Страница 41 из 59
Зупиняє автівку посеред мосту. Виходить на вітер і сніг. Чотирнадцяте? Нормальний день, щоби… померти. Перший день старого Нового року. Підходить до мостової огорожі, вдивляється у крижане скло Дніпра, помічає чорну діру вимоїни — вода у ній дрижить, наче наперед знає: хлоп спробує стрибнути саме сюди, у чорну воду.
— Люба… — чогось шепоче механік.
На байдужому дніпровському льоду — вітер. Просто під механіком малює примарні спогади: Костянтинівська, тремке дівоче тіло, а він…
— Ох, вар’ят! — Любин сміх за Макаровою спиною. — Годі уже гризти себе. У чому винен? Я сама схотіла тоді… у заручниці…
Макар утомлено озирається: що це? Жодної автівки на мосту, люди кудись щезли.
— Люба?..
Ляскає себе долонею по щоці. Е, чувак! Ти чого?!
— Люба… — каже упевнено. — Я не божевільний. Я… тебе чув! Не примарилося. Ти…
Замовкає. У мізках — несподівана божевільна думка. Задихається: вихід! Справжній, реальний вихід.
— Козли! Я вас зроблю! — Механік стоїть посередині мосту Патона, кричить так відчайдушно і бурхливо, що його чують навіть круки на акаціях обабіч Дніпра.
За півгодини вкрай збуджений метушиться в кімнатці на Новоросійській. Ручка! Ручка де? Папір.
— Так, тільки спокійно. Слова знайти… правильні, — ніяк не вгамує істерики.
Біжить на кухню з аркушем і кульковою ручкою — тільки тут у Фоми стіл є.
— Я вас зроблю, козли!
Розправляє аркуш, видихає і починає писати.
«РОБОТА!
Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ. 100 доларів за добу. Контактний телефон…»
— Номер… Який у мене номер? — психує, наче під дверима черга охочих стати заручниками. Новий дешевий мобільний, новий незручний номер… Ніяк не запам’ятати! Стоп! А навіщо номер? Без номера! Відбір проводиться… Де? А, наприклад, у будинку культури отут, на ДВРЗ, що біля нього кінцева маршруток, а далі вже не столиця — ліс.
Жмакає зіпсований аркуш, кладе перед собою чистий і тепер уже без похибок пише…
«РОБОТА ДЛЯ ПОВНОЛІТНІХ!
Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ.
Гонорар — 100 доларів за добу.
Набір обмежений.
Добір проводитиметься в п’ятницю, 15 січня 2010 року, у будинку культури біля кінцевої зупинки маршрутних таксі.
Початок добору — 10.00».
Дивне оголошення з’явилося на стовпах у районі ДВРЗ у четвер по обіді. У Макара не було плану. Тільки ідея і уривки спогадів з американських трилерів.
Багатодітна мати Зіна Мандрик, тридцятип’ятирічна молодуха з-поміж тих, які чоловіків обіймають так, що тим аж паморочиться, завжди вивчала оголошення, розвішані на стовпах, бо колись, років десять тому, вона, отак випадково, відірвала від подібного оголошення клаптик паперу з номером телефону і знайшла роботу, яка харчувала сім’ю до цього часу, — клеїла конверти за копійки. Зіна ще тоді побачила перспективу і не помилилася: діти підросли, стали вправними домашніми конвертосклеювачами, звільнили мамі час інше ярмо шукати. Шестеро — не один, тож Зінин день починався о п’ятій ранку. Готувала дітям сніданок, вихором до банку, де до восьмої підлога мала блищати, потім спішила на базар, де з ятки торгувала господарською дріботою позмінно з товаркою. Опісля й уже до ночі мила посуд у занюханій кафешці за три копійки і торби з недоїдками. Олів’є з дешевим майонезом — кожен день на столі, хай би йому грець!
Того четверга в ятці поралася товарка, тож зранку Зіна вимила підлогу в банку і поїхала на Дарницький ринок, де продукти найдешевші в столиці, вторгувала свіжої риби, картоплі підкупила, цукру й гречки — мала що на горбі тягти. До зупинки трамваю на Алма-Атинській торби в руках доперла — економила. Щоби вже без пересадок. Доїхала до свого дому на ДВРЗ, і перше, що побачила, — кількох молодиків із тих, у кого в одній руці вічно цигарка, у другій пиво, а кеба відпочиває. Реготали біля стовпа з оголошеннями, підстрибували, намагалися дотягнутися до аркушу паперу. А той височенько на вітру тріпотів.
— Розвод для лохів! — верещав один з молодиків. — Нє, я серйозно. Сто баксів за добу?.. Вася, ти віриш?
Зіна почула головне — сто баксів за добу.
— Ану… — протаранила молодиків, стала біля стовпа, легким рухом — немала на зріст — зірвала оголошення.
Пробігла очима, мовчки згорнула аркуш, поклала до торби, посунула геть.
— Е, тітко! Що за понти? А може, ми теж… — почула за спиною.
Озирнулася, розшматувала молодиків презирливим поглядом.
— А ви неповнолітні…
Сто баксів. За добу! Ось те натхнення: перла важкі торби, ніби вони не картоплею й гречкою — пір’ям набиті.
— Оце фарт, оце фарт, — щастю не вірила.
На подвір’ї старого будинку зі шлакобетону — сиплеться, холєра, хоч Зіна його щороку підмазує, — у кучугурі двійко чотирирічних Зіниних синів Аркашка і Пашка билися пластмасовими шаблюками. Зіна насупилася.
— Тьомка! — гаркнула.
З дому визирнув худющий підліток років п’ятнадцяти з гітарою.
— Чому малі тут самі вовтузяться? — суворо йому. — Кому було сказано, слідкуй, бо ще очі одне одному повиколюють?! Я задля чого тобі дозволила до школи не йти? Аби ти за малими не дивився? А ти одне на своїй гітарі бренькаєш!
— Я слідкував…
— Слідкував він…
Зіна загнала малечу до хати, присіла на кухні біля столу, розгорнула оголошення й тепер уже уважно перечитала його знову. Задумалася.
— Тьомо… — гукнула старшого сина. — А йди до мене.
Разом з Тьомкою до мами прибилися й малі. Кричали наввипередки.
— А Тьомка з картоплі м’ясо виїв! Геть усе виїв!
— Я росту, — буркнув Тьомка.
Зіна зітхнула.
— Тьомо… А дівчата ще зі школи не поверталися?
— Ні…
— Тьомо… А скажи, синку. З нашої банди хтось змахує на повнолітніх?
Тьомка знизав плечима.
— Тільки я…
Зіна скептично усміхнулася.
— Ну звісно… Якщо очі заплющити… — На сина уважно глянула. — Ти собі, Тьомо, на завтра нічого не плануй. Працюватимемо. Заручниками.
— У мене гітара! — обурився Тьомка.
— Мамо, заручників убивають, — значущо сказав малий Аркашка.
— Хай тільки спробують, — спокійно відказала Зіна.
Аркашка кивнув, простягнув Тьомці пластмасову шаблю.
— Тьомо! На! Порубаєш усіх… на олів’є.
Тьомка зиркнув на матір ображено.
— Мамо! Якщо я пропускатиму уроки, ніколи не навчуся на гітарі грати!
— Тьомо, якщо ми не заробимо на твої уроки, ти точно не навчишся грати на гітарі, — відрізала Зіна. Нагадала: — Щоби завтра вдома був.
У ніч проти доленосної п’ятниці Макарові не спалося, хоч як він умовляв себе заснути, щоби набратися сил. Дурні думки полишили голову, розповзлися тілом — нервово рухали руками, шарпали серце. Завтра! Уже завтра він повернеться… Заплатить найманій армії, захопить фабрику. Заплатить? Підхопився з дивана. До грошей. Скільки лишилося?
— Дванадцять тисяч вісімсот гривень, — констатував напружено. — Шістнадцятьох заручників найняти зможу… Із шістнадцятьма я двох «сігмівців» покладу…
Як? Плану не було. Уява малювала жахливі картини: ось він стоїть неподалік фабрики, упевненим жестом указує юрбі найманців — атакуйте. Ті рвуться до фабрики, на поріг вискакує Горила, стріляє в юрбу, хтось падає, інші тікають, і… він сам. Знову сам! Ні! Якось інакше. Як?! Одного найманця поставити біля фабрики, приставити до його скроні запальничку — точну копію «макарова», що й досі десь на задньому сидінні автівки валяється. Ультиматум: або «сігмівці» йдуть геть, або він уб’є цю людину. Людину. Вони… можуть не повірити. І для чого тоді інші п’ятнадцять заручників? Група підтримки?
План тріщав і рвався, але не розпадався на шматки. Щось таки було в ньому… Думати, думати! Шістнадцять — забагато. Армія не потрібна. Потрібні саме заручники. Якось пробратися за фабрику… Вікно! Незаґратоване вікно на першому поверсі! Слава тобі, охоронцю Пилипенку, ліниве бидло, яке так і не спромоглося виконати доручення директора, і нарешті повісити ґрати на те вікно. Склоріз. Він і група заручників проберуться на фабрику. І отоді — ультиматум, точну копію «макарова» до скроні заручника. «Сігма» повірить… Він же — вірить!