Аферистка

— Може, задасте його вдома, якщо вас зараз щось стримує?

— Вдома тим паче я його не задам, — сказав Ігор Свиридович і, побачивши запитальний погляд Тетяни, додав: — Є причини.

— Нам ніщо не завадить поговорити сьогодні.

— Тоді скажи, для чого тобі знадобилося займатися клопотами Кості, шукати Лізину доньку?

— Мені нікому це сказати… — почала Тетяна. — Я опинилася в складному становищі, і втратила спокій звідтоді, як з’явився оцей Костя. Я тоді одразу зрозуміла, що йдеться про мене. Справа в тому, що… я її донька.

— Ти??? Ти… Лізина донька. А чого дивуватися? Я це ще тоді це запідозрив, — видихнув із себе ощасливлений чоловік.

— Згодом я подзвонила Кості і він мені дещо повідомив, що зліквідувало будь-які сумніви, зокрема він сказав, що Проталіна — це дівоче прізвище Лізиної мами. Ну, а Неля розказала про тата. Отак.

Тетяна спитуюче подивилася на слухача, на якому тепер не здригнувся жодний мускул. Вона була в захопленні від цього, розуміючи, яка неординарна людина сидить поряд неї.

— Кажіть, — коротко сказала Тетяна.

— Про що?

— Не зважуєтеся? Гаразд, тоді я продовжу. Ви самі помітили, що у мене було тут доволі вільного часу. Отож після розмови з Нелею, я згадала вашу реакцію на розповідь Кості. І це змусило мене піти в бібліотеку й продивитися підшивки старої періодики, де є фото успішного Юрія Вспишкіна. Я була в навчальному закладі, який він закінчив, і ознайомилася з його особовою справою. Я відвідала кіноархів документалістики і кіновипусків новин тих років. Я досконально вивчила зовнішність і манеру поведінки молодого Юрія Вспишкіна, його жести й пластику, взнала про його характер, уподобання й таке інше. Мені неважко було підключити фантазію й уявити, яким він може бути зараз, як виглядати, що робити, якщо, звичайно, він живий.

— Чим ти пояснювала таку цікавість до цієї постаті? Ї занепокоївся слухач.

— Тим, що пишу дослідження про його творчість. Не хвилюйтеся, я маю лист-клопотання про сприяння мені у цих пошуках. Я запаслася ним через своїх знайомих з МДУ. Є в мене такі знайомі.

— Ти вмієш тримати язик за зубами? Бо я хочу бачити живими тебе й свою дружину.

— Хіба ви не переконалися в цьому?

— Я і є Юрій Вспишкін. А відтак ти — моя донька. — Тетяні здалося, що зараз вона втратить владу над собою, вчинить якусь слинтяйську дурість, але зусиллям волі вона примусила себе стримуватися. Адже наразі прозвучало те, про що вона знала майже на сто відсотків. — Так, виходить, я твій батько, радій чи плач, але не осуди — так сталося, Ї сказав Ігор Свиридович. Ї Пробач.

Ще ніколи Тетяна не прокручувала в думках своє життя з такою швидкістю, ще ніколи не знаходила так багато відповідей на запитання, котрі довго здавалися їй безнадійними. Ні, доля таки милостива до неї.

— Як ви розумієте, я про це здогадалася. Але не хвилюйтеся, — сказала Тетяна, говорячи останні слова більше для себе. — Все дуже добре, — тепер вона скочила на ноги, а потім засміялася, що їхня розмова починає скидатися на якусь недостойну сильних людей мелодраму, і знову сіла. — Я мусила б раніше зрозуміти, що ви брали участь у бойових діях, де й отримали поранення. Це ж так?

— Так, я згодом тобі все розповім.

— Потім, потім. Значить, звідси й ваше несправжнє ім’я. Я молодець, я знайшла вас…

Ігор Свиридович зберігав спокій, здавалося, він не переймався тими емоціями, що володіли Тетяною.

— Про твоє існування я нічого не знав. Але у нас з дружиною була своя донька, роком молодша за… за тебе, Таню. Ми її… тобто через наші неприємності ми втратили зв’язок з нею, і не знаємо, де вона є і як склалося її життя. І знову ж через необхідність приховувати своє справжнє ім’я не можемо розпочати її пошуки, не можемо самі ризикувати і заради свого батьківського егоїзму наражати її на небезпеку, — говорив Ігор Свиридович. — А тепер ти — моя щасливо знайдена неочікувана позашлюбна дитина — знаходишся поряд, ти взяла нас під своє крило, а друга моя донька, може, десь микається в горі-нещасті. Любов Петрівна, як узнає щойно виявлену нами з тобою правду, не простить мені. Але це півбіди, головне, що вона зведеться нанівець.

Тетяна подивилася на нього, наче вперше побачила. Так, він звичайна людина, з плоті й крові, йому болить те, що й іншим, він розривається між давнім бажанням знайти свою рідну дитину й страхом наразити її й себе на небезпеку, розкривши своє справжнє ім’я. Адже були дуже вагомі підстави його змінити. Це ж тортури, з цим не можна жити, він не витримає! І тільки тому, що вона чистоплюйка, причому вибірково: для себе збрехати можна, а для рідного батька — зась, тут на заваді стоїть її сумнівна чесність. І Тетяна зважилася.

— Тату, рідний, ви не дослухали. Я молодець, бо знайшла вас… з мамою.

— Як? — Ігор Свиридович зблід, і Тетяна по-справжньому злякалася.

— Триматися! — прикрикнула вона. — Ми ще на фронті! — продовжила жартівливо, коли побачила, що її тато потягся до склянки з водою, відпив ковточок і опанував себе.

— Про що ти кажеш? — він звів на неї благальний погляд, як на ікону.

— Я Уля, тату.

— А Таня де? — розгублено запитав Ігор Свиридович, не бажаючи втрачати ні крихти щастя, наче вона зобов’язана була знати все про всіх.

Але ж вона-таки дала зрозуміти, що знає про Тетяну, про її матір, дату народження. То мусила казати правду до кінця.

— Що ж, у моїй шафі теж є свої кістяки, — сказала вона, вставши й ніяково посміхаючись. — Я привласнила Тетянине ім’я, бо змушена була уникати небезпеки, яка мені загрожувала від одного чоловіка. так сталося. Але тепер той чоловік знак. Вибачте і ви мені. Таня загинула в тій автоаварії, після якої я приїхала до вас лікуватися. Вона лежить на славгородському цвинтарі під коротким ім’ям Галина. Слухайте, як все було, — і вона довго розповідала йому про себе, про те, як здогадалася, що її хтось веде по життю.

Вона казала, що це сталося тоді, коли в неї вкрали гроші і документи і на її горизонті виник В’ячеслав Омелянович Бурцев, запропонувавши у зв’язку з цим змінити прізвище.

— Це був дві тисячі перший рік? — перепитав Ігор Свиридович. — Молодці хлопці! Якраз я потрапив у вир бойових дій і став персоною, особливо небезпечною для своїх рідних. От вони принагідно й подбали про нове ім’я для тебе. Але як вчасно тебе пограбували, моя дівчинко! Що не кажи, а інколи таке горе грає нам на руку, — рідів він далі. — Так ось як його звати — В’ячеслав Омелянович Бурцев. Цей чоловік, очевидно, спеціально супроводжував тебе у поїздці до Москви, він мав таке завдання від моїх товаришів. Але я нічого про це не знав.

— Так, я, звичайно, теж всього не розуміла, але те, що на моєму горизонті цей чоловік з’явився не випадково, згодом все-таки второпала. А потім, як варто припустити, по зарані обміркованому плану знайшовся і мамин дядя Георгій Аполлонович Фінтіктіков.

— Он як?

— Коли з нього зажадали викуп за вас, він відразу погодився і почав розробляти план операції. Але ви з мамою встигли втекти з полону, і бандити не змогли представити йому докази, що ви живі. Тоді всі й вирішили, що вас стратили. Але бандити, відчувши великі гроші, від дяді не відставали, і він змушений був переховуватися в еміграції. А скоро за тим, не витримавши натиску горя, померли мої бабусі, і мене здали в школу-інтернат. Через своїх знайомих дядя опікувався мною, але дуже обережно.

— А зараз він де?

— Немає, помер. Але оце все, — Тетяна розвела руками, — його спадок. Він заповів мені все, що мав. Так що вам з мамою більше немає про що клопотатися.

Назад поїзд не їхав, а повз — так здавалося зачудованому Ігорю Свиридовичу, якому не терпілося ощасливити свою любу Надійку, тобто Любов Петрівну. Нічого не вдієш, ці імена вже назавжди приросли до них, як ім’я Тетяна приросло до Улі.

— Але це я тільки на Україні самозванка, — заперечила Тетяна. — Можна було б відмовитися від життя під двома личинами, все відкинути й забути, виїхавши в Москву під своїм справжнім ім’ям і зі справжнім паспортом на ім’я Улити Геннадіївни Омахіної, бо на нього оформлена дідова спадщина. Але ж Грицько… Він — моя половинка, а наш шлюб зареєстровано на Проталіну Тетяну Іванівну. Жах!