Страница 22 из 59
— Вони… просто не знають, що ти є… у мене.
Нані знітилася, звела бровки. Глянула на механіка з викликом.
— Тебе було просто знайти. Я подивилася папери, які ти лишив Борі.
Він кивнув: ясно.
— Тут мій дім. — Показав на фабрику.
Вона кивнула: ясно.
— Ти… полюбив мене задля того, щоби мій тато любив тебе разом із твоєю фабрикою?
— Ні! — шпарко. — Ні…
— Добре. Тоді хай він поки нічого не знає.
Макар хотів сказати: «Безумовно», та слово з нічора не годилося.
— Мовчатиму, — пообіцяв. — Як німий.
Вона знову кивнула: згода. Розгублено озирнулася, наче тато вже під ближнім кущем заліг.
— Назви мене на ім’я, — сказала.
Макар затамував подих: не розлийся, життєдайна волого! Не піди у пісок.
— Привіт, Нані… — прошепотів, ніби голосніше не можна.
— Поведи мене туди, де тобі завжди добре, Сашо, — сказала Нані.
Розгубився. І куди? У дворівневі Мартині апартаменти? Не питання! Та хіба йому було там добре? На фабрику? Швачки шиї повикручують. А більше — нема куди! Та й взагалі — немає в механіка місць сили, де би серце добром наливалося, думки яснішали, дихалося на повні груди… Брови звів: не піди у пісок… Акварель прозора перед очі: горобці цвірінчать, у вікно запах кави і вихлопних газів…
— Там… де мені було добре, мене вже нема. Але я покажу тобі… Їдьмо. — До автівки.
— Ні. Пішки, — відказала. Навіть не запитала: далеко?
Кловський узвіз вивів до Басейної, по шкваркому Хрещатику до Майдану. На Поділ… Костянтинівська…
Не говорили. Йшли поряд, від випадкового дотику шарілися. Насторожено прислухалися до дихання одне одного. Нані дивилася вперед — ніби вивчала маршрут, яким можна потрапити до місця, де механіку завжди було добре. А Макар… Макар відчув себе голим. Геть голим.
«Знову мене на Костянтинівську несе, — бентежився. Огортало спогадами. — Гоцик, зараза… Люба… Кльово жили… Шкода, розбіглися… Тепер я би міг допомогти! Любі. І Гоцику, якби те падло попросило…»
Через арку-горлянку в дворик. Вишня, ружі, коти…
— Це тут? — запитала Нані.
— Ні. Не на землі. Вище.
Простягнув дівчині руку, повів рипучими сходами на дерев’яну веранду. Підлога непевна, як будь-які питання, плетені крісла покрутилися від людських жадань. Макар усміхнувся розчулено, легким дотиком змусив Нані опуститися в крісло:
— Тут був наш космос…
Хотів додати: «люба…» Знітився. Кинув збентежений погляд на ті двері, що колись за ними стукало Любине серце. Наче Люба підслухати могла. Ніби точно підслухала.
— …серце моє, — прошепотів.
Опустився на дерев’яну підлогу навпроти крісла. Нані дивилася йому в очі.
Веранда рипнула. Відірвалася від ніжок-стовбурів, попливла до хмар разом із кріслами, кособоким столиком, порожньою консервною банкою з-під кальмарів, що вона колись була за попільничку, а тепер сумувала — чиста, колюча. Понесла до небес Макара, Нані…
У Макаровому волоссі завівся вітер. Куйовдив, підштовхував — стільки чистого повітря. Де ж кохатися, як не тут? Нікого. Навіть лисої дівчинки, що оселилася в квартирі Рози Сигізмундівни. Не схованка тут. Прихисток. Космос…
Задихнувся — все пофіг! Тільки Нані потрібна. Єдина… Дивився в сині очі — зволожніли, шепотіли: «Я до тебе лину… До тебе…» Простягнув руку, торкнувся долонею її щоки. Гаряча!
— Дівчинко…
Мобільний у кишені — а-а-а-а! Істерика. Веранда гепнулась на землю, здійняла куряву. Й не роздивитися — де Нані.
Хто? Макар не показав розпачу. Дістав із кишені мобільний. Матюкнувся подумки. Ну звісно, Марта. Відрубав зв’язок, глянув на Нані винувато.
— Тобі… час? — спитала серйозно.
Знизав плечима:
— У чоловіка має бути справа. Інакше…
— Не виправдуйся.
— Добре…
— Я піду звідси сама, — уже звелася, обхопила долонями плечі, ніби геть змерзла.
— Чому?
— Щоби ти скоріше занурився у свою справу… — відповіла під акомпанемент Макарового мобільного — верещав-розривався: Марта ніколи не здавалася без бою.
Бій зав’язався тої ж ночі. Розім’ялися нейтральними фразами.
— Я телефонувала…
— Знаю.
— Раніше ти ніколи не скидав мої дзвінки…
— Раніше в мене не було таких складних справ.
— Але ти навіть не передзвонив…
— Вибач, сонце.
— Мало, коханий! Мені того замало.
— Що я повинен зробити, Марто? Скажи.
— Поясни.
— Що?
— Чому посеред білого дня я не знайшла тебе на фабриці? …І ти не відповів на мій дзвінок?
Макар напружився, розсміявся подумки. Старієш, сонце! Здаєш позиції. Отак запросто ляпнула, що була на фабриці. А там, певно, хтось інший — щирий, недолугий — ляпнув, що до директора приходила панянка і він із нею…
Обійняв розбурхану насуплену Марту.
— Вибач, сонце. Не міг при Нані…
— Що? — Мартині щоки — буряком. Із обійм видерлася. — Ти зустрічався з дочкою Новаковського?
— Так, — розвів руками. — Приїхала на фабрику… Ну не гнати ж її… поки що. Ще нашепоче Новаковському… Справа, сонце! Справа на першому місці. Твоя наука.
Зиркнув на коханку, не втерпів, уколов:
— Ти ж із Бакланом… теж тільки заради… нас.
— Ти спав із нею? — Марта отямилася, пішла в наступ.
— Ні… Зачекай! Ти щойно зізналася, що спиш із Бакланом? — Макар відповів жорстким контрнаступом.
— Бог з тобою, Сашко!
— Це не відповідь, сонце!
— Безумовно, відповідь. — Звилася. — У мене — тільки ти! Тільки ти! І я не бажаю чути ні про яку Нані Новаковську, інакше…
— Що? — Макар завмер. Марта багато чого може. Найперше — вигнати його зі своїх хоромів. А то й розписку дістати…
— Багато чого… можу! — підтвердила агресивним шепотом.
— Головне — не розлюби мене, сонце. — Учепився поглядом у вицвілі очі. — Бо ця твоя істерика… Усі жінки так викручують, коли починають жадати іншого? Зробиш мене винуватим і… покинеш?
Фортеця здригнулася і не втрималася.
— Чого вона від тебе хоче?! — крикнула Марта.
— Та нічого. — Виграв! — Певно, Борька Рудь розповів про наші з її татком справи. Так несподівано з’явилася. Я й не зрозумів для чого. Випили кави, поговорили про погоду… І розбіглися. …Приємно було познайомитися.
— Про погоду? — підозріливо примружилася Марта.
Макар усміхнувся тоскно й проникливо, обійняв коханку, цьомнув у шию.
— Сонце… Звикай… — сказав філософськи-задумливо. — Ти полюбила бідного студента… І виліпила з нього… успішного мужчину. Певно, я став іншим. Але… Хіба б тобі хотілося бачити поряд із собою… лузера?
Марта з недовірою зиркнула на коханця.
— Чого вона від тебе хотіла?! — повторила затято.
— Не знаю, сонце. Але ми домовилися час від часу зустрічатися. Поки від Новаковського залежить доля фабрики, думаю, це непогана новина.
— Не спи з нею!
— Я попередив події. Сказав… що в мене є кохана.
— Хочу знати про кожну твою зустріч із цією…
— Сонце! Думаю, ми взагалі більше не здибаємося.
— Чому?
— Я ж сказав їй: у мене є кохана.
Марта розчулилася. Притулилася до механіка.
— Ти — дуже розумний, Сашко. І дуже відданий. Я не помилилася в тобі.
— А я — у тобі. — Щирий.
— Спатоньки?
— Опісля!
— М-м-м… Я тебе обожнюю!
— Усього лише? А я тебе хочу…
…На кухні в порожній металевій коробці від індійського чаю — травиця корейця Чена. Поки Марта плюскалась у ванній, Макар устиг заварити зілля, обпився. На власні сили цієї ночі розраховувати не доводилося. Музика забрала: нані-на-ні-на…
Першим дістався широкого ліжка у спальні, розлігся посередині, усміхався нахабно — тижні зо два часу в Марти виграв. Не мордуватиме питаннями. А він за цей час придумає, як позбутися набридлої коханки. Здається, зайвою стала. Фабрика працює, після отримання держзамовлення гроші перестануть бути проблемою. Квартиру купить. Нані в Париж повезе. Чи на острови… «Розписка!» Кулак стис, по подушці — на!
— Так… Розписку треба якось… добувати, — прошепотів роздратовано, зиркнув у бік ванної: Марта мала таку вдачу — геть невчасно з’являтися.