Архе

139

3. Предмети без назви

Кілька слів про колекцію речей без назв. Усі вони мали загадковий вигляд, огорнуте невизначеністю походження й абсолютно сюрреалістичне призначення.

Найтривіальніші об'єкти можна було порівняти з деякими предметами світу

буденності: з гребенем для розчісування мідних дротів, наприклад, або з

відламаним лезом ковзана, яким зручно пиляти черствий хліб, чи з затичкою до

ванни, оздобленою компасом. Чи з футляром від подвійної підкови. Або з лупою

для розглядання розсипаної солі (хто не знає, нагадаю: цей прилад кріпиться

спеціальними затисками до шийки столової ложки чи виделки). Але таких

предметів були одиниці. Решта - чорні діри інтерпретацій.

Я ретельно оберігав свою колекцію і не хотів, щоби хтось бачив її до моєї

смерті. А то покажу комусь із необережності, а тут якийсь, блядь, кухонний

ерудит відразу візьме й випалить: «Так це ж звичайнісінький штангенциркуль!».

Чи там «зільберґштуцель» якийсь. І все - магія неназваного відразу зникне.

Тому я дуже дорожу ними - небаченими і неназваними. Невпізнаними.

Колекцію неназваних речей стороннє око бачило тільки раз, і це око належало

Андрієві - найближчому з найпосвя-ченіших. Попередньо я взяв з Андрона

обітницю не називати мої об'єкти. Хай навіть подумки. Він оглянув їх і

захоплено сказав: «Дмитре Івановичу, ти моз-зз-зґ».

Я й сам знав це: такі речі, як у мене, рідко де можна знайти. Про них не

можна говорити конкретно. Я вже казав. Але на них можна натякати: «Глянь, яка

в мене цік-кава штук-к-!

Зраджу секрет: у мене є кілька таких артефактів, що дуже влучно підходять до

цього визначення - цікава штука. Ці екзоти свіжі й непередбачувані - якщо ти, читачу, намагаєшся уявити їх, пускай фантазію чимдалі: пружинки, стрілочки, циферблатики, шкалочки, насічечки, тумблер-чики, діодики, дивні дзьобики й

вічка, вушка, петельки, лапки, вмонтовані клепсидрочки з метрономиками - все

там. І ще купа такого всякого, що страшно й згадати. Три речі видавалися мені

просто несамовитими - вони були такими незрозумілими, такими неозначеними, що

пускати свою фантазію їхніми потойбічними поверхнями було для мене як пірнати

на ґумовому тросі в холодне провалля. Можливо, думав я, десь - на закинутому

заводі грамплатівок, на кладовищі будильників, під велетенським сірим

верстатом, на пустирищі під іржавою сіткою - припадає курявою зразок такої

хитромудрої шняги, чи штуки, чи фіґовини, що при одному тільки погляді на неї

ґумовий трос обірветься, і я опинюся наглухо замкнутим у безконечно

20

вузькому тунелі однієї-єдиної назви

4. Плацебо

Між іншим, колись у мене була теорія щодо походження речей без назви. Певний

період життя видавалося, що всі люди перебувають на обстеженні у величезному

дурдомі, який відтворює клімат, сприятливий для генезису властивої пацієнтові

недуги. У ті дні я буквально поклонявся психотерапевтичному значенню таких

фіктивних структур, як держава, традиція, сім'я чи соціум. В одній книжці

писало, що такий метод терапії носить назву ПЛАЦЕБО. З іншого боку, це

нагадало мені прийом, який застосовують при білій гарячці - хворому показують

чистий аркуш паперу й просять описати, що він тут бачить.

Так, невидимі спостерігачі, як випливало зі спостережень, були майстрами

абсурду. За способом присутності їх можна було поділити на дві когорти. Перші

спостерігали й підштов хували нас у мареннях, званих «буденністю», «рутиною»,

«повсякденним життям» - займалися тим, що я називав позитивним

спостереженням.

Другі вивчали гнучкість реакції божевільних. Для цього вони вводили в поле

зору деяких пацієнтів предмети НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО. У таких речах без назви

закладена

20 Від самої думки, як виглядатиме такий предмет, як «пиздохрєнь», у мене

бігають мурашки по шкірі.

140

І4І

потенційна можливість заглянути в душу того, хто з ними стикається. Це я

називав динамічним аналізом.

Спочатку я силкувався уявити собі, які істоти можуть критися за речами без

назв. Аналізуючи вигляд цих загадкових артефактів, я пробував зрозуміти, як

думає собі істота, котра могла створити подібну річ для спостереження за

думками божевільних (сиріч, за мною).

Ніколи не забуду той момент, коли я втямив, що вистежую самого себе.

Згодом довелось відмовитися від цієї теорії. Я зрозумів, що деякі предмети, підіслані невидимими дослідниками, можуть маскуватися під цілком буденні й

непримітні, на перший погляд, об'єкти. Фактично, кожен предмет міг бути ним, Об'єктом номер Ікс.

Я дуже злякався і більше про таке не думав.

З плином часу я вже не міг заперечувати факт, що музей живе самостійним

життям. Не раз поринаючи у його картографію (чи можна винайти заняття більш

захоплююче?), я надибував несподівані новоутвори-міґранти: заношений, але, вочевидь, «старий-добрий» поролоновий бюстгальтер (чорний, зверніть увагу); чиїсь білі шкарпетки (я поміряв їх і виявив надто тісними; понюхав - і виявив

надто чистими) та інші артефакти, які виносила на крайні орбіти кімнатного

всесвіту відцентрова Гравітація.

Найбільше мене вражали волосини. Я знаходив їх у себе в ліжку. Довгі русі

волосини не відомої мені істоти, яка ночує зі мною під одним коцом (ба

більше, її руса голова лежить поруч моєї на одній подушці). Зранку, перш ніж

встати з ліжка, я знаходив волосину-другу і кілька хвилин проводив у

медитації над їхнім походженням.

Динамічний аналіз.

Волосини, якби росли на голові якоїсь дівчинки, повинні сягати їй по плечі. Я

любив таке волосся, і невидимі спостерігачі це знали. Щоранку я з недовірою

принюхувався до цих ланцюгових породжень кератину.

Волосся пахло нестиглими абрикосами.

5. БЛИСК І СВИСТ

Деколи видавалося, кімната і зовсім не моя. Я скрупульозно занотовував самого

себе на долонях шлакобетону, допоки не спив свою самість до останньої краплі

(і не струсив бокал за вітром). В один із днів я мандрував покритими пилом

амблігоніту вавилонами енциклопедій, ефесами запорпаних у порох порепаних

довідників з органічної хімії, листів, старих календариків і зіпсутих

компасів, поношених капронів (знову ж таки чорних: я понюхав їх у міжніжжі -

пахло горіхом), навіть чужих конспектів з геометрії! Я наклеїв на стіну

чергову роботу. На звороті канцелярського бланка акварельками я намалював

квітку - витриманий у традиціях японської літографії червоний мак. Під ним

дописав короткий афоризм на незабудь:

квіти серед гівна пахнуть сильніше весна у Львові

Начепив картину на вільний гвіздок і відійшов на крок, щоб помилуватися своєю

майстерністю.

Воно прийшло блиском і свистом, гарячим мерехтінням.

Я вловив цей момент. Момент останнього штриха - невигадливої риски на

портреті, по чому той оживає.

Я зрозумів: кімната раптом ожила. Я звільнився. Став порожнім. Коли все моє

«Я» зафіксувалося на стінах кімнати, не було чому залишатися всередині. По

суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.

Думки? А ось вони - думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок.

Таблиці Менделєєва.

Все. Я звільнився.

Тому: думки? які ще думки?!

Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зауважив черговий експонат

музею невідомого походження. На стіні, обклеєній марками і пільговими

тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква-

142

143

1Ґ

рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш-рекламка з

середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою.

В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці