Аферистка

— Щось замовлятимете? — до них нарешті підійшов офіціант.

— Так, — Тетяна проглянула типове меню й зрозуміла, що тут замість смаженої картоплі, наприклад, подають чіпси, й замовила дві натуральні кави й два тістечка з шматочками ананасу.

— Ваше народження, дівчинко, повністю лежить на моїй совісті, — сказала Неля Павлівна, коли офіціант відійшов. — Мені тоді дуже хотілося вийти заміж за одного гарного хлопця. Для цього я вирішила переспати з ним. Але самій залишатися в чоловічому гуртожитку на ніч — це вже верх непристойності. Для такої справи потрібна була подруга, і в цей час трапилася Ліза.

— Якщо ви вважаєте моє народження своїм найстрашнішим гріхом і караєтеся ним, то даремно. Вважайте, що то доля керувала Лізою, коли вона приїхала до вас. А ви тут виступили простою посередницею, — з добре прихованим глузуванням зазначила Тетяна, щоб трохи збити пиху з цієї дамочки. — До речі, ви вийшли заміж за того хлопця, чи я народилася марно?

Нарешті Неля Павлівна вловила Тетянину іронію, перемішану з поблажливістю і трохи розслабилася, це допомогло їй вийти з ролі драматичної героїні й зробитися нормальною жінкою.

— А ви молодець, маєте гумор, — похвалила вона Тетяну. — Ні, я не вийшла за нього заміж. Скинула рожеві окуляри, роздивилася на життя богеми і вирішила, що він мені не потрібен. Звичайний пожежник для життя — це надійніша партія, ніж якийсь керівник народної самодіяльності, — Неля Павлівна скептично хмикнула: — Але не будьте строгою до своєї мами. Ми обоє влипли і обоє народили дітей від тих, кого палко кохали тієї ночі. Тільки невдовзі по цьому я зуміла вийти заміж, а вона ні. Просто їй ніхто не трапився. Тому я народила свого хлопчика в сім’ї, а їй довелося хитрістю народжувати вас в чужому місці, щоб залишити далі від дому. Так, це я їй порадила так зробити.

— І я вам за це вдячна, правда. Особисто я — вам вдячна, — Тетяна торкнула Нелю Павлівну за руку. — Пийте каву, поки вона не вистигла.

— Дякую. Мій чоловік Ї гарна людина, але він не позбавлений недоліків, як будь-хто. Я зустрічалася з ним ще раніше, звичайно, ми спали разом. А потім я сказала йому, що вагітна, і він, злякавшись за свою кар’єру, оженився на мені.

— Він не знає, що дитина не від нього?

— Довго не знав. А потім якось у нас стався скандал і він крикнув: «Якби ти не завагітніла нашим сином, я ніколи б з тобою не одружився». Ну, мені стало дуже кривдно, і я вирішила помститися. Я сказала: «Нашим? А звідки ти взяв, що я була вагітна від тебе?». Це було немилосердно, згодна, але що зроблено, те зроблено. Ми довго вибачалися, жаліли й заспокоювали одне одного, потім помирилися і більше не сваримося. Здається, тільки тепер я по-справжньому його люблю.

— Зрозуміло.

— А ваша мама через вагітність могла втратити шанс гарно влаштуватися на працю після закінчення навчання. Це був би крах усіх надій. Тому я її запросила до себе, останні два місяці вона мешкала у нас, і ми розробили план, як їй краще заховати від усіх народження дитини.

— Де ви працюєте?

— В школі, викладаю домоводство.

— А мама де працювала?

— Коли все владналося з дитиною, повернулася в Іваново. Але те місце, яке їй обіцяли, вже було зайняте, і її взяли в якесь професійне училище викладати дизайн. Точніше не скажу.

— Вона була одружена?

— Тільки через два роки їй удалося вийти заміж за одного розведенця. Він працював методистом в обласному управлінні освіти, і ніби непоганим до неї був Але ревнивий — патологічно. І вона змирилася, що забрати до себе доньку їй не вдасться. Та через роки, що встигли збігти, вона б вас і не знайшла. Бачите, я їй радила вкрасти посвідчення в когось з робітників ткацької фабрики і записати вас на ту особу. А вона виявилася нікудишньою крадійкою. Не змогла цього зробити. Через те не знала, як вас записали, на чиє ім’я. То як би вона шукала, кого?

— Ні, дорога моя, вона все зробила, щоб можна було знайти мене, — сказала Тетяна. — Мене було записано на дівоче прізвище її матусі.

— Невже? — підняла брівки Тетянина співрозмовниця.

— Так, уявіть собі.

— Тим більше я не розумію, — по довгій паузі продовжила Неля Павлівна, — чого вона до Кості причепилася?

— Видно, образу на нього затаїла, вирішила провчити наостанок, — сказала Тетяна. — Він дуже хвилювався після їхньої розмови, боявся, що дитина виявиться народженою від нього. А в нього дружина теж не мед. І все-таки, ким був мій батько?

— Студент один. Женитися якраз збирався, з цього приводу й вечірку організували, на яку ми майже випадково потрапили. Ой, він тоді славився! От, наприклад, ви знаєте пісні Кирила Хабібова?

— Хто ж їх не знає? Знаю, звичайно.

— А з його мюзиклу «Моя чарівна пейзанка»? Хоч де там… Стільки часу зійшло.

— Це «Завбачливий та обережний…», «Село моє — обрій широкий…», «Відкрила осінь засіки…»?

— Саме ці. Знаєте?

— Атож.

— Так от їх написав ваш тато — Юрій Вспишкін.

Тетяна відкинулася на спинку крісла й закрила очі. Ось воно що! Ось від кого в неї оця дзвінка душа, оце щедре на відгук серце! Вона знала багато пісень цього композитора, ще в школі вони бентежили її, примушували пульс битися прискорено. І керівник їхньої самодіяльності розучував їх з учнями, і вони співали ці пісні на концертах. Тетяна деякий час сиділа так, поринувши в пригадування мелодій, прокручуючи в уяві їхнє звучання, ніби забула, де знаходиться і для чого сюди прийшла.

Неля Павлівна нагадала про себе.

— Мені час…

— Так-так, звичайно, я вдячна вам за розповідь, за бесіду.

— Тільки мені теж цікаво…

— Будь ласка! — відгукнулася Тетяна.

Вона вже не відчувала зневаги до цієї жінки, загалом порядної й чесної. А те, що не вельми розумна? Так з цього лиха її виручають здорові інстинкти.

— Як ви все-таки взнали, що Ліза — ваша мати?

— Випадково зустрілася з Костею, поговорили. Розпитайте у нього, він все вам з радістю розповість, — сказала Тетяна і вибачилася: — На жаль, я теж поспішаю. Ще раз дякую, — за цим вона встала й стрімко змішалась з натовпом на тротуарі.

— Може, дати вам адресу братів, бабусі? Вони всі живі, — кинула Неля Павлівна їй навздогін і побачила, що Тетяна хитнула піднятою рукою з боку в бік, мовляв, не треба.

8

Розкошували найдовші ночі, в московських широтах день взагалі не встигав продерти очі — тут владарював постійний сутінок.

— А попереду ще два тижні грудня… — проказала Тетяна, стоячи біля вікна й спостерігаючи за великими пластівцями снігу, що ліниво баражували в повітрі, не зважуючись падати під ноги перехожим. — Найтемніша пора. Як не пощастило, що світ знову відкриється перед Ігорем Свиридовичем у такий нецікавий час!

В кабінеті Коростеліна Михайла Світозаровича їх було двоє. Михайло Світозарович, доволі ще бадьорий геній хірургії ока, з залишками колишньої вроди, відкрито симпатизував Тетяні і намагався їй сподобатися. У них уже було все для початку справжнього роману: і довгі, докладні розмови про здоров’я Ігоря Свиридовича, й прогулянки під московськими зорями, і відвідини модного ресторану. Але капосна спокусниця вміла приймати залицяння і при цьому залишатися на відстані, ніби не помічаючи їх. От молодець! Ні, не стерва, а просто розумна й терпляча жінка, яка не бажає псувати стосунки. Як приємно, коли вона знаходиться поряд!

Сидячи за своїм робочим столом, Михайло Світозарович удавав, що зайнятий вивченням якихсь паперів, — насправді ж він просто зволікав і спідтишка поглядав на молоду жінку, милуючись нею, її вишуканістю, граційністю, природною красою.

— Навпаки, це добре, — після паузи проказав він, вміло ховаючи у байдужий тон свою схвильованість її присутністю, — вашому хворому ще довго буде протипоказане різке світло.

— Он як? — Тетяна повернулася до лікаря. — А в кіно показують: раз, два і знімай пов’язку — ура, ми вже зрячі.

— Так то в кіно. Найкраще, що ви зараз можете зробити для свого родича, крім того, що вже робите, звичайно, це якомога більше гуляти з ним на свіжому повітрі. От завтра ми знімемо пов’язки і приступайте.