Аферистка

Місток до бесіди, яка задовольнила б обох, виявився простим і безхитрісним, як усе велике й непідробне. І небезпечним, як будь-яка приховувана правда.

— Ти не нудьгувала сама у великому місті, поки я лікував зір? Тобі тут довгенько довелося заради мене томитися.

— Ні, я відвідувала театри і своїх знайомих, до речі, зустрілася з Нелею Потомакою. Пам’ятаєте Костю і його пошуки позашлюбної дитини Лізи Паперовської?

— Угу, — встромивши очі в стіл, мугикнув Ігор Свиридович.

І Тетяна відчула у тому звуці якусь небайдужу своєму співрозмовникові вагомість, ніби він весь час пам’ятав ту розмову і чекав, коли вона йому розповість про свої пошуки. Як вона могла не подбати про суто людську цікавість, абсолютно пробачну в його стані, коли фізичні резерви використовуються не сповна, коли жахливо звужує коло інтересів обмежений доступ до інформації, а брати участь у житті оточуючих людей потреба не щезла? Як вона могла бути до такої міри зневажливою, щоб не повідомити продовження нехай простої ситуативної історії, розпочатої в його присутності, причому за її власною гарячою ініціативою, що не могло не впасти йому в око? Непростимо, осудливо!

— Неля виявилася відчайдушною дівчиною і чуйною подругою, — розпочала Тетяна. — Та ще й вельми вигадливою на те, щоб заховати у воду кінці своїх пригод. Уявляєте, вона підбила подругу, оцю саму Лізу, відвідати одну вечірку, а після неї — залишитися ночувати з шанувальниками, обраними кожною з них собі до пари. Дівчатка мали апетит нівроку собі, бо зазіхали на таких хлопців, як відомий тоді естрадний діяч Юрій Вспишкін.

— Тобто, — перебив Тетяну Ігор Свиридович, — Костя не є батьком тієї дитини, так? Коли народилася дівчинка?

— Дівчинка народилася у вересні, а Костя розлучився з Лізою на початку серпня. Батьком дівчини є Юрій Вспишкін.

Раптом Ігор Свиридович скочив на ноги й заходився крокувати по кімнаті, він нервово м’яв руки, мимоволі здвигав плечима, коротше, вів себе дивно. Але не зважав на це уваги, бо буквально не знаходив собі місця. Здавалося, він зараз схопить своє манаття й подасться кудись щось з’ясовувати чи шукати.

— Як ти взнала про день народження дівчинки? Ти знайшла її? Де вона?

— Що вас стривожило? — запитала з щирим нерозумінням Тетяна.

Вона розповіла йому далеко не всі новини й збиралася повідати ще дещо, щоб хоч трохи облегшити той хрест, який несла. Чітко не знаючи, як це зробити, все-таки стреміла сповідатися бодай на відсоток. І ось зараз, відповідаючи на щойно поставлені запитання, мала змогу цілком непомітно й майже безпечно досягти цього. Але щось знову насторожило її: чи то була якась ненатуральна реакція слухача, чи внутрішній вартовий загальмував взятий нею розгін.

— Так, я знаю про доньку Лізи Паперовської і Юрія Вспишкіна, Ї сказала вона. Ї Але що толку? Це все — тіні. Сердешна Ліза Паперовська нещодавно померла, а Юрій Вспишкін загинув ще у вісімдесят шостому…

— Звідки це відомо?

— Про що?

— Про нього?

— Не знаю… Я десь чула, зрештою це було ще в дитинстві. Тому, може, я й помиляюсь.

— А їхня донька?

— У неї все гаразд, — раптом сказала Тетяна. — Має чоловіка, спеціальність, статки…

Ігор Свиридович набрав повні груди повітря, різко видихнув його малими порціями, роздуваючи при цьому щоки, мовляв, так-так-так, он воно що. Здавалося, він щось вивіряв у собі чи на щось одважувався. Але невдовзі те відчуття зникло, перед Тетяною знову опинився просто чоловік, зворушений чиїмись непростими долями, до яких мимоволі доторкнувся.

Однак час од часу він скоса поглядав на неї, випромінюючи світлу, якусь радісну недовіру. Він неначе завис у чеканні ще чогось, ще якихось слів, продовження казки про неймовірні збіги, зустрічі й події. І це було зрозуміло — ошелешення після перевтілення з сліпого чоловіка, загубленого в покинутому придніпровському хуторі, на благополучного й здорового чоловіка, який знаходиться зараз в одному з найкращих місць на світі, не проходить в одну мить. На це потрібен час.

На все потрібен час, Ї плекала свою тиху зажуру Тетяна, Ї і пояснення, — додала собі подумки вона. Інакше Ігор Свиридович так і не зрозуміє, що насправді потрапив у казку і має право на всі дива, які з ним відбуваються. Він просто сприйматиме подальше так, що його хтось облагодіяв, і псуватиме собі характер від постійного відчуття приниження. Ні, дорога моя, він на таку жорстокість не заслуговував.

Але що вона могла пояснити Ігорю Свиридовичу, загалом чужій людині, як на офіційний погляд? Що вона виросла без батьків і що їй завжди їх не вистачало, що їхнє з Любов’ю Петрівною ставлення до неї розтривожило її, зачепило давно готові до відгуку струни, обдало її давно очікуваною ілюзією, що вона знайшла своїх рідних? Як сказати про те, що вона ввійшла в пору, коли хочеться опікуватися кимсь, взяти під захист дорогих серцю людей, пестити їх і робити щасливими, і про те бідне серце, яке невпинно шукає їх десь поблизу себе, прагнучи розкритись їм і боячись помилитися? Все це жіноча сентиментальність, якій не місце в нинішньому раціональному й жорстокому світі і яку вона не шанувала, вважаючи ознакою слабкості. Діло — роби, слину — не розпускай! — наказала вона собі. І взагалі — час відпочивати.

9

Ранок наступного дня розпочався безгрішним сяйвом сонця, прозорим повітрям, легко паруючою над землею імлою, як буває тільки ранньої весни, коли всі сніги вже сходять і несміливо наступає перше тепло. Навіть безхмарне небо голубіло якось не по-зимовому ясно, й хрусткий морозець вписувався в загальну картину, не псуючи оманливі відчуття, що настає оновлення. Таке рідко буває в московських груднях.

Цей день Тетяна й Ігор Свиридович мали ще провести в Москві, а назавтра від’їжджати додому, в Славгород. Якихсь конкретних задумок у Тетяни не було — відвідувати театри й музеї її підопічному було ранувато, як і навантажуватися будь-якими сильними враженнями, не тільки зоровими. Він ще не окріп фізично після операцій, не вжився заново в давно забутий спосіб життя зрячої людини. Тому вона після сніданку знову вибрала для нього необтяжливу автомобільну прогулянку по Москві і ближніх околицях.

Спочатку вони проїхали в Ізмайлове, де вийшли й прогулялися навколо Мостової вежі, а потім проїздом оглянули деякі архітектурні реліквії, зокрема церкву Святої Трійці на Грязях, Храм Христа Спасителя, церкву Козьми й Даміана на Покрівці, побували також на Патріарших Прудах і на площі Європи, милувалися всім, що траплялося дорогою. Але оскільки просили водія вибирати найменш завантажені транспортом маршрути, то і не мали чіткого плану відвідувань визначних місць.

Поїздка проходила в мовчанні, бо над ними тяжіла вчорашня бесіда — своєю багатозначністю і незавершеністю. І обоє розуміли, що завершити її так, як прагне того вибаглива й капризна душа, не можна. Хоч обом хотілося виговоритися, вилити з себе задавлений біль і застарілу скаргу, але цю спокусу вони легко переборювали в собі, до чого давно звикли. Пекельнішим було відчуття, що проявлена ними сила волі й стриманість шкодить іншому, і саме воно позбавляло спокою. Ігор Свиридович усвідомлював, що дуже зобов’язаний Тетяні за її клопоти про нього і мусить підставити їй плече там, де може. Щось її непокоїть, щось примушує супити брівки й прикушувати язика там, де вона воліла б щасливо пощебетати. А він — ні пари з вуст. Ні, треба дати їй шанс позбавитися того, що її гнітить. Тетяна ж з неменшою мірою каралася тим, що своєю мовчанкою ставить Ігоря Свиридовича у двозначне становище чи зубожілого родича, чи своєї ляльки.

Пусті ввічливі фрази, якими вони зрідка обмінювалися, почали віддаляти їх одне від одного, і довіра, з таким трудом досягнута в спільній боротьбі за виживання, — найцінніше надбання і найважчий подарунок долі — почала зникати, руйнуватися їхніми власними зусиллями.

— Завтра ми будемо в дорозі, — сказала Тетяна, коли вони відпочили після обіду і знову сиділи у вітальні перед телевізором.

— І навкруги будуть чужі люди, — додав Ігор Свиридович. — А мене мучить одне запитання, і я не зможу задати його тобі.