Страница 2 из 14
- Бачив її!
- Помилився…
- Сам помиляєшся! Вона тут! Поряд. Нікуди не від’їжджала! І повертатися не збирається! - задихнувся, замовк, опустив голову. - Одного не втямлю… Навіщо? Навіщо обіцяла повернутися… Просила свою матір, аби та переказала нам - чекайте…
Гоцик зітхнув із прикрістю.
- Нічого Любина матінка нам не переказувала. То я збрехав… Люблю прибрехати…
Упав на диван. Пику скривив.
- Йди вже геть, Максе… - буркнув врешті. - Смикаєшся усе, місця собі не знайдеш… - замовк, запалив “Прилуки”, очі у стелю. - Ну, спробував пожити, як усі люди… Ну, не вийшло… То таке… Пережуєш… Бабла вистачить…
Макс не проковтнув. Спробував. Виховання змушувало. Та образа застрягла у горлі, полізла на язик…
- За цю діру, до речі, я плачу! - мовив зверхньо.
- Точно, чувак… - Гоцик підвівся. Недопалок у підлогу - вмри! Дістав із шафи дорожню сумку, повкидав штани-футбол- ки, пішов до дверей. - Прощавай…
Макс так здивувався, ніби побачив, як Люба з мосту летить на біс.
- Ти здурів? Ніч…
- А пофіг! Давно хотів… Мені тут стіни плечі дряпають…
- Та стій, куди?! Що за звичка: плюнув і гайда…
Заступив двері, дивився на міцного, як гора, незворушного Гоцика - і стільки думок… Годин на п’ять вдумливого моноло- іу. Макс сказав би Гоцику… Та що в біса відбувається?! Ви… усі такі чи тільки ти і Люба?! Вам язика відтяли?! Говорити… зайве?! Нащо дертися кудись, зриватися і бігти, падати і зникати безвісти, коли можна усе - геть усе! - обговорити і знайти… вихід. Ти зараз теж… летиш з мосту! Бо ти тупий, упертий, примітивний, жорстокий йолоп! Як ти опинився в університеті Шевченка?! Та ще й на філологічному?! Тобі б сокирою махати на ешафоті середньовічної ринкової площі! Помреш за принципи?.. А вона жива. Регоче з нас, руда… Пішла по життю далі, покинула мене у своєму минулому підло й зрадливо. І тебе… І тебе покинула, Гоцику! У цій дірі! Тож зрозумій ти, врешті, людино без імені… Вчинок - наслідок продуманого рішення, якщо ти нормальна цивілізована людина. Якщо тобою керують інстинкти і емоції - ти летиш з мосту… Сам… Коли ти летиш з мосту - нікого поруч! І нащо? Людина повинна розуміти, куди йде. От ти… Куди?! І як можеш залишати мене тут самого… Я ж…
- Я ж тобі довірився… - тільки й зумів.
Гоцик усміхнувся злодійкувато, відштовхнув Макса від дверей.
- Матінці поплачешся, - кинув байдужо.
І гайда. Отаке падло.
Макс оглух. Не чув, як рипіли відпрацьовані дошки. У вухах верещало, наче хто врізав поміж очі - хтозна, як на ногах встояв. Зі стелі, а чи просто з неба на голову-плечі-руки лилося щось невидиме, та таке важке й огидне - аж зігнувся.
Роззирнувся з гидливістю, мовби вперше побачив облуплені стіни тоскної хавірки, провалений диван, сліпі немиті вікна.
- Дідько, що я тут роблю?!
Мізки з котушок: забув, чи як?! Товаром на прилавок - на! Сам відмовився! Від розкішної квартири, “мазераті”, батьківських грошей і карколомних перспектив - логічними віхами виникали на горизонті перед випускником Лондонської школи економіки, що він навесні повернувся до України після більш як дванадцятирічного перебування в європейських оранжереях, де перш за все вчать планувати. Макс планував… повести
Любу у свій світ” відчищений до блиску цивілізаційними казками про тріумф реалізації бізнесових планів. А вона щезла! І він сам занурився у її життя, де гроші вкладають не у перспективні проекти, а у кілограм гречки і порепаний светрик з секонд- хенду. Звичайне життя, казав Гоцик. А Макс пручався - та ні, то ви не так усе робите. Покажу, як жити треба… І сумніву не мав: за півроку сам собі “мазераті” купить. Метушився - проекти, плани. Та за кілька місяців безглуздої метушні без тіні впливового тата кілограм гречки здавався найбільш доцільним варіантом вкладення… І нині, цієї чорної безнадійної ночі не підла Любина зрада штовхала Макса у спину - на коліна, на коліна, мать твою! - тільки одне:
- Дідько, що я тут роблю?!
Проковтнув раптовий відчай, у голові телеграфно: з мосту.,. Ти полетів з мосту, Максе… Випливай уже, чи як?..
- Досить божевілля, - прошепотів спустошено. Бо все те було божевіллям від початку, від першої зустрічі з Любою до її стрибка у Дніпро з мосту. Вітру вдосталь… Так. Вітру, якого не було ніколи до того. Понесло, на ногах не встояти. Ляпасів надавало, закрутило - лицем у багнюку, а він по тій багнюці на пузі гордий - вишкребуся сам-один… Неїстівна піца на килимку, поряд Гоцик чавкає. І по всьому тому - вітер: далі, далі… Так скотство ж! І де ж йому, вимуштруваному дебільними програмами соціалізації, знати - звичайна воля красивої обгортки не має.
Зиркнув по боках, наче хто підслуховував… Любині книжки, Любині навушники, Любина подушка… Обходишся без них?!
- І я без тебе… обійдуся!
Засунув руки у кишені брюк, щоби не сіпнутися збирати речі, - усе тут залишить, разом із споминами, із Любою разом! - пішов до дверей. Услід тягнулося щось невидиме, та таке важке й огидне, аж зігнувся…
Макс Сердюк завжди знав: він - прекрасна людина. Перше усвідомлення того відбулося ще у часи, коли був малий і читати не міг. Приніс у дитячий садок чарівного нетутешнього льодяника на паличці - різнокольорового веселого зайця. Дітлашня обступила - оце диво! А дай хоч потримати! Максим же не жадоба. Прекрасна дитина. Дав. А вони давай зайця облизувати. Гидливий Максим опісля того, як до його рук повернувся деформований, наче сніговик навесні, катастрофічно схудлий заєць, і дивитися на нього не міг. І аби не виказати розпачу та допекти товстій Наталці, що вона найбільше від зайця відлизала, віддав льодяника Тьомці Фантомасу, якого боялися чіпати не тільки геть усі діти, але й вихователі дитсадка. Фантомас навіть не подякував - гайнув за кущі зайця доїдати.
- Я добрий, а діти - злі. Вони з’їли мого зайця, - зізнався мамі, коли та везла його на файній автівці з дитсадка додому.
- А не носи своє туди, де очі завидющі, - порадила пані Женя.
Подальша доля тільки підтверджувала ницість людей, що вони оточували прекрасного Макса. На десятиріччя тато подарував синові крутий велосипед “Scott”. Максим крутив педалі - печерськими пагорбами, через пішохідний міст, на Труханів… Загубився у хащах, наштовхнувся на компанію підлітків. І коли один із них, худий, як той велосипед, заступив шлях - дай про- їхатися! - покинув сідельце не те щоб із радістю, але й не без гордості. А чого ж не поділитися? Хай ще хтось - з вітерцем на крутому вєліку! Худий осідлав “Scott”, та крутнути педаль- ки не встиг. Компанія із гиготом навалилася на худого - чіплялися за плечі, плигали на раму, один усівся на кермо…. “Scott” рипнув: help! Переднє колесо склалося і перетворилося на еліпс. Макс тягнув на собі понівечений апарат, чув позаду веселий регіт.
- Я - добрий… Чому люди не шанують того? Чому нас оточують такі нікчеми? - запитав маму.
Так уже повелося у Сердюків: тато все більше кар’єрою займався, а мама - так та із сином залюбки теревенила.
Пані Женя тоді відповіла щось формальне на кшталт “цурайся босоти”. І не тому, що саме несла до звалища понівеченого “Scott’a” і матюкалася подумки, бо надто уже шкодувала, що велосипед і дня дитину не порадував, ні - Максові і умніви несподіваним чином прояснили плани самої пані Жсні.
Максимка за кордон навчатися відправимо, - того ж дня повідомила чоловікові і заходилася синові файну школу за бу- і ром шукати.
(лірава непроста, та за два роки упоралася. Після консультацій. з’ясувань, відвідин більш як двох десятків престижних європейських шкіл зупинилася на навчальному закладі у швейцарському Санкт-Галлені: старовинна середня школа тут гордо именувалася “Інститут ауф дем Розенберг”. ї хоча навчання коштувало більш як 70 тисяч доларів на рік, пані Женю вельми привабила педагогічна концепція закладу: обіцяла не тільки гідні знання і комфортну безпечну атмосферу, гарантувала адаптацію у суспільстві, розвинуту соціальну компетенцію і здатність долати конфлікти.
- Може, хоч навчиться козлів давити, - понадіялася.