Битi є. Макар

— Суки! Падли, козли, мать вашу! Я вас зарию! — хрипів Макар. — Ви знаєте, хто за мною стоїть?! Та я вас…

— Викликайте ментів, — спокійно наказав Горила.

«Не бідуй раніше за біду», — любила примовляти Сашкова бабуся, коли він нервувався перед шкільними екзаменами чи просто психував, передбачаючи потенційну невдачу.

У нього вже біда? Чи ще… Під ребрами діра, у голові паніка. Нижня щелепа не рухається. Руки зідрані до м’яса — менти тягли до «бобика» по землі, Макар пручався, кричав, чіплявся за кущі, ямки в асфальті, за ноги «стражів»… Трійко дужих мужиків ледь спромоглися запхати сміливця у заґратовану будку автівки, везли до відділку, скаженіли, стусанів не жаліли: «Ах ти, виродок, мать твою… Та ми тобі тільки за протидію правоохоронцям статтю припаяємо! Усьок, падло?»

Брудна камера завбільшки… така, як мамина кухня у Миколаєві. Метрів шість, не більше. Там вистачало місця для всієї сім’ї — і для мами з татом, і для бабці, і для самого Сашка. А тут… Тісно! Може, це карцер? Макар же… нічого про це не знає! Обписані матюками стіни, заґратоване віконце під стелею. І геть неважливо, що є всередині. Дерев’яний топчан зі смугастим матрацом, поламаний унітаз, умивальник. Чи не однаково? Стіни — головні. Стіни правлять. Свідчать: це не дім, хлопе. Коробка для посилок. Тебе поклали сюди, як річ, — можуть відіслати, куди захочуть, а чи просто забути надовго.

Не слухав стін. Як у лихоманці, тремтів посеред камери. Коліна підгиналися — просилися: сісти, сісти! Гидував і глянути на топчан. Страшенно боліла голова. Хотілося пити. Та усе те було повною маячнею! Одне питання перекреслювало всі болі й негаразди.

— Що відбувається? — прошепотів урешті.

Під горло — сльози. Ковтнув поспіхом, наче хтось бачить. До дверей. Гамселив-кричав:

— Відчиніть! Відчиніть!

Ззовні — металевий звук. Шурхіт. На порозі виникає дужий мент. Одним ударом збиває механіка з ніг.

— Ну, відчинив… І що далі?..

Коли отямився? Хтозна. Лежав на брудній підлозі, трусився від страшних думок. Що, в дідька, відбувається? Чому його не пустили на власну фабрику? Чому викликали ментів? Він же просто хотів потрапити на власне підприємство. Чому ніхто не слухав, коли він кричав, що сторонні люди розгулюють його фабрикою? Хто найняв охоронну структуру, щоби вони?.. Здригнувся. Прояснилося. Хто?! Марта! Баклана нацькувала! Мститься. Чи Боря Рудь! Розорити грозився. Падло! Тоді до чого тут охоронна структура? Ні… Щось інше. А! Може, на фабриці сталася надзвичайна подія. Пожежа, боронь Боже, крадіжка чи… убивство. Органи розбираються, стороннім вхід заборонений… Так він же не сторонній! Що сталося?! І чому його ніхто не визволяє?! Новаковський, приміром! Нані…

Згадав про Нані — думки сторчма. Тільки тепер і допетрав: чотири дні, поки його не було у Києві, Нані не дзвонила. Дідько! І з фабрики… Та що відбувається?! Може, у Нані біда, а він і не знає. Тато там, приміром, перекинувся чи ще якась прикрість… Інакше б… Нані уже давно… змусила би Новаковського… Нічого, він вийде і запитає її… Попливло. А як не вийде? А що, як він геть нікому не потрібен?! Загирчав: маячня! А чорне все мастить і мастить мізки. Скривився безсило, наче живий лимон у пащі, і тепер уже без сорому заплакав.

— Не хочу…

Якби удар не був таким несподіваним і нищівним, на зап’ястку лишився годинник, а в Макара дістало би сил будувати плани, він би точно почав відлік часу свого полону. Та годинник після спілкування з правоохоронцями щез, а сили стекли сльозами, бо удар… був неймовірно разючим і приголомшливим.

Макар не усвідомлював, скільки часу провів на холодній підлозі. Годину? День? Добу? Скрутився, зціпив зуби і, хоч як умовляв себе: «Треба зібратися! Заспокоїтися! Почати думати! Усе роз’ясниться! Це помилка! Я не залишуся тут… надовго!» — та подумки вив од відчаю. Башка не працювала, як не просив. Крім переляканих безпорадних питань, не лишилося нічого.

Коли двері камери раптом розчахнулися, перелякався до смерті, як маля чорної руки. Відсахнувся, поліз у кут і тільки там обережно підвівся, зацьковано зиркнув на міліціонера, що стояв на порозі.

— Макаров?

— Так…

— Іди за мною.

Глухий коридор — байдужий до криків і голосінь. Сходами вниз. У коробці для посилок є поверхи? Знову коридор — тут двері кращі. Красивіші. Це… щось значить? Запитати? Страшно! Куди його ведуть? Чому ця людина попереду так упевнено йде, не обертається?

Кабінет. Сивий чоловік із погонами майора кладе перед ним папірець.

— Підписуй.

— Що це?

— Що не маєш претензій до дій правоохоронних органів. Чи в тебе є претензії?

— А я..

— Вільний.

— Ні! — вихоплюється.

— Що? — супиться майор.

— Пре… тензій не маю. Ні! — зуби цокотять, калічать слова.

— Підписуй. А свідчення співробітників про протидію правоохоронцям у нас залишаться. Про всяк випадок. Що рота роззявив? Підписуй!

Де? Макар не читатиме дрібний текст на півсторінки. Він… вірить людям у погонах. Людям… Ручку. Дайте ручку. Як нема, він — кров’ю: ніяких претензій.

— Гуляй, красава… І речі свої в чергового забери. Це тобі подарунок від міліції… на день народження…

— Що?..

Майор презирливо супиться: пішов уже!

Дя… дякую! Далі сам. Виходить на поріг відділку міліції так обережно, ніби той замінований. Серце калатає: ніхто не ухопить ззаду за руку? Усе по-справжньому? Він… вільний? …Під густою ялинкою за метр від відділку — журавель. Поправляє нові окуляри на клюві, супиться, мне в руках теку. Ту саму теку, що її намагався вручити Макару схожий на горилу охоронець біля фабрики. Боря помічає Макара раніше, ніж очі механіка звикають до світла дня і він роззирається, ніби вперше бачить білий світ. Рудь суне до нього, приголомшено розглядає побиті руки бранця, синець на всю щоку. Кривиться гидливо.

— Макаров…

Макар здригається. Його кличуть? А-а… Комусь він та й потрібен…

Рудь ніяковіє.

— Поговорити треба. Давай десь сядемо. В кав’ярні! — бурмотить демонстративно нахабно, хоч серце в п’яти. Небитий страшиться битого. Небитий не розуміє, чому битий мовчить.

У кав’ярні поблизу Арсенальної натоплено, як у сільській хаті, — можна топлес каву пити. Журавель витирає спітніле чоло білосніжним носовичком, дратується. Що за фігня?! Чому Макаров мовчить? Так! Вочевидь, йому тепер не позаздриш, але він заслужив… Заслужив свій безумовний крах. Це йому… за Нані! І Боря… не принизиться, не почне першим! Цей покидьок не витримає Бориного гидливого презирливого погляду і сам…

Макар не помічає нервових рухів Рудя, щосили намагається угамувати нестерпне тремтіння. «Як же зимно. Там, усередині», — констатує приголомшено і раптом усвідомлює, що страшенно хоче їсти.

— Макаров… — Боря не втримується. Цвіркає на високій ноті.

— Який сьогодні день? — обриває його Макар.

— Вівторок.

— Число!

— Перше грудня…

— А… Так. Мене вже привітали… — Механік недобро зиркає на Рудя, ніби той усьому вина. Значить, добу просидів? Хіба так? Ціле життя.

— Макаров. Я прийшов не слину тобі підтирати. Ярослав Михайлович…

— Пішов він! Мені менти руки викручували, а він… Нормальний родич!

— Ти божевільний? — Боря шаленіє. — Якби не Новаковський, ти би ще сидів… Ні! Ти би просто сів! Надовго!

— За що?

— За напад на співробітників міліції.

Макар відчуває, як звичайне життя повертається, заповзає під шкіру. Розполохує жахи, і вони ховаються по камерах, по коробках для посилок.

— Хто тирлується на моїй фабриці? — питає хижо. — Знаєш, Рудь?

Боря поправляє окуляри.

— Ти коли з Києва до Ковеля виїхав? Двадцять шостого?

— Ну?..

— Двадцять шостого листопада по обіді на твоїй фабриці були ініційовані збори акціонерів. — Рудь виголошує вирок, ледь стримуючи бурхливу радість.

— Не жартуй так, суко, — спокійно і люто шепоче Макар.

Подається до журавля, тягне до нього руку… Боря встигає відсахнутися. Знизує плечима, дозволяє собі розкіш — посміхається ледь помітно.