Пафос

— Ви не думайте, що тільки Ви кохаєте Вашу Ангелю, а нам так на все начхати. Джипсин наречений теж збирається в Ізраїль. В нього є знайомі у Тверії. Не Ви один такий… Аби Ви знали.

Вона сама не розуміє, нащо вигадала це. Щоб той сумирний домашній Арік, той професорський синок, поїхав воювати з мафією? Ха. Але чому якусь там Ангелю мають кохати і визволяти, а Джипсі — ні? Ха. Пепсі теж любить свою сестру. Ха. Ніхто нікого не зраджує…

— У Тверії? — Вадим Борисович замислюється. — От що, Пепсі, чи як там тебе…

— Саме так.

— Не робися їжачком, заспокійся.

— Я не роблюся ніяким їжачком, — Пепсі вдоволено зауважує, що останнє слово в цій безглуздій розмові лишається таки за нею. — Я просто не люблю, коли говорять про «зраду» і таке інше… Зрештою, Ви теж ще нічого певного не знаєте.

— Ось, — Вадим Борисович витягає з портмоне візитку. — Передай тому хлопцеві. Котрий Джипсин… Нехай до шостої подзвонить мені в офіс. Отой, першим записаний, телефон…

— Передам.

— А цей ваш хлопець…

— Наречений Джипсі.

— Атож… Він надійна людина? Ну, ти маєш мене зрозуміти… Про що я питаю…

— Він дуже надійна людина, — впевнено підтверджує Пепсі. — Дуже. Він авторитетний пацан. Його поважають.

— Це добре, — люта оболонка навколо Вадима Борисовича, складена із щільних, злих, наголошених слів, раптом розсмоктується. Він приязно посміхається Пепсі:

— Ти круто виглядаєш. Фотомодель.

— Дякую, — Пепсі сильно грюкає дверцятами авта. Вона намагається йти повільно і гордо. Трефний, невдалий ранок. Майже в істериці вона підходить до ательє.

«Всі чоловіки — паскуди, — робить вона висновок. — Паскуди, що спочатку доводять жінок до безнадії, аби тікали світ за очі, а потім виявляють, що то були найкоханіші у світі істоти, що жити без тих жінок не можуть. Паскуди. Невдахи. Імпотенти… Wow!… Ательє зачинено! Вже майже одинадцята година. А ті сучки ще сплять… Все! На Великдень залишилась без костюма.Не буде у чому піти до церкви. Лохи паскудні! Зрадили ми її! А йому, бач, не байдуже. А нам… Диви, який закоханий!»

Поряд із ґратами, під риштаком, сидить ворона. «Та сама, що й на зупинці. Вона полетіла за машиною», — чомусь вирішує Пепсі.

Вона ледве стримується, щоб не копнути ґратчасті двері зачиненого ательє. Рвучко розвертається до скверу. Fuck off!

Поряд сигналить «опель». З вікна машини вистромлюється кругла голова підстаркуватого добродія: «Оh! jаkа sliczna kobieta!…»

— Пішов ти! — Пепсі вбігає у простір скверу. Майже відразу вона бачить Корвата, котрий сидить на лаві поряд з пакою розхристаних аркушів і длубається в носі з непереборно клінічним виглядом.

«Ось він, наш герой, наш авторитетний пацан», — Пепсі здається, що зараз вона підскочить до тої лави і почне бити Корвата, дерти аркуші на шмаття. «Роздерти, як мавпа газету!… Інтелігент сраний. Викладач… Боже… Який він мерзенний, блідопикий, вухатий, худий, як голодний глистюк… Краще б Джипсі мала якогось немитого бандита… Він бридкіший за консервованого щура! Диви, у носі длубає! Олігофрен».

Вона вже поряд із Корватом.

— Привіт, Аріку!