Битi є. Макар

Поряд із Нані Макар забував слова. Відчайдушно намагався віднайти важливе і певне — та будь-що, вимовлене вголос, здавалося брехливим, пласким і безпорадним. Слова втрачали смисл. Смисл мали тільки дії і вчинки, і усвідомлення цього лякало механіка понад усе. Бо більше за безпорадні слова він боявся безпорадних дій. Два тижні! Він лише поцілував її долоню. З внутрішнього боку, там, де лінія долі. Себе боявся. Здавалося: варто лише торкнутися її вуст, як жадання вихлюпнеться нестримною наполегливістю чи навіть агресією і замість ніжності він побачить здивування і страх у її очах.

Вони мовчали доти, доки вистачало сил стримувати хвилювання. Нані завжди підхоплювалась першою.

— Ходімо… Тут… білки.

— Білки? — Макар ладен був говорити про що завгодно, тільки би зберегти ту крихку невидиму ніжність, що сповивала їх обох одним невагомим полотном.

— Так. Раз я бачила, як одна така нахаба плигнула на спину корові.

— Корові?

— Так, корові. Паслася собі на галявині біля лісу.

— Така корова? — Макар гладив по морді круторогу на околиці Процева.

— Більш енергійна, — сміялася Нані. — Наче сказилася, коли білка забігала по її спині…

— А ця, значить, на білку не відреагує? — розходився механік. — А на мене?

Усміхнувся, заскочив корові на спину… Тварина спокійно озирнулася. Опустила голову, наче до трави потяглася і раптом я-ак лясне по хлопцеві хвостом. Тому і вистачило — злетів, покотився.

— Сашо!

Макар лежав у траві, Нані схилилася над ним, але він бачив тільки великі перелякані сині очі. Простягнув руку, торкнувся її щоки. Повів долонею по шиї, несильно, але певно притяг до себе… Торкнувся губами дівочих вуст. Задихнувся, обхопив обома руками — нікому не віддам! — цілував губи, щоки, шию, плечі, волосся… Нані тремтіла. Шукала вустами його вуста. Шепотіла щось незрозуміле і трепетне… І хтозна, чим би закінчилася та божественна увертюра, якби цікава корівка не кинула жувати траву, не підійшла би впритул і не тицьнулася вологою мордою просто їм в обличчя.

— Що?!

— Му-у-у-у… — закоханим у вуха.

Нані підхопилася. Сміялася. Бігла геть. Макар спантеличено всміхався, йшов услід. Вона зупинилася посеред трав, застигла, стала серйозною і від того здалася йому ще більше вразливою і беззахисною.

— Відведи мене до себе додому, Сашо, — мовила вперто.

Макар розгубився, почервонів, кивнув похапцем.

— Завтра… — сказав.

— Добре, — прошепотіла. — Хай це станеться завтра.

— Ти сумна? — Новаковський сидів за столом, чай сьорбав, косив на доньку. Зранку сама не своя.

— Сьогодні вісімнадцяте… — Нані дивилася на білу квітку в синій кружці, всміхалася збуджено. — Вісімнадцяте вересня, тату.

— І що?

— Я доросла… — сказала раптом.

Новаковський напружився. Второпив очі у чашку. Душа ридма — була б Анука жива, вона би знайшла слова, а він… Ну, що він має сказати єдиній дитині, коли вона йому серце крає так відверто, так радісно, так жорстоко…

— Ти… вже давно доросла, — безпомічно.

Нані всміхнулася, відсунула синю кружку, підсіла до тата ближче, обійняла.

— Татку, я…

— Не продовжуй, доню. — Новаковський говорив, голосу свого не чув. — Дай вгадаю. Закохалася?

І все сталося так, як він не раз уявляв собі.

Нані кивнула, здивовано знизала плечима.

— Як ти здогадався?

— Мама так само сяяла… — ледь вимовив.

— Ти перший, кому я…

Радій, тату. Чого перекосило? Новаковський учепився за чашку, ковтнув чаю, аби мати хоч мить для того, щоб узяти себе в руки. Йому не подобався цей Макаров!

— Ну… І хто він?

— Саша… — сказала Нані.

— І все?

— Так…

— Замало. Ти… Запроси його до нас. Сьогодні. Познайомиш нас…

— Згодом.

— Чому?

— Сьогодні… Сьогодні ж вісімнадцяте, — загадково відповіла Нані, поцілувала татка у лисий череп, помчала з кухні.

— Вісімнадцяте… — прошепотів ошелешений. — І що то має значити?..

Вісімнадцятого вересня Макар припхався на фабрику задовго до початку робочого дня з героїчним наміром умістити в один білий день як мінімум три надважливі справи, кожна з яких вимагала цілого білого дня. Для участі в тендері на держзамовлення від нього вимагали висновки аудиту, тож саме сьогодні сюди мали прийти спеціалісти з аудиторської компанії, і він оце вдосвіта готував документи, бо вирішив: бухгалтер Гурман упорається без нього, якщо він раптом… від’їде. Слава Богу, на фабриці не виникало питань, коли директор від’їжджав. Про можливе держзамовлення тут знали всі, включно з охоронцем Пилипенком, тож молилися, аби все вигоріло, і твердо вірили: якщо Саньок мчить геть, то виключно по справах «Есфірі».

На вісімнадцяте вересня у житті механіка вималювалися два взаємозаперечні маршрути. Марта… Марта почала хвилюватися, і, хоч Макар зі шкури пнувся, в очах коханки світилися вогники недовіри й підозри. Дурне утнула. Сердюк за кордон виїхав, і Марта забронювала на вісімнадцяте вересня номер у готелі приватної, закритої для простого люду, зони відпочинку поблизу Києва. Обіцяла коханцю день солодкої любові, пельмені з оленини, вино з Закарпаття, безлюдне озеро, де можна — хоч голяка, і пару чорних лебедів, що те озеро розсікають повсякчас на замовлення заможних клієнтів. Макар висловив енергійну готовність поплескатися з лебедями — безумовно! Марта пообіцяла дістатися зони на десяту ранку, щоби до дванадцятої дня, коли там мав з’явитися коханець, створити романтичну атмосферу всепоглинущої любові, перевірити якість вина та пельменів і навіть причепурити лебедів. А значить… в апартаментах біля цирку, теоретично, вісімнадцятого вересня Марта з’явитися ніяк не могла. Апартаменти стали ключовим місцем того дня. З ранішнім сонцем Нані отримала через посильного пишний букет білих крокусів. Посеред квітів — ключі й адреса апартаментів біля цирку. «Приходь у будь-який час… Хочу, щоб ти відчинила мені двері». Нані затисла ключі в кулачок. Усміхнулася зачудовано. Дивний… Який же він дивний і незвичайний. Невже прийде за мить після того, як вона увійде до простору, де він живе, дихає, тужить, сміється?.. Чи, може, хоче, щоби Нані чекала? А що, як їй захочеться прийти туди тільки тоді, коли сонце заплющить очі? Він змучиться… Точно, змучиться… Тупцюватиме під під’їздом? Хай так. Нані не скаже Сашкові, коли піде до апартаментів біля цирку.

Макар контролював процес. За мобільний — спочатку у фірму з доставки квітів. «Замовлення отримане!» Чудово! Потім Гурману.

— Іване Марковичу, сьогодні в нас аудит. Хочу бачити вас на робочому місці раніше за інших.

— Це неможливо! Я не встигну поснідати, і моя виразка…

— Це не прохання, Іване Марковичу. Наказ!

І одразу ж Марті:

— Доброго ранку, сонце!

— Сашенько… Усе в силі. Збираюся…

— Я теж не запізнююся!

Мобільний відрубав. Кивнув — нормально! Доля не підведе. Опівдні зателефонує Марті, повідомить: аудит! Ніяк не зірватися. Але після обіду він точно зможе приїхати! Чи ближче до вечора. Марта чекатиме. Уже тільки тому, що заплатила за номер, оленину й вино заздалегідь. А він тим часом постукає в двері її апартаментів біля цирку. І йому відчинить мрія…

— Нані… — збуджено прошепотів уголос.

Знітився. Захитав головою. Не так! Усе не так. У Мартиних апартаментах із ким завгодно, тільки не з Нані… Ніби в болоті увесь — та по білому пір’ю. З нічора в білий день. Де існують прізвища… У Нані немає прізвища! Він зрозумів це вчора, коли дивився у безодню синіх очей. Вона просто — його повітря, і хай люди називають це любов’ю, пристрастю, божевіллям чи просто фізіологічним потягом, він точно знає: вона його повітря, тому що без неї… Хіба в повітря є прізвище? Гроші, жирний татко? Палаци і обслуга? Хіба вона звела його з розуму через те, що Новаковська? «Відведи мене до себе додому, Сашо…» Файні плани хитнулися, Макар зціпив щелепи і пожалкував, що віддав Нані ключі від апартаментів біля цирку.

Не так! Усе мало бути не так! Не в квартирі набридлої, розбещеної, наївної Марти. Не посеред інших справ. Без брехні за душею. Тоді, коли від Марти й сліду в Макаровому житті не залишиться.