Страница 33 из 59
— Ти єдина… Моє прекрасне божевілля… Мрія…
Як же легко жити, коли не треба брехати і є табу на розмови про минуле. До крил, до наївної віри, що й ніхто тепер навкруги не бреше, усе по-чесному.
— Неймовірно! — розповідав Нані. — Питання по держзамовленню вирішиться саме першого грудня.
— Що ж у тому неймовірного?
— Першого в мене день народження. І такий подарунок… — ляпнув і цілісінький день потім мордувався. Ну навіщо сказав? Хай би — перше грудня, він завалює дім білими крокусами, Нані дивується: «Що це?», він шепоче: «Мій день народження… раніше був першого. Тепер — двадцять сьомого квітня… А це — згадка…»
— Олександре Миколайовичу! — справи безжально шматували Макарові фантазії. Бухгалтер Гурман трусив папірцем у руці. — Катастрофа! Поляк не відвантажить шовк.
Поляк? Ах ти ж сука! Домовилися ж — оплата після отримання партії тканин.
— Що каже?
— …Я вже приготував… готівку, — зітхнув Гурман.
— Добре, їду!
А що робити? Поляк Пішольський сидів у Ковелі, затарював склади тканинами напряму від виробників Польщі та Білорусі, продавав швейникам України і чхав на чесне слово та домовленості. Обіцяв поставити шовк без передоплати? А передумав. І не задурно. Макар уже бував у Пішольського. Привіз десять тисяч свіжих баксюків, і справа зрушилася.
— А держзамовлення? Як же ви встигнете?
Календар свідчив: двадцять п’яте листопада.
— П’ять днів? Устигну майнути до Ковеля й повернутися вчасно. Нічого, Іване Марковичу. Це востаннє! Після Нового року вийдемо на прямі контакти, і пішов він…
Розсміявся. Проблем не було. Тільки справи. Хотів був гайнути на захід у ніч, та вчасно схаменувся: попередити Нані, виспатися, зідзвонитися з Пішольським.
— Ви тут пильнуйте все, Іване Марковичу!
— Бог із вами, Олександре Миколайовичу! Не наврочте! У нас тепер — як на німецькій броварні! Й краплина мимо діжі не пролетить.
— А Пилипенко й досі не заґратував одне вікно на першому поверсі! — відказав прискіпливо. Хазяїн.
Нані приголомшено констатувала руйнування примарних світів. Жити тільки коханням… ніяк не виходило. Перебудова процівського дому повертала до щемних спогадів, наповнювала серце світлою печаллю, вона чіплялася за дерева й кущі — ніяк не відпускала Нані до Києва, до Саші.
Двадцять п’ятого листопада, коли вона вже бігла до «БМВ», за кермом якого скнів Боря Рудь, до Процева раптом приїхав тато. І не впізнати — сірий. Тільки очі чомусь не тільки сумні, а й прозорі. Як та вода.
— Серце…
— З тобою лишуся…
Новаковський усміхнувся тоскно.
— А хто ж твоєму Саші вечерю на стіл поставить?..
— Саша краще за мене готує, — запевнила. — А я тобі, тату, вечерю на стіл…
— Ґаздиня…
— А сам побачиш! Враз перестанеш насміхатися. Я тільки Саші передзвоню…
Макар із прикрістю констатував руйнування примарних світів. Дідько… Як же порожньо в хаті й на серці, коли Нані немає поряд. Мчати в Проців?
— Ні, Сашо. Відпочинь, коли завтра у дорогу. За кермом треба бути…
— Устигну.
— Ні! Зранку буду. Поцілую тебе… перед дорогою…
Чому він завжди слухався її без заперечень? Випив сире яйце — й на сковорідку кидати настрою нема, попхався до універмагу «Україна». Купити у ближніх кіосках цигарки, мінералку, щоби вже завтра ніде не затримуватися.
Вечір топив у льодяних калюжах жовте листя. Розмазюкав багнюку по землі, заплював ліхтарі мільйонами мошкариних трупиків, поривчасто дихав пронизливим вітром, наче захлинався від одчайдушних жадань. Макар щільніше притис до шиї комір куртки, подибав до переходу. Зиркнув на парапет біля цирку, ніби там обов’язково мала сидіти шмаркачка-повія, що колись… Вітер вимітав з парапету целофанові пакетики, що їх нині сотню за п’ятірку на базарах продають.
— Змерзла, сволота… — буркнув зверхньо, пірнув у пішохідний перехід і там, у чорному череві, раптом відчув, що страшенно хоче їсти. Сире яйце тільки розбурхало апетит.
На площі біля «України» цигани смикали поодиноких приїжджих, котрих нелегка винесла з залізничного вокзалу чи готелю «Либідь» у пошуках сумнівних пригод, малолітня пацанва гиготіла, глушила пиво і сцяла, не відходячи від вітрин універмагу, фургончики із шаурмою смерділи на кілометр, а при стіні сусіднього будинку в купах сміття вошкалися волоцюжки й собаки.
Макар стиснув ніздрі.
— Падли…
Цвіркнув слиною, побрьохав до найближчого ресторанчика.
Може, через задуху і сигаретний дим, з яким тут не могли упоратися кондиціонери, може, через несподіване роздратування через ромів-пацанів-шаурму, але Макар не звернув уваги на двійко чоловіків біля барної стійки: один, худий, патлатий, нервово доводив щось другому, куди більш перфектному, кінець кінцем вирвав із його рук конверт, посунув до виходу. Хитнувся. Зачепив стілець механіка.
— Фома? — Макар ухопив колишнього одногрупника за руку, підвівся. — Фома, мать твою… Знову ти! Ти отут прописався… біля «України»?
Патлатий Фома недобро зиркнув у бік перфектного, демонстративно вмостився за Макарів столик, підняв догори худу руку:
— Офіціант! Пляшку «Немиров» і відкрий при мені! Знаю я вас…
— Заплатиш? — запитав Макара.
— Ясна річ, чувак! — Макар зрадів зустрічі. — Як твоя автомийка? Ми з тобою середній клас у цій країні будуємо чи ти ще в кіоску з шаурмою ішачиш?
— Яка автомийка, Саню? — після другої Фома став відвертим, як нудисти на пляжі.
— Ти ж збирався автомийку відкрити. Хвалився — двір є. Гроші зібрав…
Фома захитав головою, махнув — наливай!
— Гроші на дозволи і хабарі пішли… Двір розбомбили… конкуренти. Добре, що не підпалили. А то без даху залишився б. Там у нас на ДВРЗ будинки — один біля одного. Піврайону би вигоріло.
— А менти? Треба було… — ляпнув Макар, сам себе засоромився. — Ну, ясно… Так ти тепер…
Фома вишкірився, кивнув у бік перфектного.
— Козла бачиш? На нього працюю. Офіціантом у цьому хліві. Падло, «чай» заникав.
Макар усміхнувся спантеличено.
— Фома, ти… придурок чи як? Ну, не вийшло з автомийкою… Хіба ми задля того у виші парилися, щоб тарілки розносити? Чувак, ми обрані! Своя справа, середній клас…
— Це всі депутатські шістки разом зі своїми хазяями так високо над реальністю літають чи тільки ти? — вишкірився Фома.
— Я шістка? Пацан, у мене своя фабрика! Я вже й забув, як біля депутата тирлувався.
— Фабрика? — скривився Фома. — Якась «матуся» подарувала?
Макар налився червоним. Смикнувся.
— Ось тільки не треба мене трахати! Я заради своєї справи сам усіх навкруги трахав! А ти думав, отак просто?! Ні, чувак! Працював конкретно. З ранку до ночі. І вночі! Маю результат. А ти… Якого біса ти у лузери записався? Ну, не вийшло раз… Спробуй вдруге. Трахни це життя!
Фома розсміявся мляво, відкинув порожню пляшку, підняв руку:
— Офіціанте, мать твою! Горілку! І м’ясну нарізку з лівого холодильника! Не з правого, від якого тхне! Знаю я вас…
— Фома…
— Саня! У цій країні ніколи не буде середнього класу. — Фома маятником розхитувався на стільці, усміхався придуркувато. — По-чесному?.. Свою справу?.. Нереально. Наші он… Хто на базарі торгує, хто вшивими манагерами по офісах, хто й досі тикається — хоч якоїсь роботи шукає. Тільки покидькам щастить.
— Ти зараз назвав мене покидьком? — Макар ухопив Фому за барки, смикнув до себе. — Чувак! За базар треба відповідати.
— Відповідаю! Ти покидьок! — розреготався Фома.
— Лузер кінчений! Сука! Що ти про мене знаєш?! — Макар підхопився, відштовхнув Фому. Обернувся до перфектного. Тицьнув у Фому пальцем. — Мій друг платить!
Сунув до апартаментів — криголам. І всі ті вітри, калюжі, цигани і обісцяні кути — по цимбалах! Не зупинять! Ні цигани, ні калюжі, ні Фома та інші лузери, які тільки й уміють про життя розпатякувати. А спробували би… нічір трахнути! Характеру би вистачило?! Не знав, що перфектний уже відібрав у Фоми конверт із зарплатнею, що в кутку кухні двоє дужих охоронців методично вибивають із Фоми дух, а та мала хвойда, що вона колись «розвела» Макара на секс… її вже давно прибили, і ніхто й не поплакав, тільки пораділи: хай краще у землі гниє, ніж посеред порядних людей погані хвороби розносити…