Битi є. Макар

У ванній шуміла вода. Нані-на-ні-на… Макар скотився з середини постелі на самий край, відвернувся від білих простирадл. «Якщо доля привела до мене Нані, — мучився, — невже не допоможе без клопоту відкараскатися від Марти?»

Причину доньчиного сяяння Ярослав Михайлович Новаковський встановив за кілька днів після походу Макара й Нані на Костянтинівську.

— Зустрічається з директором фабрики «Есфір». Макаров Олександр Миколайович, вісімдесят сьомого року народження, — по-військовому сухо доповідав начальник його особистої охорони. — Батьки-інженери живуть у Миколаєві. Інтелігенція. На роботу — на тролейбусі. Макаров навчався в київській «Політехніці». На стаціонарі. Влітку минулого року став помічником Сердюка… У травні цього року викупив пакет акцій ВАТ «Есфір» у громадянки Голобородько Ганни Григорівни. Директор і мажоритарний акціонер. Стара директорка переїхала в Штати до сина. Сума угоди достеменно невідома, але за оцінками експертів — понад півмільйона доларів. Виробництво — дрібне. Нерухомість цікава. Макаров, найвірогідніше, підсадна качка. Гроші Сердюка, думається.

— Де живе? Нані була в нього вдома?

— Орендує апартаменти в престижному будинку біля цирку. Нані там не була. Точно.

Новаковський налився гнівом — аж вуха почервоніли.

— Продовжувати… — прошепотів хижо. Кивнув доповідачеві — вільний.

Став біля вікна в кабінеті — навпроти доньчине архітектурне бюро. Увіп’явся очима. Ну… От це і сталося….

Він тисячу разів уявляв собі, як зустріне перше повідомлення про кохання Нані. У цих муках його реакція завжди була різною — від нестерпного гніву до поблажливої усмішки, але завжди там було одне: він дізнавався про доньчині почуття від неї. Вона сама спішила до нього, обіймала, сміялася радісно і натхненно: «Тату, я…» «Не продовжуй, доню, дай вгадаю. Закохалася?» — відповідав він. Нані кивала, знизувала плечима: «А як ти здогадався?» — «Мама так само сяяла…» Донька зізнавалася: «Ти перший, кому я…»

Дідько! Так було завжди! З будь-якою новиною Нані завжди спішила до нього. І раптом… Новаковський гарячково перебирав причини, які змусили Нані мовчати, і не знаходив жодної пристойної.

— Як справи? — запитав демонстративно-байдуже за вечерею.

— Дім у Процеві перебудую, — спантеличила черговою новиною донька.

— І… чому?

— Ти усе зрозумієш першим. — Цвяшок у долоню. — …Коли завершу.

— Добре…

Помовчав.

— Щось масштабне?

— Так, тату, — відповіла. Усміхнулася. — Нове життя…

І як розуміти? Новаковський стікав відчайдушними сумнівами, та — не слабак — напився терпіння, вирішив до часу спостерігати.

Макаров? Ні. Йому не подобався цей Макаров. Не боєць. Видно! Виник нізвідки. Такі шляхів не обирають. Навпростець. Може, справу з держзамовленням підштовхнути хоче? Так справа і без цього рухається. Іменем Сердюка розігріли двигун, іменем Новаковського набрали обертів… Та і яка його роль у цій справі? Шістка! Може, покохав? Маячня! Коли устиг?! Ні, тут щось інше. Що? Тільки би не скривдив дівчинку… Тільки би не скривдив! Поговорити з ним? Сьогодні ж! Повідомити: якщо Нані просто засмутиться, йому горло переріжуть. А що, як Нані про ту розмову дізнається? Аж зубами скригнув — ні, погрожувати не можна. Ще не забув історію власного кохання. Він народився в тисяча дев’ятсот п’ятдесятому в закарпатському Журавині. За рік радянська влада погнала журавинців на Південь, аж на Херсонщину. Звідти й до армії забрали. У військовому гарнізоні серед розпеченого казахського степу невисокий, кремезний, геть непоказний Ярик і зустрів доньку полковника Важі Кіпіані. Анука… Вони були геть різні. Не пара. Солдат і офіцерська донька. Гарбуз і виноградна лоза. Полковник із закоханими розібрався за день. Ануку — під замок, сміливця — в іншу частину. Його повернули до гарнізону з середини дороги. Солдатик-земляк розповів: полковницька донька вкрала татків пістолет і тільки щасливий випадок не дозволив їй вкоротити собі віку. Отакі справи. Ніколи горда Анука просити не вміла. Або за серцем — або ніяк. Нані… Нані така ж?

— Така ж… І чого я мордуюся? Кіпіані зміг же мене прийняти… Заради Ануки. Чому я повинен противитися Наниному вибору? — спробував себе умовити. — Вона ж — щаслива…

А серце не слухало — ярилося.

Нані стала музикою. Несподіваною для вересневої прохолоди грозою, веселим вітром, чистим потічком, святом. Вона прокидалася вдосвіта від телефонного дзвінка.

— Привіт…

— Я смажу грінку… Для тебе. Ти любиш грінки? — чула голос механіка.

— Ні. Я не люблю сухий хліб.

— Та ні. Ні, Нані! Ти нічого не розумієш у справжніх грінках. Я не про сухарики з тостеру. Я розбиваю яйце, розбовтую… Додаю сіль, спецій і трохи базиліку. Мій рецепт. Потім вкидаю у цю божественну суміш скибочки хлібу. Хліб повинен узяти яйце… Потім на сковорідку. До золотавої скоринки. Але обов’язково на оливковій олії. Що тобі покласти на грінку?

— А що є? — сміялася Нані.

— Сир… Усе! Більше нема нічого. Сир — банально. Краще свіжі помідори. У твоєму холодильнику є помідори?

— Так.

— А, круто! То ріж кружальцями. За десять хвилин снідатимеш.

Нані підхоплювалася, мчала на кухню. Сміялася, різала помідори… І все дивилася на годинник. Вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один… Дзвінок. Тато не спав. Чого йому не спалося? Поперед Нані йшов до дверей, дивився в екран домофона. Біля дверей під’їзду — посильний.

— Служба доставки. Посилка. Для Нані Новаковської.

— Ти щось замовляла? — дивувався тато.

— Так, — пирскала сміхом.

— І що?

— Грінку…

— Грінку?

— Так. Бач, яка я у тебе примхлива. Заманулося зранку… з’їсти грінку.

— Ну… Смачного, — бурчав тато.

Дивився, як Нані відкриває картонну коробку, викладає на таріль ще гарячі золотаві грінки.

— Яка ж делікатна служба доставки, — казав насторожено. — Вони всім додають до замовлення білу квітку?

— Це крокус, тату. — Нані ставила у велику скляну синю кружку білу квітку.

Щодня свіжу…

Це був знак. Ще того дня, коли ноги самі понесли Нані до фабрики дивного хлопця, що він приплив… приплив у її долю, коли вони йшли геть від «космосу» на Костянтинівській, він сказав:

— Ну, раз ти хочеш, щоби про нас ніхто не знав…

— Чому «ніхто»? Тільки тато… — сказала вона.

— Якщо дізнається хоч хтось, того ж дня знатиме і твій тато.

— Так, — погодилася. — Хай поки ніхто не знає.

— Добре. Гратимемо в партизан по-дорослому. — Всміхнувся. — Щодня зранку надсилатиму тобі знак. Білий крокус — значить, я чекаю твого дзвінка і примчу, куди ти покличеш. Волошка… Волошка — значить, справи викрутили мені руки і я примчу, куди ти покличеш, як тільки розправлюся з ними. Жовтий тюльпан — справи так викрутили мені руки, що вони не можуть дотягнутися до білого крокуса. І до волошки.

— Згода.

Усміхнулася. Два тижні… Тільки крокуси.

Нані захопилася дивною грою. Вилітала з дому. У Проців. Сідала в траві навпроти дому, довго вдивлялася — намагалася уявити, як можна вилікувати хворий дім. Розгортала альбом, чіткими гармоніями креслень намагалася повернути здоров’я слабким маминим малюнкам. Потім раптом зривалася, йшла до лісу. Діставала мобільний.

— Сашо?..

Макар кидав усе і мчав. Ламав сушняк, продирався лісом. Галявина…

— Як ти знайшов мене? — дивувалася, коли посеред дерев бачила механіка.

— Не знаю, — спантеличено знизував плечима.

Сідав поряд із Нані на повалену сосну. Як же тихо… Нані скоса дивилася на механіка, ніяк не могла збагнути: чому їм так легко теревенити по телефону і чому так відчайдушно мовчиться, коли вони поряд?.. Вона би хотіла сказати йому, що стала прокидатися раніше за його дзвінок. Що завжди була сплюхою і тато насилу розбуркував її зранку. Що тепер відкриває очі, коли сонце тільки попереджає про наміри піднестися над землею. Сидить на ліжку, дивиться на мобільний. Рахує хвилини… Тож точно знає, о котрій прокинувся Саша. Чому вона не може усе це сказати йому? І чому він… мовчить?