Страница 34 из 59
Зупинився біля парапету цирку і раптом подумав, що, поки його любить Нані, жодна падла не насмілиться зруйнувати його життя. Похолов. Вихопив мобільний.
— Нані… — кричав у ночі. — Без тебе мені нема життя! Без тебе — неможливо…
Двадцять шостого листопада о шостій ранку Нані стояла у дверях під’їзду будинку біля цирку в легкому светрику, лосинах і самих лише капцях на босу ногу, щосили намагалася умовити себе звикати до того, що Саша і надалі від’їжджатиме на автівці надовго, та перед очима — широкий шлях, трактор, сумні мамині очі і тьмяний тато…
Макар натис на клаксон — фа!
— Прощавай, люба, — всміхнувся з автівки, вмикнув двигун.
«Кіа» вилетіла на проспект… Макар однією рукою тримав кермо, другою вкинув у бардачок тугий пакунок: Мартині сто тисяч гривень поїхали до Ковеля разом з механіком, бо вирішив раптом, що повинен привезти Нані неймовірний дарунок на свій день народження.
Нані біля під’їзду геть змерзла. Спішила до ліфта, тремтіла.
— Чому він сказав «прощавай»? — чіплялася до слів. — Ні! Не хочу навіть думати про це… Усе буде прекрасно! Саша повернеться скоріше, ніж я думаю, а я… устигну підготувати йому сюрприз, свято. День народження. Добре, що обмовився…
Захопилася — а й справді! Годі думати про зле! Свято… Вона покличе робітників, щоби допомогли їй повністю звільнити вітальню апартаментів від хазяйчиних речей. Досить компромісів! Тут стоятимуть два дизайнерські крісла від Казалі і диван від Крістіана Зузунага. Між ними — прозорий столик зі скла. Все! А! Ще квіти… Крокуси… Саша теж — її єдина квітка. Інших не існує.
Умостилася на кухні з блокнотом і мобільним: ох і непросто терміново замовити крісла з Італії, диван із Данії. Рознервувалася — а раніше не можна? Вона платить! Розсердилася, жбурнула блокнот — аж під холодильник залетів. Геть розстроїлася. Ухопила довгу дерев’яну виделку, що нею зручно м’ясо на сковорідці перевертати, заходилася блокнот з-під холодильника визволяти. Намацала ще щось. Витягла.
— Що це? — крутила у руках звичайний целофановий пакет. І відкривати незручно — не навчена чужого торкатися. А цікавість бере.
— Тільки гляну, — вирішила врешті.
Обережно підняла за краєчок — з пакету на підлогу випав маленький записник. І оксамитова коробочка, що в них зазвичай ювелірні прикраси ховаються. Нані відсунула записничок, відкрила оксамитову коробку.
— Жах! — розсміялася. У коробочці сяяла дебела чоловіча каблучка білого золота з незграбним чорним каменем. Під каблучкою листівка.
«Сашко! Мій несамовитий Бог! Обожнюю! Кохаю! Жадаю! З днем народження, щастя моє! Навіки твоя Марта».
— Що це? — прошепотіла.
У кутку листівки приписка — «1 грудня 2009 р.». Звідки ж Нані знати, що передбачлива Марта заздалегідь коханцю подарунок на день народження приготувала? Баклан допоміг, хай йому грець. Ще влітку все товк: «Конфіскат, конфіскат… За копійки біле золото». І чого ж не взяти? Марта і собі тоді цяцьок накупила, і оце Сашкові… Традиційно під холодильником приховала.
Нані жбурнула коробку з гидливим відчаєм. Підхопилася, до дверей. Зупинилася, обернулася до записника, тихо пішла назад. Підняла з підлоги чужі записи. «Сашкові Макарову: “Кіа Сіїд” — 17900 дол. США; одяг — 5324 дол. США…» Ну, і далі за текстом… Малий записник упав, підняв немислиму вселенську куряву. Світ задихнувся й помер. Нані закрила долонями вуха, ніби останній жалібний стогін вчорашнього щастя рвав перетинки, притулилася до стіни і закричала так відчайдушно і голосно, що двірник під під’їздом спересердя плюнув, осудливо захитав головою:
— А вам, багатим, чого ридати?!
О дев’ятій ранку Новаковському зателефонував переляканий Боря Рудь.
— Ярославе… Михайловичу, — белькотів. — Нані… Кричить у трубку… Забери… Я уже їду… Я біля Лаври…
Автівка Новаковського саме скніла в заторі біля Південного мосту, та коли Боря Рудь домчав до апартаментів біля цирку, розхристана, ніби з пожежі, Нані уже сиділа у батьківському «кубику». Новаковський мовчав, дихати забув. Дивився на безцінну дитину насторожено, серце ридма від розпачу. Здавалося, скажи він першим хоч слово, Нані вибухне, заллється сльозами, а далі… Не дай Боже, аби повторилося те, що сталося з донькою після смерті Ануки.
Нані раптом здригнулася, торкнулася тремтячою долонею щоки…
— Убий його, тату… — прошепотіла ледь чутно.
Новаковський завмер. Думки в кубло. Так, він не святий. І не лишилося для нього на цьому світі аж нічого святого. Тільки Нані. Заради неї — усіх знищить. Та тільки так, щоби й тінь підозр на нього не впала. Не можна інакше. Для Нані святим має бути. Не покидьком, не сволотою, не вправним ділком — татом. Правильним, міцним, сильним — опора. Він точно знає: смуток минає, а муки совісті… Їх ніхто не відміняв, роками кров п’ють, мордують. І отоді доня згадає, як у відчаї забажала чиєїсь смерті, а її тато…
— Ніколи людей не вбивав, — збрехав щиросердно. — Кажуть, це не допомагає…
Видихнув. Обережно обійняв єдину дитину.
— Їдьмо додому…
— За кермо… я, — раптом сказала Нані.
Частина друга. Хто?
У понеділок, тридцятого листопада дві тисячі дев’ятого року, коли формальне сонце останнього осіннього дня долало лише перші сходинки на шляху до неба, брудна, як зараза, «кіа» в’їжджала до столиці. Двигун роздратовано бурчав: тяжко! Задні сидіння завалені тюками зі зразками нових тканин, каталогами, на них пакунок із невагомим білим шовком. Розкішна мрія вартістю понад триста баксів за метр. Механік купив його для Нані. Без натяків на весілля. Білий крокус… Вона зрозуміє…
Порожні вулиці просиналися від руху перших поодиноких авто, густий туман розгойдував меч у руці Батьківщини-Матері, бродячі пси кволо перетинали проїжджу частину з упевненістю пішоходів на смузі, і тільки повсюдні горобці цвірінчали на тій же істеричній ноті, що й завжди.
Механік не відчував утоми. Усміхався розслаблено. Усе клас… Пішольський отримав свій «кеш», на радощах показав нові зразки, Макар затарився — згодиться! — тканини почали відвантажувати, він усю ніч гнав автівку до Києва і думав тільки про те, як огорне Нані невагомим білим шовком, але тепер раптом вирішив спочатку заїхати на фабрику, залишити зразки — однаково до апартаментів проїжджати повз рідну «Есфір». Зупинив автівку навпроти парадного входу фабрики, усміхнувся з прикрістю: ключі від воріт внутрішнього дворика в охоронця Пилипенка, а охоронець Пилипенко, ясна річ, ще тільки очі продирає. Вийшов з автівки, ляснув дверцятами — фініш, приїхав! Ступив крок до фабрики і… очам не повірив. Двері парадного входу були розчинені. Макар не думав — просто рвонув до дверей. Пролетів кілька сходинок, уже вчепився в ручку дверей, коли перед ним виріс суворий мужик років сорока у формі захисного кольору з парадоксальним обличчям горили — квадратна щелепа, глибоко посаджені дитячі наївні очі.
— Доброго ранку. Що ви хотіли?
Макар остовпів.
— Відійди, — прохрипів.
— Не можу, — зважено пояснив Горила. — Я співробітник охоронного агентства «Сігма». Охороняємо об’єкт. Стороннім вхід заборонено.
— Який я, в біса, сторонній?! Я — мажоритарний акціонер! І директор цього… об’єкту, мать твою! Макаров! Олександр Миколайович Макаров! Що тут відбувається?!
Горила заступив прохід.
— Макаров? Хвилинку.
Озирнувся в хол фабрики, гаркнув:
— Документи! Для Макарова!
Поряд із Горилою виникло двоє бійців у такій же захисній формі. Один із них подав Горилі теку. Горила простягнув її Макару.
— Прошу, пане Макаров. Вивчіть і дійте відповідно до вимог закону. Якщо є претензії — звертайтеся краще до суду, — порадив чемно, але твердо.
Макар не аналізував учинків — жбурнув теку, кинувся до входу.
— Ви що тут робите, суки, мать вашу?! — кричав, аж хрипів. Учепився в Горилу, намагався відтягнути від дверей.
Горила тренованим рухом викрутив механіку руку, бійці тої ж миті притисли його до землі.