Страница 8 из 25
І лелечий ватажок Тупу-тупу на лужок. Піднялися вгору вже. Коли чують, щось ірже. Вельми жалісно сюрчить, Підстрибне і далі мчить. Коник Дзвоник там, внизу. Проливав гірку сльозу... Вітер стогне, вітер свище, Піднялись лелеки вище. Мерехтять внизу хатки, А машини — мов жучки. Над привіллям тополиним Потяглися рівним клином, В голові — ватаг старий. Дисципліна. Рівний стрій. А Ромашка, а Барвінок? Лиш носи стирчать з пір’їнок. Позирають з висоти На дороги, на мости. Як прорізали хмаринку. Стало весело Барвінку. Ущипнув він ватажка. Ніби давнього дружка. — Гей, Барвінку, як в польоті? — Та кручусь, як рак на плоті! — Гей. Ромашко, як летиться? — Наче мариться чи сниться! Ватажок крилом колише: — Придивляйтеся пильніше! Гєн, внизу, стрічки блакитні — То річки хлюпочуть рідні. Там і Прип’ять-чарівниця, І Сула, і Роставиця. Річка Псьол з Удай-рікою Журно машуть осокою. А Десна в ясній хустинці Шле нам усмішки-гостинці... Річка Оржиця хлюпоче... Щось Ірпінь гукнути хоче. Загримів Дніпро в роздоллі, Нам бажає шастя й долі. — Там, внизу, мов гуси білі. — То в садочках — села милі; Семиполки, Яблунівки, Острожани, Кіпті, Нивки! Як піднятись трохи вище. Видно буде й Городище. Навіть Шполу, навіть Груню, Навіть нашу рідну клуню. Закричав Барвінок:— Пташе! Все це любе, все це наше! Ой, до чого ж ти вродлива, Наша земле, горда ниво! А Ромашка:— Щось неначе По полях за нами скаче. Гляньте, мчиться без дороги Щось зелене й довгоноге. Пролітали Яготин — Стрибонуло через тин. Пролітали Бровари — Скік-поскік через двори. Мчить хутчіше за авто Коник Дзвоник, більш ніхто! Мчить, як вихор, над ланами, Мчит ь за нами, хоче з нами! Певне, впрів, а хвіст— трубою. Заберім його з собою! — Кінь? У вирій! Щось новеньке! Та воно ж лоша маленьке! — Не турбуйтеся, кру-кру, Я лошатко підберу. Птах сусідній на хвилину Відривається від клину. Швидко падає униз. На землі лякає кіз. Потім знову лине в клині З вірним коником на спині. Клин продовжує політ. На чолі в Барвінка піт, Бо чим далі, тим жаркіше. Вже й лелека важко дише. — Щось під нами неозоре! — То, Барвінку, Чорне море. А за морем — ще моря... — Дай, Ромашко, сухаря! — На льоту не можна їсти. Для обіду треба сісти. — Може, спустимось, лелеко? — Вже, Барвінку, недалеко. Лиш два моря перелечу — Там і скину вас, малечу. Бачу смуги й білі плями... Гори, хлопчику, під нами. — Ой птахи, піддайте жару, Грозову проходим хмару! І під сонечком, вгорі. Стало темно, як в норі. Вдарив грім, немов з гармати. Потім темряву на шмати Блискавиця рознесла. Заревла негода зла. Злива б’є, сидіти слизько. Гримонуло зовсім близько. Знов удар і ще удар. Ледве виринули з хмар. — Ну, живі, не змило, дітки? — Дуже змерз, промок до нитки. Проковтнув би цілий книш... Згаснеш, поки долетиш! Враз лелеки загули: — Приготуймося. Орли! Вгору глянули, а звідти, Мов фашистські «месершміти»» Грізно випливли орли І пікірувать пішли. Розіп’яли кігті ласо. Шматувать готові м’ясо, Розчепірили дзьоби. Наїжачили лоби. Вдало зграя перестріла — У лелек вологі крила. Знають недруги лихі, Що стомилися птахи. Тих орлів — не менше сотні. Мчать розбійники висотні. Грає сонце на дзьобах. Ну, страшні, як на гербах! А лелеки наші любі — Це ж славетні миролюби. По лугах пасуть телят. Носять людям немовлят. Ще й по селах, нам на втіху, Прикрашають рідну стріху, У лелек — ні кігтів грізних. Ані мідних, ні залізних. Ані м’язів наливних. Тільки й є, що розум в них. Знав ватаг: сумні прикмети... Проскрипів:— Готуй багнети! Може статись, що носи В нас не тільки для краси! А тим часом ближче й ближче Стогне велетень орлище. Мчить згори на ватажка Авіація важка. Тут і в нашого Барвінка Чуб змокрів, упріла спинка. Але він згадав про спис І задер сміліше ніс: — Не ховатимуся в пір’ї. Коли ворог на подвір’ї! Що б. Ромашко, не було... Ну, тримайся за крило! Пам’ятай, що я з тобою! Ватажок гукнув:—До бою!— І навстріч орлу поніс Свій червоний гострий ніс. Ловко дав угору свічку І — під бік орлові шпичку! Жалюгідним став пірат, А летів, як на парад!