Архе

світової змови.

- Справжніх фанатів, - продовжив він. - Таких, як ми. Та шо там ми! Крутіших

у сто разів!

- Скільки їх? - хрипким від хвилювання голосом спитав я.

- Четверо. І ше один.

- П'ятеро?

- П'ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п'ятий - Астат. Але

його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я

був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого -

135

заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в

Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм

підійдеш.

- І я тепер можу зайняти твоє місце, так?

- Якщо захочеш.

Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.

- Слухай, а чим той Клуб займається? - поцікавився я. Бо за цим питанням і

починалася справжня терра інкогніта. Все, що можна було дізнатися від

надійних джерел, - це тільки те, що в Клубі «люблять Менделєєва».

- Ми... Ну, ми... Вшановуємо пам'ять Хімічного Батька. Тільки на свій манір.

Клуб збирається раз на рік - 17 лютого. На честь Просвітлення Дмитра

Івановича.

Сакральна дата - 17.11.1869 - спалахнула в мені фосфорним вогнем, але знову ж

таки я не подав вигляду. Тільки захоплено подумав: «Які люди! Які люди!»

Андрій продовжив:

- Ми також шукаємо Просвітлення. У вечір 17 лютого ми проводимо Ритуал

галогенів. Власне, на Ритуалі галогенів і тримається весь Клуб. Якщо ж

говорити зовсім прямо: Клуб - це Ритуал. Просто не говори нікому, куди ти

зникаєш у ніч на сімнадцяте. І не патякай, що таке Клуб, коли дізнаєшся

більше.

Я уважно вислухав усі заборони Клубу, визнаючи їх про себе цілком

справедливими.

- А в чому суть Ритуалу? - спитав я буцім буденним голосом. Але все одно в

горлі дерло, а пальці дрижали. Ось вона - летка мить щастя!

- Ми кричимо імена галогенів, - з найглибшою серйозністю повідомив мені

Андрій і голосно заржав.

Андрон допив останній ковток білого міцного (тільки чому воно завжди

ординарне?) і пожбурив тару в кущі.

- Тобі доведеться знайти членів Клубу самотужки. Називати імен я не маю

права. Максимум, кого можу підказати: шукай Ґєну Фторного. Як будеш кого

питати,

136

скажеш: «Євгеній, шо з Омська приїхав». Ти зможеш вийти на Фторного через

П'явку. Його ти знаєш?

Хто такий П'явка, я знав. П'явку знають, мабуть, усі.

- Дивися, зараз почнеться, - змінив інтонацію Андрон. Я знову глянув на гайок

ісландських дерев.

- Дуже важко вловити момент. Якщо надто світло - здається, дерева світяться

через захід сонця. Надто темно - взагалі не помітиш... О! Тепер! Лови! Боже, ЦЕ КАПУТ!

Останній розпечений кантик сонця зник за обрієм. Зненацька хтось ніби

ввімкнув ланцюг велетенських Гірлянд - ісландські дерева спалахнули тихим

пастельним вогнем. Мої очі металися, бажаючи всотати цю миттєву красу до

останньої п'яді, до останнього відтінку світла. Бежевий, і кремовий, і

рожевий, і фіалковий, і бузковий, індиґо, ультрамарин і ще такі кольори, виокремити які зі спектру я не наважився б навіть сп'яну, залишаючи цю справу

на Бога.

- Бережи таємницю, - сказав Андрій, намагаючись охопити цими словами все своє

буття, і ми обійнялися на прощання.

Коли Андрона проводжали в останню путь на автобус, я ревів, як дитя.

ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ

Мій найкращий товариш зник у заграниці значень, так. Проте Андрон вказав мені

на щось колосальне. Він вклав мені у долоні нитку до несамовитої таємниці.

Все, про що я мріяв, отримало шанс стати справжнім. Залишалась елемен-

тарщина.

Вечір 17 лютого хотілося провести в тісному колі членів Клубу галогенів, тягнути шампусик і жувати канапе зі шпротами, а прокинутися серед конфетті та

пістрявих серпантинів. Я повинен був діяти активно.

Все то так. Але у мене почалися менструації.

137

/. Менструації

Ці духовні виділення відвідували мене раз на сезон. Під час тічки з моїх

мізків цілодобово вибулькувалося щось дуже схоже на відпрацьовану кров: спогади про несказане, обіцяне і непереглянуте. Я затикав тічку як міг -

розказував безглузді секонд-гендівські анекдоти, брехав, писав вірші, вив

сичем на герань і лабав на гітарі. Це допомагало зосередитися на виділеннях.

(Так, нічого особливого, просто малоприємні спогади з дитинства. Усе те, що

коштувало мені нервів).

Найчастіше під час менструацій я тупо сидів і тік.

Я сидів у кімнаті, заваленій старими зошитами, пожмаканим папером, списаним

рівняннями окисно-відновних реакцій, немитими майонезними слоїчками із

засохлим жовтявим осадом на стінках, зловісно почорнілими мензурками, дрібками розбитих пробірок, довгими волосинами, спаленими сірниками, недокуреними цигарками, старими зашкарублими капцями, несвіжими крихтами

черствого печива - серед усього цього милого срачу, цієї дратуючої

нав'язливої всюдисущої хуйні я сидів і втикав у стінку. І мені було пофіґ.

Я тік.

2. Гніздо

Десь років так із п'ять тому я вирішив зробити зі своєї кімнати Музей однієї

людини. Властиво, музей самого себе.

Покрити своєю присутністю кожну шпару, кожну пляму, кожен кутик кімнати, клеючи й слинячи, повзаючи і випорожнюючись тут і там, як велетенська оса-

амфофіла.

Зробити осине гніздо.

Коли ідея ця прийшла до голови, я здався собі чистим і легким, як дотик

каліграфа до паперу. Коли помру, думав я собі, в мою кімнату-музей бажаючих

поселятимуть, як у готель. За тиждень відвідувач скромних дванадцяти

квадратних метрів Осиного Гнізда, вкритих знаками моєї присутності, буде

отримувати встановлений раціон, який

І38

один до одного відповідатиме кулінарним смакам покійника. Постійно гратиме

улюблена музика покійника - для входження в атмосферу. Решту часу шановний

добродій відвідувач смакуватиме найґустовнішу протопоезію побуту: залишені

мною артефакти.

Мінерали, розкидані купками, пластами й нашаруваннями по хаті - берлінська

блакить, силікатний пісок, гіпс, корунд, цирконій, берилій, брунатні розсипи

брому, безліч пробірок з ароматними речовинами, схожими на киселі-

концентрати. «...Але обережно, шановний! - застерігатиме рекламний проспект

до музею. - Покійник добре знався на хімії, тож вважай - не натрап на

отруту!». Сухі тільця комах, заплутані у павутиння, схожі на карту Ґондвани і

Лавразії плями потопу з квартири поверхом вище, химерно орнаментовані

воронячим пір'ям і тролейбусними квитками тріщини в кутках, порості добре

вгодованої колонії плісені (я удобрював її спеціальними розсолами), м'які, плавні кільця волосин, схожі на лискучих вужів, якщо розглядати їх під лупою, вростання моєї органіки в бабусині розбиті годинники з потрісканим склом на

циферблатах, перероблений на кальян апарат Кіпа з налиплим на стінки гашишем

і з порохом, налиплим на гашиш, мензурки, клаптики подертих фотографій дівчат

- витончена насолода самотнього фетишиста... велетенські шматки нігтів з

великих пальців на ногах, схожі на засохлий, потертий на грубій терці твердий

сир, погнуті ланки давно загублених ланцюжків, шпильки, трибки, браслети від

годинників і ключики від «катеринок», старі батарейки моделей А, АА і ААА,

«Крона» і «Сатурн», які з роками стають липкішими, а за язик щипають уже

ледве-ледь. Газовий лічильник, розгаратаний спеціально до такої межі, щоб

деркотів усередині: це деркотіння імітувало барабанний дріб дощу по бляшаному

підвіконню. Ціла колекція предметів без назви: я умовно розділяв ці артефакти

на Металевий і Склокерамічний періоди. Згодом додався ще й третій -

«Найзагорнутіший», тому що я навіть не міг конкретно визначити, що я перед

собою бачу. І чи не галюциную, бува.