Страница 93 из 109
- Тiльки сиди й не рипайся! - почув я над собою голос Пайчадзе.
Я зiтхнув i з вдячнiстю звiв очi на нього. Але вiн на мене вже не дивився. Вiн дивився вперед. Шофер ввiмкнув верхню фару-прожектор, i вона прорiзала темряву далеко вперед. I куди тiльки сягало око - всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилi вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду.
Водiй перевiв якийсь важiль, позад машини закипiла, зануртувала вода, i враз я вiдчув, що ми вже не iдемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було пiд ногами грунту.
Паркани й тини обабiч уже сховалися пiд водою, i вжа важко було повiрити, що ми пливемо вулицею.
РОЗДIЛ XX
Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподiвана поява Павлушi
Дивно було бачити хати, по вiкна зануренi у хвилi, вони скидалися на незвичайну флотилiю бiлих кораблiв, що пливла не серед очерету чи комишiв, а серед якихось дивовижних кущiв, рясно всiяних жовтими, бiлими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напiвзатоплених садкiв). Врожай на фрукти цього року видався добрий, i в садках зараз був справжнiсiнький компот, вода важко гойдалася, перемiшуючи збитi плоди.
Всюди на хатах, на повiтках, на хлiвах, на клунях купчилися люди. Стрiхи, покрiвлi i дахи заставленi були рiзним хатнiм скарбом. I по-чудернацькому виглядали на покрiвлi швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якiсь уламки, дошки, рiзний мотлох - ганчiр'я, кошики, вiдра...
Побачивши нас, люди почали махати з дахiв руками, пiдкликаючи до себе.
Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:
- Не хвилюйтеся, зараз вас знiмуть! Зараз вас знiмуть, да! Не хвилюйтеся!
Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньої хати, туди, де найбiльша вода, де найскрутнiше.
Аж раптом, не доїжджаючи двох хат до крайньої, ми почули вiдчайдушне жiноче:
- Ой, рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хатi на печi. Ой, потоне! Рятуйте!
То була хата Пашкiв, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що вiдкривав завiсу пiд час "Ревiзора", на якому так здорово провалилися я - Бобчинський i Павлуша - Добчинський.
Мати Бетi Башка була не звичайна мати. Вона була мати-героiня. В неї було одинадцятеро дiтей. Четверо вже дорослих, а решта - дрiбнота. I ота дрiбнота сидiла зараз на даху круг матерi, як пташенята в гнiздi.
Потiм уже Пащиха розказувала, що чоловiка її та старших дiтей в ту нiч саме не було дома - поїхали до Києва влаштовувати у технiкум середульшого сина. I бiднiй матерi довелося самiй рятувати дiтей вiд повенi. I, закрутившися, не встигла вона винести п'ятирiчного Альошку, що з переляку забився на пiч. I вода вже вiкна залила.
- Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрi!
Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної митi.
- Повертай тачку до тiєї хати, да! - наказав вiн водiєвi. I за якихось кiлька секунд ми були вже бiля хати Пашкiв.
- Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робiть, врятуйте менi тiльки сина! Ой, люди добрi! - голосила надриваючись Пащиха.
Пайчадзе роззув чоботи i одним рухом вискочив на борт машини.
- Прожектор на вiкно! - скомандував вiн i шубовснув у воду.
За мить яскраве свiтло прожектора було спрямоване вниз, на стiну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вiкна. Бiля шибки з'явилася голова Пайчадзе. Пiрнула у воду, тодi знову з'явилася. Видно було, що вiн висаджує ногами вiкно. Та ось над водою на мить мелькнули босi ноги - лейтенант знову пiрнув.
Є такий вираз "час зупинився". Я ранiше не розумiв. цього. Але справдi бувають хвилини, коли час нiби зупиняється, коли перестаєш дихати, i серце не б'ється, i не вiдчуваєш, скiльки минуло - секунда чи година. Нiби виключився десь у тебе всерединi годинник, перестав цокати.
I так страшно. I порожньо. I нiчого в тобi нема, окрiм моторошного чекання.
I враз зацокало!.. З води бiля вiкна вигулькнули двi голови - Пайчадзе i Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радiснб, що я аж закричав. I мати закричала, i вся її дiтлашня, i солдати на "тачцi". I руки солдатськi вмить пiдхопили Альошку з води i передали на дах - матерi. I Пайчадзе пiдхопили i втягли в машину. Все це сталося так швидко i так нiби просто, що нема про що й розказувати.
Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цiлуючи його, мати не встигла навiть подякувати старшому лейтенантовi. Ми вже вiдпливали. Пайчадзе тiльки гукнув:
- Вас зараз знiмуть! I справдi - вже пiдпливала iнша машина. До мене враз дiйшов залiзний закон армiї: наказ є наказ. Найперший обов'язок солдата - виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг - врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навiть кров на руках i на обличчi - порiзався, мабуть, об шибку у вiкнi), але вiн не думав зараз про це - вiн поспiшав виконати наказ, поспiшав до крайньої хати. I вiн нiби вiдчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, i намагався надолужити згаяний час.
Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп'ячому стрибав на однiй нозi, витрушуючи з вуха воду, i тiльки тепер роздивився його як слiд. Вiн був зовсiм молодий, хоч i з вусиками. I вуха в нього вiдстовбурченi, як у Павлушi. I взагалi, як не дивно, вiн чимось нагадував менi Павлушу. I я подумав: "А де зараз Павлуша? Що вiн робить?" I раптом здригнувся, - я побачив його. Слухайте, це було просто неймовiрно! Але я вже давно помiтив: варто, на приклад, зустрiти на вулицi когось схожого на твого друга чи знайомого i подумати про нього, як обов'язково незабаром зустрiнеш його самого. Зi мною багато разiв уже було таке... I я не знаю, чому це так, але це закон.
I коли я побачив Павлушу, я здригнувся вiд несподiванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибинi душi вже передчував, що побачу його.
У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустрiч нам вiд густих прибережних верб. I тiльки потiм роздивився постать, що навстоячки гребла на човнi. I одразу впiзнав Павлушу. Я впiзнав би його навiть без прожектора, у темрявi... На днi човна лежав добре вiдомий менi червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлушi торiк його київський дядько. Цей ловкенький одномiсний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрiсть у всiх наших хлопцiв. Ясно - Павлуша дiстався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло i не потопило (бо, мабуть, довгий i мiцний був ланцюг), i тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б вiн про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно...
Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжнiй, геройський кадр!
А я?.. Ех!.. Катаюся собi на амфiбiї розчудеснiй, яку й атомна бомба не потопить. Теж менi геройство!..
Ми саме пiдпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайнiх хат, що стояли поряд, в одному дворi. Це було обiйстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, пiд стрiхою. Друга - то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тiльки бiлiли голi свiжотесанi крокви.
На старiй хатi верхи на стрiсi, обхопивши руками димар, сидiла баба Мокрина. А двi її здоровеннецькi, немолодi вже, але незамiжнi дочки, з якими вона жила, були на горищi недобудованої кам'яницi - стояли там, тримаючись за крокви, обабiч плямистої рудої корови.
Розсовуючи крони славнозвiсних яблунь баби Мокрини (здоровi, як кавуни, денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двiр i, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стiну хати, а задком пришвартувалися до кам'яницi.
- Корiвоньку, корiвоньку спершу! Корiвоньку, люди добрi! - загукала баба Мокрина.
Водiй скерував прожектора на кам'яницю. I всi ми посунули туди - i Пайчадзе, i солдати, i я з ними. Вiд горища до машини було метрiв пiвтора, не бiльше, та корова - не кицька, стрибати не вмiє, i за карк її не вiзьмеш, щоб зсадити вниз.