Страница 3 из 14
У дванадцять років Максим Сердюк подався гартувати характер до швейцарського міста Санкг-Галлен, де є барокова церква небаченої краси й унікальна старовинна бібліотека.
Якби сьогодні хто запитав Макса, що найбільше запам’яталося за п’ять років, що він провів їх у Швейцарії, найперше згадав би прізвисько, яким його нагородили на першому ж уроці ;і англійської.
• Сер Дюк? - вразився учитель. - Ваше прізвище Сер Дюк?
Забув про тему уроку, хвилин десять пояснював: на звертання “сер” у давній Британії могли розраховувати виключно осо- (“и знатні - баронети і лицарі. А “дюк” з латини - “герцог”. І усі знають, що герцогський титул мають особи королівської крові… У школі з’явився сер Херцог? (Учитель так і сказав, переклавши німецькою - herzog, і хіба то дивина для німецько- мовного швейцарського кантону.) Поплескав Макса по плечу:
- Як не по крові, то, певно, за характером ви - шляхетна людина.
Макс тоді підвівся, відповів, ледь добираючи слова англійською:
- Сподіваюся, ніхто й ніколи не матиме у тому сумніву.
Дюк - кликали його з того дня. Дюк. Втягував живіт, розправляв плечі, від чого підборіддя мимоволі підіймалося вище: хіба хибні справи роблять із високо піднятою головою?.. Дюк… Дівчатка стріляли оченятками захоплено, хлопці дивувалися вдумливій щиросердності.
- Максе,ти реальний Дюк! - визнав китаєць Чонган, з яким Макс п’ять років ділив одну кімнату у Санкт-Галлені, коли вони прощалися після закінчення школи і Макс їхав до Лондонської школи економіки, а Чонган - у Гарвард.
До зустрічі зі звичайним життям ніхто й ніколи не сумнівався у тому, що Макс Сердюк - шляхетна людина.
Дідько, так… Так он що найбільше муляло! А він усе вишукував причини: чому рана ніяк не гоїться, хоч зі шкіри лізе? З батьками порвав, плани грандіозні: власним розумом у дамки. І стрижень: я - Дюк! Зможу! А Гоцик, падло… Він так не думав… А Люба? Та теж?.. Та й інші…
- Помиляєтеся, - у порожнечу.
Носаком у двері - дорогу! Кімнатка на Костянтинівській кліпнула вікнами услід: не повернеться… Ніколи…
Вночі Київ не бажає розмов - зайві! Із прикрістю роздивляється балакучих: що за йолопи тут у нас? Ага! Двійко дівчаток у підстрелених спідничках сунуть темним провулком, дзеленчать: “А він…”, “А я…” Та замовкніть, дурепки. Ніч - сафа- рі. Що запропонуєте мисливцям? Цноту? Каблучку? Сережки з вухами, худий гаманець? Життя?.. Ану брись додому язиками чесати!
Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї - на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини - певно, шаленіла від “Солдата Джейн” чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї - важка чоловіча долоня…
Макс отетерів - задушить! Смикнувся, крикнув раптом щосили:
- Ей! Курити хочеш?! Ей! Тобі… Ти… Там… Уже йдуть… Пішли… Йди! Йди за мною! - кричав бозна-що, швидко сунув геть. Серце цокотіло: страх, страх…
Вискочив на вулицю. Позаду важкі кроки. Чи то ввижається? Не аналізував, біг у бік Контрактової, хоч смислу в тому мі- зер: що далі від даху, то більше мисливців…
- Максиме! - почув.
Смикнувся від несподіванки, скосив очі: на перехресті “лек- сус”. Мама?.. Похапцем озирнувся у бік темної арки - нікого… Фу ти…
…А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:
- У тебе тут усі сусіди - крейзі? Переїжджай до мене…
- Ні, - сказала лиса дівчинка. - Тут буду. Тут є космос.
П’ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов - місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: “Женечко, а чим зараз твій Максим займається?”, старий тато ГІерепе- чай - завжди допомога! - цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…
- Скрутять і вмить додому доставлять, - казав.
- Щоб навіки зненавидів?! - обурювалася пані Женя.
Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж
жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається - та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика - неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти - освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, “мазераті”, та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць - живи та радуйся, синку. А він… “І не шукайте!”
Яке там! Вивідувала, випитувала, чекала… Як туга спопеляла терпіння, сідала за кермо - на Поділ. Там він… Лишала ав- тівку на Валах, ішла на Костянтинівську. Ставала навпроти синового прихистку, дивилася у вікно. Як ти, Максимчику?.. Мамі без тебе геть зле…
Бог почув. Як побачила збудженого сина - біг до Контрактової, наче зграя псів п’яти рве, - коліна підкосилися від несподіванки. У ручку “лексуса” вчепилася:
- Максиме!
1 за ту коротку ми гь, поки син озирнувся, сто страхів розірвали вщент: що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?
Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…
- Здрастуй, мамо… - сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?
- Запіканку зробила… - пробурмотіла знічено. - Повечеряємо, як маєш час…
…Автівка вже пролетіла “Арсенальну”, сумний насторожений Макс сидів поряд із матір’ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б - нічого не бачить. Та він рантом зітхнув.
- Ти… змарніла, мамо, - прошепотів тоскно.
Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, - розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.
Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.
Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів - годин на п’ять вдумливого монологу. Він сказав би матері - нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: “Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон”. З-посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв’язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато - той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Во лодимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей - нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу - облиш! Не згадуй.
Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав - не треба світла…
- Прости мені, Максиме… - шепоче розгублено.
Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.
- За що, мамо?..
- Не знаю… - щира.
Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. “Забери мене!” - відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках “Мій Мій”. Підхопила сина на руки. “Мама поряд! Поряд!” - повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: “Забери мене”. Мама не зрадила. Мама… поряд.