ЯСА

"В чистiм полi чорний ворон кряче,

То ж вiн менi могилку оплаче".

Килiяна не взяла до серця тiєї пiснi, вона, здається, й не слухала її, а Лаврiновi вона якийсь час каламутила думку ("То вiн, клятий, отако iз заздростi"), i горiла в пам'ятi жарина ворохобного ока, а потiм жарина погасла i пiсня теж. Iншi пiснi, iншi думки затоптали їх.

Лаврiн не розлучався з Килiяною до самого вечора. Вона водила його по базару, а вiн ходив слiдом, її вабили коштовнi речi, вабило золото, вона торгувалася, хоч нiчого не купляла, а вiн насторожено позирав, щоб хто не покривдив її. Одначе вона була не з тих, кого можна покривдити. Вiн милувався дiвчиною, її легкою поставою, усмiшкою, довгою — предовгою косою, строєм. I дивувався, що є на свiтi отаке чудо. Зодягнена Килiяна була пишно: керсетка зi штофу, морева запаска, козловi, українським ладом шитi чобiтки. Той одяг присмутив козака. За Килiяною — значний батькiвський статок. А в нього, що на плечах, — оце все. Колись не думав про те. Мав ложку на шовковiй шворцi, мав нiж на металевiм ланцюжку — й того було досить. Мав охайне, навiть ошатне, вбрання. Може, воно й завело в оману Килiяну? Амарантовий жупан, саєтовi штани, шитi нiмецьким ладом шевровi чоботи. Продав їх йому Гук, пiдписар, сподобалися вони Лаврiновi мелодiйним, захованим у закаблуки подзвоном. Першi днi не мiг наслухатися, ховався у прикомiрку, ходив i слухав. Поки одного разу не розбудив кошового, що прилiг перепочити пiсля обiду, й той пригрознвся повiдрубувати закаблуки. Ще мав при боцi шаблю в золочених пiхвах, її торiк подарував отаман — сповнилося двадцять лiт. Сам Сiрко носив просту шаблю доброї сталi. Й тепер козак пригадав, що заїжджий варшавський купець давав на Сiчi за оцю шаблю вiсiм карбованцiв. Удвiчi бiльше, нiж коштує добрий кiнь. Отже, вiн має пару гарних коней. Ця думка трохи привесслила козака, й вiн уже не сурмонив брови, майже весело подивився на дядькiв, якi сидiли пiд возами, що на них лежали мiшки з житом, i пiдвечiркували салом. Дасть бог, i вiн колись отак само вивезе на базар власне жито. Назустрiч Лаврiновi й Килiянi йшли лавою парубки, хотiли взяти в лаву Килiяну, але побачили запорожця — розступилися. Килiяна блиснула на Лаврiна чорнющими очима, в яких змигнули вдоволення i маленький захват, а Лаврiновi в душi прокотилися солодкi горошинки погорди, й ще дужче посолодив її Килiянин погляд. Одначе друга лава таки взяла їх у полон: на вигонi дiтлашня гралась у вовчка — "ходить баба по бору, по бору та рве зiлля лободу, лободу", й Килiяна опинилася в колi, а Лаврiн мусив перекинутись у вовчка, од чого обоє зовсiм розвеселилися й на якийсь час стали дiтьми. Одначе по хвилi Лаврiновi той веселий настрiй розвiявся — чомусь згадалося власне старцiвське дитинство, та й побачив дiвчинку, яка стояла бiля ятки з хустками i стрiчками й великими сумними очима дивилася на барвисте маєво. Дiвчинка була боса, в лихiй сорочинi i не могла одвести од стрiчок очi. Грудаста крамарка у бiлiй свитi кидала на неї недобрi позирки. Лаврiновi стиснулося з болю серце, й вiн несподiвано для себе дiстав з кишенi маленький тхорик з грiшми й купив аж двi стрiчки — червону й зелену — i подарував дiвчинцi. Та засмiялася од щастя й пiдстриба побiгла через майдан. Килiянинi очi зайнялися ласкавим вогнем. Лаврiн у цю мить сподобався їй найдужче. Осмiливiвши, вiн i Килiянi купив у веселого носатого грека атласну стрiчку iз золотим карбованцем (стратив на неї майже всi грошi, якi мав), подав дiвчинi, й вона почепила її на шию поверх коралового намиста. Й дивилася на нього щиро й трохи лукаво чорно — синiми дикуватими очима, такими темними, аж щем брав Лаврiна за душу. Вона знала, що гарна, що чарує Лаврiна, i не тiльки його. їй було приємно, що її чари дiяли на цього козака. Вона хвилювалася сама й дратувала парубка, втiшалася своєю владою над ним, молодiстю, дикiстю, яку хтось мав перейняти. I неначе казала Лаврiновi — переймай.

— А правда, що запорожцi на паску христосуються з жабами? — запитувала вдавано наївно й трохи пiдступно. Вiн здогадувався, що вона навмисне дратує його, й вiдповiдав улад:

— А чого ж… Якщо жаба чорноброва…

— А правда, що вони дiвчат викрадають?

— А ти б як хотiла? — знайшовся вiн i цього разу…

— Я?.. — Вона на мить розгубилася, а тодi стрельнула довгимiї списами вiй. — Я думаю, що буває навпаки, — й сховалася за яткою. I коли вiн оббiг ятку з другого боку та виглянув з‑за рогу, то побачив, що Килiяна стоїть бiля стiни i погладжує на грудях подаровану ним стрiчку. I так йому стало гарно, так святково на душi, що вiн аж не повiрив у своє щастя. Дивився на дiвчину, i йому яснiло на душi, а потiм уловив себе на тому й нахмурився.

Настав вечiр, i на майданi блимали тисячi свiчок. Вонплюлум'янiли на тинах, на рогах волiв, на пiднятих угору голоблях. Найбiльше їх блискотiло на високому крислатому дубi бiля ветхої дерев'яної церкви. Парубки брали свiчки з рук дiвчат, лiзли на дуба й прилiплювали їх на вiття. Весело, легко стало Лаврiновi. Й щось розпростувалось у грудях. Огортав очима дiвочий стан, а обiйнятiї не зважувався. Вiн узяв iз її рук товсту — воскову свiчку, одчепив i подав дiвчинi шаблю й полiз на дуба. Брався вище й вище, вже гiлка була, як голобля, вже почала гнутись i потрiскувати, гарячий лiй збiгав по лiвiй руцi, а вiн все лiз i лiз. Подивився. вниз, а по всiй слободi вогнiв — вогнiв розсипано. На зводах журавлiв, на дишлях, в руках у хлопцiв i дiвчат. Вiн таки прилiпив Килiянину свiчку найвище. Дiвчина стояла внизу, пишалася тим вогником, що горiв над усiма, пишалася коштовною шаблею, яку слобiдськi хлопцi просили подержати в руках.

Та свiчка свiтила їм обом — Килiянi й Лаврiновi, вона горiла в його душi другого й третього дня, не погасла й через мiсяць. Згадував її (i щось засвiчувалося в грудях) погордливо стиснутi вуста, й бiлу, вишиту широким квiтом сорочку, й золотий карбованець на атласнiй стрiчцi. Та свiчка освiтила їхню любов.

Як верталися до корчми, пристояли пiд вербами над Сiльницею.

Обоє мовчали, чи набалакавшись за день, чи од якоїсь несподiваної тишi, що оступила їх, чи од якоїсь думки. Стояли, поспиравшись на вербу, внизу жебонiла рiчка, над головами шелестiло листя. Дiвчина кидала на Лаврiна короткi позирки, вiдводила очi, й тодi в них спалахувало мiсячне сяйво. Їх обох забрало в полон тремке хвилювання, й що довше вони отако стояли, то дужче воно наростало. Духмяно пахла нiч — степом, кiнською збруєю. Загадковою Сiччю пахнув дiвцi парубок (вона ще не знала запаху парубоцького тiла, вдихала його спрагло i з острахом), а сама пахла любистком, у якому ранком змила коси.

Лаврiн почував дивний трепет, вiн боявся доторкнутися до Килiяни й тiльки дивився на неї широко розплющеними очима. Мабуть, так дiялося з ними ще й через те, що обоє — не крученi вечорницями, грищами з цiлунками, сутiнками хати, коли парубки гасять скiпку й потемки ловлять дiвчат. Лаврiна хвилювали найменшi доторки до дiвчини. Дiткався як до чогось недосяжного i водночас… приступного й жагучого. Лаврiн здивувався самому собi, тому, що дiялося з ним… Все сталося дуже швидко. Мабуть, цей ярмарок, цi стрiчки, цi вогнi освiтили серце. Бачив, що й дiвчина почувається так само, й це хвилювало подвiйно. Нi, вiн не пускав думку дуже далеко, просто крутилася голова i йшов обертом свiт. Раптово простягнув руку, їхнi пальцi переплелися й були гарячi, i вона висмикнула свої, i пошкодувала на те, й хотiла, щоб вiн взяв її руку знову. А Лаврiн геть осмiлiв (такого йому й не снилося). I його рука обережно лягла на Килiянин стан. Вiн повернувся до дiвчини грудьми й вiдчув на своїй щоцi її гарячий подих, несамохiть притулився мiцнiше, пригорнулася й Килiяна, а тодi рвонулася щосили, сказала: — Хочеш знову зi мною брести через рiчку? Може, ти водяний? Ну, я пiшла, — мовила, i Лаврiн злякався. Подумав — оце вона пiде й вiн її нiколи не побачить.

— А завтра ти вийдеш?

Вона бачила його хвилювання, вiдчувала свою владу над ним — владу своєї краси, i то її приємно бентежило.