Битi є. Макар

— А це ще не все? Ми ще не отримали роботу? Ще буде співбесіда? — запанікував Пустовоєв.

— Обов’язково, — суворо відповів механік. — Ходімо, найманці.

Ех, бачив би Фома, яка компанія по його подвір’ю шастає. Макар завів «обраних» у двір, указав на лавку під засніженою голою вишнею.

— Отут чекатимете. До мене — по черзі. Зрозуміло? — сказав жорстко. Із подивом відзначив: у голосі з’явився метал. Всередині завівся двигун. Торохтів: фабрика, фабрика! Механік не зважав, підливав бензину: фабрика, фабрика! Сьогодні! Сьогодні ж!

Першим до кухоньки, де біля столу по-хазяйськи розсівся Макар, увійшов алкаш. Сів на стілець навпроти роботодавця.

Макар примружив око, уважніше обдивився претендента. Неголений, светр брудний, спортивні штани, мабуть, ніколи не знімає. І спить у тих штанях. Спортсмен, мать твою… Очі. Хіба що очі розумні. Не йолоп.

— У мене є вимоги, — сказав алкаш спокійно.

Макар сіпнувся.

— А! Так ти в терористи прийшов записуватися. А я заручників набираю. Різницю відчуваєш?

— У мене є вимоги… до терористів, — сформулював претендент.

— Серйозно? Ну, це позиція. У мене теж є… вимоги… до терористів. Добре… Як звати?

— Костянтин. Шнуровський. Можна просто — Костя. Автобіографія: зловживаю, бо ненавиджу. Крапка. Можна висувати вимоги?

— Ми їх з тобою разом сформулюємо. Пізніше, — пообіцяв Макар.

…Другим на кухню обережно зазирнув сивий літератор, увесь на нервах від багаторічної творчої вагітності без пологів.

— Проходьте, сідайте, — наказав Макар.

Пустовоєв примостився на краєчку стільця, гірко зітхнув, раптом вибухнув гарячковою промовою.

— Так, молодий чоловіче! Так! Бути заручником… Це вам не у шахи на гроші грати! Тільки інтелігент… Тільки людина тонкої душевної організації… Тільки справжній письменник…

— Ви письменник? — здивувався Макар.

Геракл підвівся, гордо випнув уперед грудну клітку.

— Геракл Генрихович Пустовоєв! Літератор!

— Літератор? А ви, часом, адресою не помилилися? Тут не видавництво. Ви би…

Не договорив. Літератор раптом кинувся до роботодавця, учепився в його руку.

— Благаю! Благаю… Ось! Промацайте мій пульс! Це пульс драми! Трагедії… Пульс зламаної долі. Тільки письменник зможе відчути усю апокаліптичність моменту! Побачити в очах біль… за Батьківщину…. паскуду… яка… не цінує…

Геракл схлипнув, відпустив Макарову руку… Безпорадно озирнувся і побачив тільки стілець, як фундамент свого подальшого скніння. Опустився утомлено.

— Що, не друкують? — без співчуття запитав механік.

Літератор зіщулився, зиркнув на хлопця зацьковано.

— Та як ви тільки смієте! Друку… вали! Ви на той час ще й читати не вміли. Журнал «Жовтень»… Я тоді так захопився сільгосптематикою… Усі ці трактори… Доярки…

— Ясно, — сказав Макар.

Геракл глянув на хлопця благально.

— Може… На вашій роботі я побачу жахливий виворіт життя і на мене зійде осяяння невідворотного натхнення…

Макар зупинив погляд на благенькому піджаку пана літератора…

— А досі вас життя тільки балувало? — запитав приголомшено.

…Третім до вітальні зайшов хлопчина в бейсболці. Нічого так, жвавий. Макар аж осміхнувся іронічно.

— Ну! Давай. Колися. Хто такий? Як звати? І на який ляд тобі ця морока?

— Вова звати.

— Просто Вова?

— Нормально… — сказав Вова. — Ну… Нудно… Розумієш?

Макар кивнув. Дістав із сумки точну копію «макарова», поклав на стіл перед хлопчиною.

— Уже веселіше?

— Банк грабонемо? — запитав той.

Макар вишкірився.

— А… То ти з відморозів, Вово! Ні. Банк ні до чого.

— А зброя…

— А це для тебе, Вово. Ти ж заручником працюватимеш. Не передумав?

— Я що, хворий? — образився Вова.

Макар стояв біля вікна, дивився на голу вишню, біля якої жваво перемовлялися найманці. Віри не йняв — вийшло! Найняв собі армію, але тепер відчував не задоволення і радість реваншу — тільки гидливу відразу й презирство. «Блін, ідіоти! Продалися за копійки! Раптом щось станеться — мене винитимуть. А за що? Чому людям так до вподоби перекладати відповідальність за власні вчинки на когось? — думав. — Оці троє… А чи Марта… Хіба я її зґвалтував? Сама на шию вішалася! А чи Нані… Хіба я примушував її до почуттів? Сама… Ні, ні! Немає питань до життя. Ясно, як жити! Усе, на що людина йде добровільно, суспільство не повинне карати презирством. А я так і жив: що б не робив — тільки за доброю волею інших людей. Планка суспільної моралі — як на тій гойдалці — внизу, якщо на висоті ступінь узгодженої добровільної продажності, — хіба я ті правила встановлював? Нічір. Щодня тисячі, ні — мільйони громадян добровільно погоджуються на всілякі паскудства — несправедливу зарплатню, побиті шляхи, начальників-ідіотів, зіпсовані продукти, отруєні воду й повітря, гнилі перспективи і ще більш гниле існування… І відчайдушно ненавидять собі подібних за ту згоду жити в багні. То чим я гірший за них? Тим, що не бажав скніти у злиднях? Продався задорого? Ні, карати інше треба. Коли ти повертаєшся до свого дому, а дім уже не твій. Коли обманом і підлістю забирають твою власність. Коли ти навіть не знаєш, хто те падло, бо воно нічого з тобою… не узгоджувало!»

Вийшов на поріг до трійці претендентів, глянув недобро.

— Костю, Геракле, Вово… — сказав глухо. — Вітаю. Прийняті. Сьогодні о десятій вечора…

— Перепрошую, пане… — Геракл знітився. — А як нам до вас звертатися? Може, пан Інкогніто?

— Макар, — сказав механік. — Я — Макар.

— Шановний пане Макаре. — Геракл подався до роботодавця, благально зазирнув у вічі. — Одне невеличке уточнення… Перш ніж ви… ми…

— Писака грошей хоче, — сказав Костя.

— Як ви смієте звертатися до мене так… — Геракл гордо підняв до неба суху щелепу. — Я… Петрарку… в оригіналі… бачив!

— Замовкніть, Пустовоєв! — гиркнув Макар. — Бо відрахую. — Глянув на компанію. — Слухайте уважно. Двічі не повторюватиму. Зараз ви йдете додому чи куди завгодно… Мені однаково. О десятій вечора ви повинні бути на розі навпроти Генеральної прокуратури.

— А! То наша місія проходитиме під опікою правоохоронних органів? — спробував зметикувати Пустовоєв.

— …Вулиця Різницька! — Макар уже шкодував, що взяв старого. — Навпроти — житловий будинок. Отам я чекатиму на вас. Хто запізниться — може відразу повертати додому.

— А далі що? — запитав Вова.

— Далі? А це ти дізнаєшся о десятій вечора, якщо прийдеш вчасно і сам, а не з групою підтримки.

— Перепрошую! Вельмишановний пане Макаре! А з приводу… — обережно сказав Пустовоєв.

— Грошей?

— Якщо можна. Просто уточнення…

— По п’ятдесят доларів отримаєте рівно о десятій вечора. Перед початком… роботи.

— А ще п’ятдесят? — не здавався літератор.

— По закінченні доби.

— Справедливо, — кивнув Костя.

— Ти тверезим прийди, — відрубав Макар. — Все. І раджу не розпатякувати про вашу нинішню… роботу. Не писати прощальних листів і не звинувачувати у всьому продажну владу і клятий капіталізм. Бо не бачити вам зелених, як…

Макар вирішив не напружуватися і не шукати влучних порівнянь. Пішов до хвіртки — розчахнути її, викинути найманців геть. Хай збирають залишки здорового глузду і мовчать, якщо вирішили продатися так задешево.

Смикнув за ручку хвіртки й остовпів — прямо перед ним стояла міцна молодуха із дуже…. дуже суворими очима. Ступила на подвір’я без запрошення. Ухопила механіка за барки…

— Пане, мені дуже потрібна ця робота, — сказала з ласкавою погрозою. — Зіні ще ніколи не платили сто баксів за добу.

— Ти… Досить! Відпусти! — смикнувся Макар.

Зіна обережно розтиснула долоні. З материнським усміхом зиркнула на хлопця.

— Не підведу! — запевнила.

— Звідки ти взялася? — запитав ошелешений механік.

Знав би він Зіну! Зіна життя розуміла краще, ніж життя Зіну. Зіна ще вдосвіта поставила Тьомку чергувати біля будинку культури, тож на дев’яту ранку вони з сином упевнено потрапляли у будь-які варіанти черги, що на десяту їх стало мінімум п’ять. Сама ж стояла трохи збоку, спостерігала за ситуацією, адже було вже таке в її житті — поки ти в черзі тирлуєшся, інші поза чергою купони стрижуть. Повз Зінину увагу не прослизнув симпатичний білявий хлопчина, що він був одягнений якось геть не за місцевим звичаєм. Вона завважила, як він заговорив з місцевим алкашем, потім до нього підтягнувся дивакуватий дідок у жмаканому пальті, а коли трійця швидко посунула геть, за ними учепився ще й молодик у бейсболці. Зіна наказала Тьомці стерегти чергу, пішла слідом. За десять хвилин чоловіки ввійшли до звичайного подвір’я на Новоросійській.