ЯСА

Дiвчата спiдлоба зиркали на довговидого, зугарного запорожця, що гарцював на свiтло — бурому конi, хихотiли. Розгарячiлий їздою, розпашiлий козак був молодий, як барвiнок, i вдатний на вроду. Ледь засiявся над верхньою губою вус, чисте лице, чистi великi очi, що шукали дiвочих i втiкали од них. Ще й темно — русий чуб з — пiд малинової шапки. Й голуба стрiчка в комiрi сорочки. Ох же й безсоромнi цi запорожцi… Смалять халяви до кожної дiвчини. А залишиться такий з дiвчиною наодинцi, червонiє й заїкається, не може здобутися на слово. Вабить до них дiвчат, хоч i остерiгаються поговору. Авжеж, запорожець — то вже поговiр. Лiпше триматися од них подалi.

I враз з гурту виступила одна — чорнява, вогнеока, з родимкою над лiвою бровою. Лаврiновi чомусь найперше впала в око та родима цятка. А пiд нею кругла, дугою, брова; а вже потiм рiшуче стисненi червонi — червонi вуста й викличне випнуте гостреньке пiдборiддя. Й чорна, рвiйно закинута за плечi коса. Дiвчина смiливо подала руку, вiн попустив лiве стремено, легко пiдхопив її i посадовив поперед себе. Бачив її смагляву щоку, крайок нiжного вуха, чув її дихання й хвилювався страшенно. Ще ж нiколи не пригортався до дiвчини. Здурiти можна!

Лаврiн не знав броду, посеред рiчки вода сягнула коневi по шию, дiвчина пiдтисла ноги, її картата плахта розкрилася, черкала крилом води, й бiлiла смужка сорочки, й бiлiли ноги, а Лаврiновi страх стискував серце, що зараз вода зiб'є коня й понесе на чорнi корчi. Дiвчина не кричала, тiльки мiцно обхопила рукою його руку, але вiн боявся, що випустить повiддя, бо вони мимоволi натягували їх. Щось гукали дiвчата, кинувся перевiзник, але кiнь винiс їх на берег, i, перш нiж Лаврiн опам'ятався, дiвчина скочила на траву. Лаврiн сидiв у сiдлi, паленiв од своєї смiливостi. Вперше у життi обiймав дiвчину. Вчинив по — запорозьки, власне, оцей його рiшенець i прийшов iз розповiдей козакiв — джигунiв, а тепер парубок неначе скам'янiв, не знав, що сказати. Тим часом через рiчку гнав човна з дiвчатами рябий перевiзник, — Лаврiн, мабуть, збив цiну, — i чорнява дiвчина побiгла їм навстрiч.

— Може, пiдвезти далi, — пробурмотiв, хоч i розумiв, що каже щось безглузде: яка дiвчина захоче, щоб її вiз у сiдлi додому козак.

Дiвчина на мить оглянулась, блиснула очима. Вони були чорно — синi, в них чорнiли iскорки смiху:

— Тверде в тебе, козаче, сiдло, й не вмiєш ти обiйматись, якби сама не трималась, упала б у воду.

Вiн спаленiв ще дужче й так i не наважився запитати, як її звати й звiдки вона. Й потiм шкодував вельми, адже коли ще попаде в цi краї.

А дiвчина запала в серце. Весь день не знаходив собi мiсця, двiчi бiгав конем на Суху Тьму, хоч знав, що там її нема; й не мiг заснути — нiч перетлiла в очах, як мокрий курай."Тверде в тебе, козаче, сiдло, й не вмiєш ти обiйматися…". Сiдло як сiдло, ще й з ремiнними китицями бiля стремен, а от обiйматися…

Ворочався на твердому сiнниковi в прикомiрку на заїжджому дворi, де пахло мишами й ремiнною збруєю, а десь витинала скрипка та торохтiв бубон.

Там танцювали хлопцi та дiвчата.

Вiдтак зовсiм недалечке прокотився дiвочий скрик, вiн був жаский, грайливий, закличний. Смiх лоскотнув по серцю. Лаврiн вiдчув, як наструнилось його тiло й як затремтiло йому в грудях.

Щось дивне коїлось з ним. Збагнув це, коли вийшов з комори. Бо й нiч була не така, як тi, що знав ранiше. Цвiла пiд коморою вишня, вона була в срiблястiй росi й дурманила нiжним пахом голову. Лаврiновi ще нiколи не пахнув так цвiт. Й не лоскотав так серце дiвочий смiх. Вiн аж дратував його. Чомусь не хотiв, щоб то смiялася ота дiвчина… А сам слухав смiх жадiбно, затаєно — гаряче, нiби аж iз злiстю. Тiло йому ломила дивовижна кволiсть, вiн потягся, аж хруснуло в суглобах, дивився на вишню, дивився на зорi й чудувався, що нiколи ще так не бачив їх. Цвiла вишня, цвiв барвiнок, цвiли зорi… була б у землi шабля — й вона б зацвiла. В кожної людини настає отой час, коли серце розкривається, як квiтка, i вся вона стає спрагла й напружена, тiльки не помiчає того. Спрагла, як весняна рiлля на зерно. Ледве впало в рiллю — i вже проклюнулося. Закрутила його Суха Тьма, й пропав, як би сказали на Сiчi, козак для товариства на вiки вiчнi.

…У задушливiй свiтличцi заїжджого двору, закусивши зубами вишиваний рубчик сорочки, гарячими, чорними очима дивився в пiтьму.

Лаврiн таки зустрiв ту дiвчину. Другого дня на ярмарку — виходив, вибiгав i таки знайшов. Й уже був смiливiший. Смiливостi додала йому нiч. Вiн не пам'ятав, як сталося, що вони з Килiяною загубилися од гурту iнших дiвчат i пiшли вдвох через живий ярмарковий вир. Який то був ярмарок! Вiн шумiв йому в головi. Уперше бачив стiльки чужоземного люду, й коней, i краму. Юхтовий ряд, гончарний ряд, житнiй ряд, тютюн роменський i нiжинський, а також заморський — паками в рогожах, збруя оберемками, плуги i борони рядами. А гомону, а галасу, а божби — нiде так часто i щиро, не помiчаючи власної брехнi, не божаться, як на ярмарку. Ярмарок — ярманок! Ярмарок — шарварок. Дiвчина шастала помiж рядiв, як ласка, все її цiкавило, до всього мала дiло. Лаврiновi в очу миготiла золота i срiбна парча, й сiдла, i гнуздечки, й французькi рушницi, й нiмецькi сукна, й кованi залiзом скринi, й хустки в'язками, а над усiм тим — дзвони, дзвони, дзвони. Їх разом iз срiбним передзвоном продавали молодi русявi дзвонарi з Московщини; загледiвши Килiяну, закалатали так, що Лаврiновi аж заклало вуха. А в дальнiх рядах, куди кiлька разiв заводила його Килiяна, — фiнiки, фiги, родзинки, горiхи, сливи, турецький тютюн, грецьке мило, заморськi вина. Червоний перець низками, якийсь молодий чорновусий подолянин повiсив одну з них Килiянi на шию задарма.

Килiяна, що виростала на хуторi, дивилася на все з якоюсь пожадливою цiкавiстю, штовхалася помiж людей безбоязно й настирливо, немов була певна, що купцi привезли це все показати саме їй. 1 належати все це мало тiльки їй, а вiн сам, Лаврiн, приставлений до неї за пахолка. її червона, у синю квiтку хустка весь час майорiла попереду. Бiгала швидко й не втомлювалась. Тiльки груди ходили поривно, й тодi на них хвилями перелизалося намисто, а Лаврiновi кортiло зiбрати його в жменю. Гарне намисто було в Килiяни. I гарнi очi. Тiльки дуже чорнi. I в них горiла пристрасть, про яку не здогадувалися нi вiн, нi вона. Пiд ринковою стiною, де рядком стояли шинки та брагарнi, а в полотнянiй ятцi продавали розбавлену малиновим соком воду, перепинив їм шлях пiснею кобзар у темному од дощiв солом'яному брилi. Кобзар був слiпий па одне око, а другим бачив за двоє, воно злодiйкувато жеврiло пiд кущистою бровою ii ухопило Лаврiна з Килiяною. I то таки їм заспiвав темний линем, одноокий кобзар, та пiсня чимось була й люба i не люба Лаврiнозi, бо єднала їх з Килiяною, а закiнчувалася погано. Одначе всi кобзарськi пiснi мають нещасливий кiнець. Гарно грав кобзар, проникливо, ще й завзято (шинкар пiднiс йому добру чарку, щоб довше сидiв пiд його яткою), дзвенiла й плакала многострунна, одшумiла вона десь у полi вербою, одгойдала пташинi гнiзда, а тепер гойдала гарячi серця:

"Де ж ти, мiй милий, виїжджаєш,

Що ж ти мене, молодую, покидаєш".

"По чiм же ти мене пiзнала,

Що ти менi всю правду сказала?"

"Рано встаєш, коня напуваєш,

Частенько коням обрiк дакш,

В сiни iдеш — сiделка шукаєш,

До хати iдеш — дитину колишеш.

Люляй, люляй, дитино малая,

Зосталася мати молодая!

Вернися ж ти, мiй миленький, вернися.

Куреної горiлки напийся!"

"Не вернуся, мила, не вернуся -

Я в дорозi сирої нап'юся".

Лаврiн кинув на полотняну торбу кiлька мiдякiв i кiнець пiснi слухав уже зоддалiк:

"А хто ж тобi, мiй миленький, постiльку постеле?"

"В чистiм полi травиця шовкова -

То для мене постелька готова".

"А хто ж, мiй миленький, могилу тобi оплаче?"