, а стілець хлипкий.
— Моя барлога… — розтривожилася, затялася, ганчірку знайшла, почала пил збирати. — Ніхто сюди не поткнеться!
А людям де Майчині думки знати? Реп’ях припхався, потім бородань Санджив зазирнув.
— Можна?
— Ні!
Санджив усміхнувся:
— Я мило зварив… Натуральне мило з м’ятою. Візьми.
— Милом заробляєш?
— Ні, я айтішник.
— Не бреши. Тут електрики нема. — Майка раптом відчула несподівану дику волю. Рвалася назовні, змітала умовності… Надто багато слів! Хай краще забирається!
— У мене генератор.
— То й повертайся до свого генератора.
Санджив не образився. Усміхався в бороду. Поклав духмяне мило на стіл.
— Радісного тобі дня, Ілюзіє.
Майка зачинила за Сандживом двері на засув, заходилася далі красу наводити, та поява бороданя роздратувала вкрай. Який же він солодкий і фальшивий, цей Санджив! Та хто повірить, що він тут із доброї волі? Хто тут узагалі може опинитися з доброї волі?! Шифрується під Ісусика, екопоселенець хріновий! А сам, певно, трахнути Майку хотів… айтішник… Кому він локшину на вуха вішає?!
Витерла одне підвіконня, друге. На третьому — шпатель… Як перемкнуло — стоїть і дивиться. Аж раптом за вікном крук на все горло: «Кру!..» Шпатель вхопила, у пуховичок вскочила, вилетіла у двір.
— Капулетці! Третя хата. За вербами. Ворота коричневі…
До огорожі добігла, на крука кишнула — сидів, їв Майку чорним оком.
— Іди геть!
Крук піднявся на крилах, перелетів на метр, всівся на грушевій гілці, так і дивився на дівчину. Зупинилася — бігом назад до хати. З рюкзака геть усе на тапчанчик вивалила, знайшла люстерко, помаду…
— Подохнете від заздрості! — невідь кому.
Розмалювалася. Ох, цаца! Вуста червоні, сірі очі підведені, брови — стрілами. Шапку не вдягла. Вуха відморозила, зате волосся розвівається. Кульгавий побачить — вмре! Спершу швидко до Капулетців ішла та все простір очима промацувала: гайок, потічок, а там уже й село.
Хиткий місток подолала — зупинилася. Не йдуть ноги — уся хоробрість на Лупиному хуторі лишилася. Може, дарма пхається? Вона ж нічого про хлопця не знає. А як жонатий? Ще й дітки по двору бігають? Стуконе в коричневі ворота, їй відчинить товста неохайна жінка в засмальцьованому халаті: «Толя? Нема чоловіка вдома. А тобі чого?!» Чому вирішила, що в кульгавого дружина — неодмінно товста нечепура? Згадала сильні хлопцеві руки. Збудилася: він… уміє! І болю не було…