Битi є. Макар

Над ранок забувся непевним нервовим сном. Прокинувся від гавкоту — на сусідському подвір’ї заходилася вівчарка. Підхопився. Мать його… Котра година? На екрані мобільного висвітилося: 8:02.

Макар вискочив на поріг босоніж, товкся по свіжому снігу, вдивлявся у той бік, де за приватним сектором біля лісу поряд із недобудованою церквою стояв колись велелюдний повсякчас будинок культури… Серце тьохнуло.

— Ніхто не поведеться… — пробурмотів гірко.

О восьмій ранку в сумній однокімнатній квартирі Геракла Генриховича Пустовоєва, що вона була на другому поверсі багатоповерхівки навпроти будинку культури і не пам’ятала добрих часів, розігрувалася класична сімейна драма, за авторство якої могли би посперечатися Шекспір з Островським. Дружина Геракла Генриховича Люся, хижа молодиця років тридцяти — широка кістка, мідна горлянка, — сиділа на засцяному улюбленою болонкою Пустовоєва килимі посеред кімнатки, зосереджено жмакала списані чорною пастою аркуші, запихала їх у мокрі чобітки. Навколо Люсі сизим зраненим птахом вився сам Геракл Генрихович, висушений до кісток невдалим життям артистично нервовий літній чоловік з довгим сивим волоссям, що робило його схожим на скрипаля-волоцюгу з андерсенівських казок. А уже навколо Геракла Генриховича моталася його улюблена болонка Маркіза.

— Люсі! Це ж… Це ж мій роман! — волав Пустовоєв. — Справа мого життя! Тут… Тут є ти, Люсі! Три рази. Я зробив тебе безсмертною… Ти не смієш…

— І за ці двадцять рядків я віддала п’ятнадцять років своєї молодості?! Старий ти козел! Ні, я божевільна! Я — дурепа! — Люсі стало так шкода себе, хоч вішайся. Не втрималася, відкинула чобіток геть.

Геракл Генрихович тренованим рухом перехопив чобіток, усівся в крісло, взявся рятувати рукопис — виймав списані чорною пастою аркуші зі взуття, розгладжував любовно, складав на письмовий стіл, оббитий зеленим сукном. Бурчав:

— Як ти насмілилася?! Ти… Я пожаліюся на тебе в мемуарах… Невдячна муза!

— Дурепа! Господи, яка ж я дурепа. — Люся так і сиділа на килимку, з неприхованим презирством дивилася на Геракла Генриховича.

Пустовоєв зиркнув на дружину. Усміхнувся уїдливо.

— Звичайно, ти дурепа, Люсі! А я… Я — геній! Я грант виграв! Мені тепер сто доларів платитимуть! На день! Я собі таку… доярку знайду!

Люся жваво підхопилася, та, перш ніж її міцні молоді руки встигли дотягнутися до худої шиї творця, Пустовоєв ще більш жваво і треновано підскочив із крісла і разом з улюбленою болонкою Маркізою зачинився у ванній.

— Знайду! Знайду! — верещав зі схованки. — Отак і знай, невдячна корово!

Люся підійшла до зачинених дверей, буцнула по них босою ногою.

— Тільки спробуй, стара сволото! Ноги повідриваю!

О дев’ятій ранку відчай усе ж таки потяг Макара до будинку культури. Одягся в найкраще — як на смерть. «Нікого там не буде. Люди… Вони ж — люди! Не лохи. Посміються і забудуть… От і все, — плакало серце. — На міст і в Дніпро. Недарма ж я там Любин голос чув. То вона мене кликала… Я тільки гляну… Просто так. Хай доля наостанок ще раз мене — під дих. Щоби уже не будував божевільних планів. Нема мені фабрики. Ну… Тинятися отут поміж тисяч таких же лузерів теж не хочу!»

Сунув, вдивлявся, наче перевіряв — правильно вирахував черговий вибрик долі чи вона вкотре сюрприз підкине. Ще здалеку побачив немалу юрбу біля будинку культури.

— Маячня… — буркнув. — Виставка якась чи шоу…

Підійшов ближче. Став на кінцевій зупинці маршрутки, що тут-таки, перед будинком культури, — ніби йому їхати кудись. Озирнувся. У юрбі зачинався скандал. Десятки зо три людей рвалися всередину осередку культури, розмахували Макаровими оголошеннями, кричали:

— Пропустіть! У нас тут добір на шоу!

У дверях стояла розгублена жіночка у кролячій шубі і домашніх капцях.

— Та що ви як показилися, люди? Нема тут ніякого шоу! Звідки у вас це оголошення? Не знаємо нічого!

Макар відчув: судинами — окріп. Аж у голові закипіло. А! То ще не смерть?!

З юрби вискочив міцний парубок років двадцяти. «Мені би такий підійшов…» — констатував механік несподівано азартно. Парубок став на порозі, загорланив:

— Так! Усім тихо! Ще не час. Нам на десяту треба було підходити. Поки відбір не розпочався, пропоную скласти чергу. Я — перший!

— Приїхали! Він перший… Та я тут з шостої ранку! — крикнула красива, як світлофор, жінка у смугастому пальті. — Я перша. За мною бабця була… У кедах і з мобільним телефоном. Щось не видно. Може, померла?

Юрба заходилася впорядковуватися. Слова, лікті, лікті…

— А точно по сто доларів платитимуть?

— А то! Я про такі шоу чув. Мій сусід після такого шоу тачку купив…

— Родичів не беруть. Я знаю.

— Що ти брешеш?

— Сто баксів? Мопед куплю!

— Де ти бачив мопеди по сто баксів?

— Добре, щоби шоу тривало і тривало. Чули? «Шоу маст гоу он!» Я би на рік записався…

— Дівко! А ти тут якого тирлуєшся? У тебе ще точно паспорта немає!

— У мене досвід великий…

Макар зіщулився — слова били градом. Відійшов трохи вбік. Розгубився: і що робити? Й мови не було, щоби оце просто стати перед юрбою, тицьнути пальцем у того чи іншого — ти й ти, а іншим — вибачайте. Розірвуть. «Блін, які ж ідіоти, — психонув. — Куди пнуться? Хай би прийшло двоє-троє… Мені більше й не треба. Але таких, щоби викликали довіру і співчуття. Щоби «сігмівцям» не хотілося їх убивати разом зі мною. Щоби заради них…» Озирнувся: неподалік від розпаленої юрби байдуже курив тьмяний від хронічного вживання оковитої занедбаний чолов’яга років сорока. Сіра куртка на плечах-вішаках, спортивки, шльопки. Макар напружився, підійшов до алкаша, став поряд.

— Дай вогню!

Алкаш мовчки дістав запальничку.

— А тобі, бачу, бабки по цимбалах? — обережно запитав Макар.

— Я нефартовий, — сказав алкаш. — Мені в таких мутках ніколи не щастило. За все життя тільки один приз виграв.

— Який?

— За сто гривень на мітингу годину мерз. Та воно того вартувало. Потім на ту сотню тиждень грівся…

— Ну… Тоді ходімо, — раптом сказав Макар.

— Куди?

— Працювати.

— А ти…

— Я, я! — Макар нервово роззирнувся, перейшов на шепіт: — Мені таке кодло не треба. Декілька… надійних…

— Я надійний! Тільки в мене ці… умови…

— Розберемося! — занервував Макар. — Ходімо. Не хочу, щоби ці охочі…

— Пане! — почув за спиною тремтячий хриплий голос. — Візьміть мене!

Обернувся. Перед ним стояв худий літній чоловік з довгим сивим волоссям, — але не воно грало першу скрипку в трагічному образі. Очі. Пронизливі чорні очі, рухливі і перелякані, як зайці, затьмарювали і дивакуватий пафосний одяг, і хворобливу худорлявість. Чи — підкреслювали.

— Ви… помилилися!

— Я все чув. Дозвольте представитися — Пустовоєв Геракл Генрихович.

Очі… Якщо ці очі викликали співчуття механіка, отже, й «сігмівці» клюнуть. Макар зацьковано зиркнув у бік юрби.

— Мовчіть, Геракле!

— Я можу все! — клятвено запевнив Геракл Генрихович.

— Йдіть за мною!

Макар рвучко посунув геть від юрби. За ним спішили алкаш і літератор. Косили один на одного.

— Пустовоєв! Геракл Генрихович, — перелякано сказав Пустовоєв алкашу.

Кроків за сто, коли гомін юрби уже не дратував слуху, Макар зупинився, щоби уважніше роздивитися «обраних», і з подивом побачив трьох чоловіків. Компанію алкашу і Пустовоєву складав білявий хлопчина, Макарів одноліток, — спортивна куртка, бейсболка на бровах, погляд іронічний. Небитий? Геть небитий. Він йшов за ними на відстані десяти кроків, але точно йшов услід.

— Що треба? — грубо вишкірився Макар.

— Візьміть мене. Я без грошей згодний. Безплатно.

— А я за гроші! За гроші! — захвилювався Геракл.

— Без грошей? Чому? — насупився Макар.

— Адреналін!

— Не всцишся?

— Ні.

— Добре, ти хто?

— Людина, — сказав хлопчина, наступив на Макарів мозоль.

— Людина? Ну, добре. Поговоримо.