Страница 4 из 14
- Ти мені прости, - шепоче глухо.
- За що? - обережно закидає пані Женя, а в душі - дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…
- Не знаю… - знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…
Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при
синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.
- От, приміром, я би впала з мосту…
- Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, - відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.
- Знаю, синку! Бо ти - прекрасна, порядна, шляхетна людина.
От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить - про те,
що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.
На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…
- Накажу Дорі, щоби постелила… - чує голос матері.
Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний
голод.
Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці “Camus”? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім’ю руйнувати.
Стіл заповнюється наїдками - тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.
Коньяк накриває залишки роздратування - ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.
- Що за Дора у нас тепер є?
- Служниця.
- І живе тут? - дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.
- Надто гірко самій 6уло> - пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.
- І де^ її поселила? - Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір’ю (він думає саме так: не сваритися - дискутувати) не бажає. Не зараз.
- У гостьовій біля татового кабінету.
Макс киває - зрозуміло.
- Дякую. Смачно… - відсовує тарілки від краю.
- На здоров’я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…
- Пам’ятаю…
За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. “Так і є!” - переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п’ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.
Стає перед дзеркалом - гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м’язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…
Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.
Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього - ясно. Вдивлявся - аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?.. Він навіть устиг розібрати, що середнє - найдовше, але ніяк не “експропріація” чи, приміром, “сільгосптехніка”. Літер шість, не більше. Перше - коротше. А останнє, третє - найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…
- Мамо!
Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина - тільки й устиг рушником обмотатися.
- Геть нічого не бачу. Чисто…
Z2-.
Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба - ромашкою війнуло.
— Що з тобою, синку?
- Усе гаразд, - чемний, сука.
Один, два, три, чотири, п’ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від’їздом до Санкт- Галлена, їх ставало рівно п’ятдесят. …Двадцять чотири, двадцять п’ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських - однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…
- Сорок… - уголос. Став у дверях власної кімнати.
Біля ліжка спиною до Макса - невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.
- Доброго вечора… - голосніше.
Дівча не озвалося. Вошкалося - усе ту постіль поправляло.
- Дора глухоніма, - пані Женя за спиною.
- Що? - та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.
- Глухоніма, - повторила мати. - Вже місяцо, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…
- Навіщо ж глухоніму? - захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…
- А досить уже з нас балакучих, - несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.
Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно - так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі - чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда - порцеляна, очі чорні вологі - нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст - метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п’ятнадцяти.
Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:
- Добрий вечір… Я - Макс.
- Макс! - чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.
Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли - Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно - Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері - мовляв, можу йти?
- Відпочивай, - усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.
- І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.
- Добраніч, мамо… - прошепотів Макс.
Заприсягся б - не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено - забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю - чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?.. Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?.. Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!
- Нігті б відполірувати…
Здивувався. Він про важливе, а в голову - сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не від- воліче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: “Ти у мене перший…” Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: “Ти уже пізнала плотську любов?” І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.
Збудився: п’ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльон- дру з довідкою про здоров’я викликай. Чим загасити несподіване жадання?.. Припіднявся на ліжку й остовпів…
- Люба?..
Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п’ят. Та неспокійно - крутилася.
- Голки… - виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.
- Люба? - прилип до постелі.
Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили - так у руці й лишилися. А на голові - чорні кучері до плечей. І очі - наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.
- Так краще?
Макс дивився й віри не йняв.