Аферистка

— Я хвилююсь.

— Чого?

— Адже він мене ніколи не бачив. Якою він мене уявляв і якою я йому здамся зараз?

— Дитино, ви не можете не сподобатись!

— Не в цьому річ, — Тетяна розгнівалася на себе, що не вміє правильно висловити думку. — Я кажу про щось глибше. Адже в нього зараз руйнуватимуться устояні стереотипи сприйняття дійсності і створюватимуться нові, і я не хочу випасти з тієї гармонії.

— Приходьте завтра, і перше, з чого він почне нове знайомство зі світом, будете ви. Ми вже постараємося, якщо для вас це так важливо. Ви залишитесь його найчудовішим враженням. — Ні, це нечесно, я прийду пізніше.

Операції по відновленню зору Ігоря Свиридовича, яких їх було декілька, пройшли успішно, в усякому разі краще, ніж розраховувала Тетяна. У подальшому він хоч і змушений буде користуватися окулярами чи лупою, але тільки для роботи, а у повсякденні міг обходитися без допоміжних пристроїв. Зір, звичайно, не як у здорового, та й те для нього явилося подарунком долі.

— Не зловживайте роботою, — попереджав на останньому огляді Михайло Світозарович.

— Та захочеться ж інколи й газету почитати, й телепередачі подивитися, — клопотався хворий. — Чи не можна? А грати на музичних інструментах можна? І писати?

— Все можна, тільки читати й писати — обмежено, не більше двох годин на день і то з перервами на відпочинок. А телевізор дивіться хоч і годинами. Але як? Наприклад, іде кіно. Ви подивіться його хвилин десять, а потім просто слухайте, поглядаючи на екран лише зрідка, коли з’являються нові голоси чи точаться якісь події. Суть фільму ви зрозумієте, акторів побачите, а більше вам і не треба.

— Та телевізором я вже звик і без очей користуватися, а от працювати… Я так скучив за своєю роботою!

— Знайдете помічників, пристосуєтеся, — проказав лікар. — Ну і до нас інколи навідуйтеся, бажано щорічно проходити оздоровче лікування. Щасти вам!

В цей же день Тетяна і Ігор Свиридович по дорозі з лікарні відвезли Олега Володимировича на його нове помешкання і розпрощалися з ним.

— Спасибі, Таню, — дякував він при розставанні. — Ти дуже допомогла мені, підтримала у вирішальний час. Я встиг і відпочити, бо один хворий — це не робота; і владнати свої проблеми, і навіть підробитися.

Звісно, Тетяна була не з тих, хто використовує інших за свою посмішку, — вона оплатила його догляд за Ігорем Свиридовичем. Хлопець знайшов роботу і залишався в Москві, щоб не мати більше клопотів в Україні з наявністю чи відсутністю громадянства і не підставляти під ризик тих, хто допомагав йому долати ці труднощі.

— Передавай вітання Синельниковому і його мешканцям. Там живуть чудові люди!

— Ще будемо бачитися, Олегу, — сказала Тетяна. — Я часто відвідуватиму Москву, частіше, ніж ти уявляєш. Тому без зайвої сором’язливості завжди сповіщай координати свого перебування. Я колись розповім тобі, друже, як безмежно багато ти для мене зробив, і я ще не сповна тобі віддячила. З приємністю залишаюсь твоєю боржницею.

— Вітання Грицькові, він у тебе чудовий чоловік, просто знахідка.

Москва, що розгорталася перед Ігорем Свиридовичем за вікнами таксі, відрізнялася від тієї, яку він колись знав, як знала її тоді кожна пересічна людина. То була улюблена столиця великої держави, а тепер скидалася на Вавилон, де кожний живе сам по собі, намагаючись якнайбільше від неї відірвати. Радість і сум володіли ним: багато сталося змін, і не всі вони з розряду кращих, але загалом ми вистояли. Так ось заради чого він ризикував, за що воював, що відстоював, чому віддав частину здоров’я — щоб оці будівлі залишалися стояти і щоб люди ходили і говорили тут нашою рідною мовою. І полон його і поневіряння, виявляється, потрібні були для того, щоб зміцнів у ньому громадянин, щоб накопичилася в ньому злість і ненависть до ворогів, щоб на далеких рубежах у нещадних битвах він зумів виконати страшну й тяжку роботу, призначену йому долею. Ігор Свиридович поринув у своє нещасне минуле, яке тільки чіткіше й значиміше вимальовувалося на тлі сьогоднішнього дня.

А Тетяна сиділа поряд тихіше за мишу — не заважала своєму підопічному повертатися в покинутий колись світ. Її непокоїли зовсім інші думки й клопоти, і пов’язані вони були з їхнім щасливим майбутнім.

Машина перетнула Садове Кільце, занурилася в плетиво старовинних вулиць, нарешті виїхала на центральний проспект.

— Вулиця Горького, — зрозумів Ігор Свиридович, де вони знаходяться. — Ми їдемо на Курський вокзал, додому?

— Тепер це вулиця Тверська, — пояснила Тетяна. — Правильно, ми їдемо додому, але не на вокзал.

Та ось промайнув кінотеатр на Пушкінській площі, машина поминула Манеж, повернула праворуч, перетнула квартали, де кожна п’ядь являється історією, виїхала на Набережну, і скоро за вікном показалися куполи церков Кремля і Красної площі. Трохи втомлені розмаїттям вражень очі Ігоря Свиридовича не все схоплювали, і він потай прикрив повіки. Тетяна не повинна була помітити, що він відпочиває, адже вона намагалася зробити йому приємність. Нарешті невелика прогулянка по Москві закінчилася, вони повернули назад, ще раз прокотилися по Набережній, здається, проїхали по Арбату, знову перетнули Садове Кільце і зупинилися на Кудринській площі біля дуже гарного будинку — одного з семи знаменитих висоток, збудованих за часів Сталіна для передовиків виробництва і правлячої еліти.

— А, знаю: в одному з цих будинків розташовується МІД Росії, — тримав марку Ігор Свиридович, радіючи, що впізнає знайомі абриси, — в другому — готель «Ленінградський», далі, здається, готель «Україна» і… забув.

— Ну і не напружуйтеся, — заспокоїла його Тетяна. — Давайте руку, ми приїхали.

— Кривдно. Хочеться пам’ятати такі речі, а ти мене вже зовсім в утиль списала, — бурчав Ігор Свиридович, видобуваючись з машини. — Я ж іще загалом молодий чоловік.

— Пробачте, тоді запам’ятовуйте: МДУ, адміністративно-житловий комплекс на площі Красних Воріт, житловий будинок на Котельниківській набережній і оцей наш будинок.

— Наш? — перепитав Ігор Свиридович.

— Так, наш.

— Я вже нічому не дивуюсь, — сказав він, розправляючи плечі після сидіння в тісному салоні авто. — Коли чудеса закінчаться, попередиш мене. Гаразд?

— Не закінчаться, — пообіцяла Тетяна, розуміючи, що цей чоловік відчуває ніяковість за гарні умови, які вона йому забезпечила; не розуміє, звідки в неї взялися такі можливості, а розпитувати йому незручно. — Звикайте, тепер для вас це буде нормою.

Ліфт зупинився на потрібному поверсі, тримаючи Ігоря Свиридовича під руку, Тетяна підвела його до квартири.

— Ну, дзвоніть, — запропонувала йому урочисто.

— І що буде? — запитав Ігор Свиридович, не розуміючи, якої несподіванки ще чекати.

— Нічого, нам просто відкриють. Звикайте до самостійності в звичайних побутових діях.

Їм відкрила жінка поважного віку, і Ігор Свиридович зрозумів, що це хатня робітниця, тому привітався, слухняно віддав їй свій верхній одяг і пройшов за Тетяною в одну з кімнат.

— Це ваша кімната, відпочивайте, — ніби вони знаходяться в Славгороді, сказала Тетяна. — Бачите, тут є простора лоджія, але я вам не раджу виходити на неї. Холодно і взагалі у вас може запаморочитися голова. А ось телевізор і шафа з книгами. Можете подрімати на дивані. Я зараз скажу Вірі Олександрівні, щоб вона постелила тут. Вечеря о шостій. Що вам приготувати?

— Зовсім не те, що було на нашому хуторі, правда? — пожартував Ігор Свиридович, показуючи навколо себе. А потім додав серйозніше: — Таню, дитино, — при цьому у нього зволожніли очі. — Які в мене можуть бути побажання? Роби все як знаєш, а я поволі приходитиму до тями. Спасибі за все. Але для чого ти зняла таку дорогу квартиру?

— Заспокойтеся, це квартира моєї подруги, вона нам нічого не коштує. І ви розташовуйтеся, як вдома, без оглядки на будь-кого і будь-що.

На вечерю Тетяна приготувала печені шампіньйони з приправою зі смаженої цибулі з морквою і голубці з м’ясом і рисом в томатному соусі. Алкогольних напоїв не було — вона їх не визнавала за корисні, тим більше після такого тяжкого лікування, яке обом довелось перенести. А після їжі запропонувала насолоджуватися звичайними соками, тільки високого ґатунку. Знайти теми для розмови вдалося не зразу, адже старі, пов’язані з лікарняними клопотами, — відійшли. А говорити про повернення додому було нечемно, бо з боку Ігоря Свиридовича це б виглядало примітивною невдячністю, а з боку Тетяни — бажанням скоріше спекатися підопічного. Тому перекидалися репліками про те, що бачили на екрані телевізора, обговорювали новини, і почувалися дещо напружено. Обоє чудово розуміли, що Ігор Свиридович має безліч запитань до Тетяни, які йому дозволялося задати по праву присутності поряд неї. І відповіді на них вона могла б дати більш-менш розгорнуті, бо він завжди був надзвичайно делікатним у виявленні цікавості, а Тетяна — шанобливою у ставленні до нього, і ніколи не відмахувалася пустими побрехеньками.