Архе

більше в тих достоту белградських руїнах селитися не наважувався, брати

захопили його у свої руки й перетворили будинок на цитадель, проламуючи й

замуровуючи стіни за власним бажанням і згідно з властивим тільки їм

розумінням прекрасного. Вони контролювали входи й виходи і дбали про

дієздатність того, чим і служив їх бастіон - Транзитним залом, входом ув

Обсерваторію.

Хоч Коклюші й відкрили існування подвійного руху через їхній шанхай, вони не

здогадувалися, наскільки непомітно подвійний рух керує ними.

Свого часу Коклюшів захопила манія переслідування - ах, наскільки це

естетично, коли тебе переслідують, зітхали вони. (Ясна річ, ніхто їх не

переслідував; хоч маестро і планував колись організувати на них облаву

міліції - винятково з почуття дружнього обов'язку). Про всяк випадок

антиодуди розробили цілий лабіринт входів, ходів та сходів, пройшовши які, можна вийти прямісінько - хто б міг подумати? - на вулицю Набережну!

Зіі

Маестро має настрій поглумитися над зеленими мухами. Йому кортить підкорити

світ, постригти всіх налисо,

208

вдягнути в уніформу й заставити жувати сухий желатин. Він хоче розставляти

вишукані пастки на незнайомців, заманювати у густе болото гри правил і

повільно топити, а потім рятувати, щоб розіп'яти - і знову, і знову, і знову

насолоджуватися власною перемогою над Грою в гру. Відчувати оргазм диригента

(це наче ванільний цукор під'єднати до струму), ходити помитими коридорами, глумитися над зеленими мухами, жувати корінці журналів, уявляючи себе

велетенською міллю, що зголодніла, й вести діалоги з кониками-стрибониками

шляхом викидання приголосних з думок про Бога.

Він викидає недопалок (і чергові кілька приголосних) в яскраву ранкову

калюжу, вчергове лізе до кишені за кубиками і перемішує: 4 і 6

Порив вітру змушує гойднутися на лавці, і маестрові до голови приходить

чудова ідейка. Він тішиться так, наче згадав місце, де страшенно любив

проводити час у дитинстві. Маємо сильну весну, маємо сильний вітер. Йдемо

куди?

На Нестерова.

У лад своїм думкам маестро чує крики дикого голуба, і йому стає просто

чудесно. До криків дикого голуба знову додається свист вітру, що летить

вузьким гирлом якоїсь вулиці. І зовсім уже здаля вітер приносить звуки

акордеона.

Хвилину подумавши, маестро відкриває десь ближче до кінця вийнятий із валізи

Гросбух (підписаний псевдонімом етапний твір «Неопубл») і записує: Об'єкт №5. АКОРДЕОН

Проявлення Об'єкта №5 спостерігається найчастіше у строго визначену пору

року.

Перші труднощі пошуку акордеона полягають у тому, що, крім загальноназваних

сезонів (як-от: осінь, весна тощо), присутні також плаваючі синоптичні цикли.

На запитання лікаря, скільки існує таких «плаваючих» пір року, маестро

відповідав: «Скільки стиснеш у кулаці».

209

Пора, під час якої найцікавіше виражена феноменологія Об'єкта №5, пов'язана з

двома ознаками: березневими сутінками та шквальним, але теплим вітром.

Акордеон виявляє себе абстрактними пасажами, підсиленими відлунням довгих

вулиць; мелос постійно губиться за гучним гулом вітру. Опосередковано

акордеон вилущує старі значення реальності, відтак - мітить пунктиром шлях до

несловесного Іншого.

Принцип акордеона буде ще не раз інтерпретовано як найвиразніше музичне

окреслення ідей абстракціонізму і дадаїзму, а відтак - Об'єкт №5 буде визнано

предтечею корпусу ідей керунку ambient. Акордеон як артефакт, звільнений від

ідей (глос) покоління Логосу, може опинитися в авангарді естетичної революції

й постати новим брендом покоління Тиші.

Ходять чутки про існування цілого Ambient-cafe (колись - клубу-кафе

«Скатологія» по вул. Коптській), породженого поскрипуваннями грамофонної

голки одного з аватарів Об'єкта №5 - патефона, виготовленого в Харкові у 1899

році. Грамофон, що гуде - це вухо, котре прислухається до самого себе.

Олег П-ський запевняє, буцім якось побував у Ambient-cafe. Він каже, що

всередині кафе дійсно стоїть великий грамофон з латунним розтрубом, помальованим на чорно. На патефоні обертається тільки одна грамплатівка: культовий альбом шанувальників dark ambient - The Power of Blindness.

Маестро запускає почорнілі пальці під окуляри і з насолодою тре очі. Ховає

«Неопубл», бере чемодан і, жахаючи невротизованих трамваями голубів, віддаляється від лавочки в не відомому птахам керунку.

6і2

Маестро вирішує, якого значення надати шестірці в компанії двійки о такій

ранній годині. Вирішивши, звертає за ріг й опиняється на початку вул.

Нестерова.

211

Перше відчуття, коли стоїш між високих, вузьких цегляних берегів, -

протяжність.

Як правило, люди, котрі випадково забрідають на Нестерова, не вірять, що у

Львові може існувати така пряма й непропорційно вузька вулиця - до того ж

така довга. Не вірять, а тому забувають.

А коли надибують знову, вчергове не вірять і забувають. Маестро не був тут, певне, років п'ять. Можливо, теж трохи почав сумніватися?

У спину б'є масивний порив вітру і валить маестро на землю. Над головою

проноситься здичавілий кульок і швидко падає у перспективу. Значить, воно все

ще тут, думає маестро, підіймається на коліна і, скориставшись із затишшя, підлазить до стіни.

На Нестерова, скільки маестро себе пам'ятає, дули потужні протяги. Колись тут

було чутно, як ходить потяг. Правда, незрозуміло звідки. Напевне, це вітер.

Ще один порив вітру закручує обгортку від морозива кудись угору. Вздовж

стіни, в яку втискається маестро, тягнеться напис: Я ШИЗІЮ ВІД СВОБОДИ!

Через весь напис, мов нічого й не сталося, мирно крокує перше весняне

сонечко.

Канешна, впізнає власну роботу маестро і згадує роки, коли свобода змушувала

його шизіти і рубати пальці. Свідомість збирається у фокус, і світ наче

вибухає товстим шрифтом.

Маестро глибоко втягує повітря, рахує до чотирьох і повільно видихає. Одною

рукою він притискає валізу до серця, а іншою допомагає собі піднятися. Поки

що все тихо. Після такого затишшя завжди бувало кілька хвиль сильного вітру.

їх він любить найдужче

Легенький вітерець крутить пилом, на вулиці все стихає. У розламі поміж

будинків видно, як вітер жене молоді хмари. Маестро виходить на середину

вулиці й сідає навпочіпки, ніби збирається плигати через «коня». Напружує

ноги.

Як тільки маестро видихає повітря, чути сильний порив вітру, маестро

вистрибує жабою в саму течію, але підскакує

надто повільно, і хвиля вітру спершу підхоплює, потім вдаряє ним об землю.

Проїхавшись на чемодані, завбачливо притиснутому до грудей, Маестро

втискається в асфальт і перечікує, поки мине порив. Ходити по Нестерова, не

зігнувшись - неможливо.

Маестро знову займає вихідну стійку - наче мураш наміряється заплигнути на

пролітаючу повз нього бабку.

порив вітру здирає його з землі підіймає над хідником метри на два й несе

несе алилуя матко боска падаю нє не се несе несе н есенесе оце ого-гооо о оо

о о О ООО О

О о оо о

Маестро відчуває, як його переважує вліво, і наступної миті чує глухий удар

(з нього вибили видих) свого грішного тіла об стіну.

- Я можу! Хо-хо! Я перемагаю! - каже він біло-блакитному небу і починає

підійматися. Все ще тручи задницю (всі діти божі падають на дупу), маестро

задоволено сміється і щось вигукує до вітру, поки нарешті не зникає у проймі

будинків, залишаючи весняні вітри вулиці Нестерова небові й цеглі стін.

Спускаючись по Сахарова, маестро повертається думками до Коклюшів та їх

«Останньої території». Непогано б перетворити їх руїну на таку собі твердиню

суб'єктивізму. Виростити для експерименту якусь субкультурку. Розробити щось