Пафос

4

Маршрутний «пежо» затримується.

Пепсі робить крок уперед, виходить із зупинкового, помережаного базарними торбами, натовпу на бруківчастий кордон пішохідної безпеки.

Червона блузка щільно обтягує груди, збільшені та круглясті завдяки хитрому причандаллю бюстгальтера. Чорна міні-спідниця з глибоким розрізом відкриває не зовсім пропорційні — скорше підліткові — ноги. Завдяки цій непропорційності Пепсі здається молодшою від своїх двадцяти трьох. Іноді її сприймають за старшокласницю. Темні окуляри приховують надмірну вирячкуватість очей, волосся недбало зібране у довгий об'ємний хвіст.

Разом із Пепсі на бруківку вистрибує велика чорна ворона. Птаха не звертає уваги на торбастий натовп і шосейний рух. «Цікаво, скільки цій вороні років? — розмірковує Пепсі. — Сто? Півтораста?»

Біля них пригальмовує «форд». Ворона відскакує з верескливим краканням.

— Пепсі! — чує дівчина.

«Тьху! Легкий же на спомин цей Ангелин приятель…» Вголос воня чємно вітається:

— Добридень, Вадиме Борисовичу. Звідки так зранку?

— З Калуша… Тобі до центру? То сідай.

«З Калуша». Для Пепсі Калуш — terrа іncognita. Якесь місто при великому хімічному заводі. З Калуша родом була та фарбована лярва Леся, котра рік тому заразила сифілісом вуграстого шкільного друга. Ще Пепсі пам'ятає калуського письменника Іздрика. Презентація його роману у Станиславові закінчилась для сестер Вергун нічними перегонами між спальнею і туалетом. Роман називався теж прикольно: «Вуйцик». Джипсі тоді дуже цим тішилась. Реготала…

Дореготалась, корово.

Пепсі сідає у «форд». Перед тим, як зачинити двері, показує язика вороні. Та знов обурливо кракає і відлітає.

— Якщо можна, — просить Пепсі, — то довезіть мене до бутіка по вулиці Лесі Українки. Знаєте де це?

— Коло ратуші?

— Ага.

— Ну то я тебе висаджу в тому районі. — Вадим Борисович раптом зауважує, що довгі Пепсині ноги впираються у панель «бардачка». — Тобі ж незручно… Чекай. Я відсуну крісло…

— Дякую, — Пепсі зручно умощується в кріслі і розпускає хвіст. Вона знає, як ефектно виглядає закучерявлена хвиля її волосся на вигинах шкіряного підголовника. Особливо якщо поціновувач знаходиться в іншій машині. Безвідмовний прийом спрацьовує. Поряд з «фордом» пригальмовує ВМW її улюбленого кольору — «металік». Симпатичний молодик за кермом привітно усміхається Пепсі. «Чого ж ти запізнився, красунчику», — Пепсі дарує хлопцеві спартанську посмішку.

— А ти подобаєшся бандитам.

— Чому бандитам? — дивується Пепсі.

— А хто тут ще їздить на ВМW?

— Багато хто.

— Отож, прям тобі кожен другий, — Вадим Борисович повертає до Пепсі клинцювате обличчя.

Сірі насмішкуваті очі. Пепсі дратується.

— Нехай собі будуть бандити. Машина класна. «Не те, що твій облізлий «форд», — подумки додає вона.

— Знайома пісенька: «Мама, я жуліка люблю…»

— То зовсім не моя пісенька.

«Форд» пригальмовує перед світлофором. ВМW відривається і щезає серед кольорових кузовів. «Треба було хоч би номер запам'ятати», — ґанить себе Пепсі.

— Я дзвонив твоєму батькові, — повідомляє Вадим Борисович.

— Він мені казав.

— І про махон теж казав?

Тепер Пепсі впевнена, що з неї насміхаються.

— То ви самі попридумували.

— Дитинко… — Вадим Борисович поблажливо дивиться на неї. Пепсі підтягує до колін сповзлу спідницю. — Мені вже п'ятдесят. Я вже старий для таких фантазій.

— Джипсі чесна дівчина. Вона б ніколи… Вадим Борисович сміється:

— Кликухи у вас обох якісь недоладні. Джипсі!…

Пепсі здається, що попереду знов з'являється сіроста-левий корпус ВМW. Вона мружиться, знімає чорні окуляри. Щодо кликух вона поінформована набагато ширше за цього занудливого вуйка. У її дворі живуть люди з далеко гіршими погонялами, аніж «Джипсі». Наприклад, брати-наркомани, котрі відгукуються на «Снупі» та «Скубі». А це ж питомо, прости Господи, псячі псевда… Ось ВМW «металік». Пепсі запам'ятовує номер.

— …Я поїду до Ізраїлю, — каже Вадим Борисович.

— А може Ангеля Вас там не потребує. І все це вигадки?

— Я сам все побачу.

— Ну, як маєте гроші…

«Форд» різко гальмує. Пепсі впирається руками у щиток.

— Ремінь одягати треба, — зауважує Вадим Борисович. — А ви всі такі бідні?

«Сволота буржуйська», — думає Пепсі.

— Не були б бідні, — каже вона, — Джипсі шмірачити не поїхала б. Не знаю як ваша Ангеля…

— Анджела все мала.

— То чого було тікати?

— То ти хочеш сказати, що вона така зіпсована? Що спеціально трахатись туди поїхала?

— Я її не знаю, вашу Ангелю. А Джипсі — моя сестра рідна. Я їй вірю.

Вадим Борисович мовчить. Пепсі стає ніяково. «Образила, бачиш», — вона вирішує змінити тему розмови.

— А в Калуші у вас бізнес?

— Квартиру продаю.

«Голос ніби не ображений», — заспокоюється Пепсі.

— То ви з Калуша родом? -Ні.

«Форд» гальмує напроти катедрального собору.

— Дякую. — Пепсі відчиняє дверцята.

— Почекай.

Вадим Борисович розвертається до дівчини. Кілька секунд мовчки дивиться на неї. Пепсі подумки вже в ательє. Розмовляє з майстринею про вельми бридотний виріз замовленого жакета. Треба ще й ґудзики підібрати. Раптом вона зауважує, що Вадим Борисович вже говорить. Напружено, з притиском на закінченнях речень:

— …Тобі на сестру начхати. Вам всім на них начхати. Я до Анджелкової доньки підходжу, питаю її, чи не пише, бува, матері. А вона знаєш що мені відповідає? «Мені впадло!» їй, бачиш, «впадло»… Так би і в'їхав по пиці… Ви всі їх зрадили. Вони там, в Тверії, під контролем мафії працюють, вони в махоні, а вам лише б гроші слали. Я правий? Правий!

Вона у перших своїх листах писала, що кохає мене, що жити без мене не може. А тепер немає жодного повідомлення. Що сталося? Га? Під контролем працює! І я туди поїду, побачиш, я витягну їх. Через поліцію, через «Ла Страду» [13] я все виясню… Вам тоді буде дуже встидно. Всім. Ви їх зрадили, вони нас теж зрадили. Вони знали куди їдуть… і твоя сестра теж. Вона і тут монахинею не була.

— А що, Ви Джипсі свічку тримали? Ви б, Вадиме Борисовичу, розібрались би спочатку, хто там кого зрадив, — Пепсі вистрибує з машини. Потім вертається забрати окуляри і несподівано для себе каже: