Страница 94 из 109
- А як ви її туди випхали? - спитав Пайчадзе бабиних дочок.
- Та по сходнi ж, по сходнi, - пробасила одна.
- Десь її змило, - пробасила друга.
Сходня - то такi дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, пiднiмаються на будiвництвах робiтники, коли ще сходiв нема.
- Доведеться на вiрьовках, товаришу старший лейтенант, - промовив один iз солдатiв, i тiльки тепер я з подивом пiзнав знайомого менi Митю Iванова. Тю! От же ж! Скiльки їхав разом i не помiтив, що то вiн. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж i друг його, здоровань Пiдгайко. От же ж! Наче навмисне!
- Да, доведеться на вiрьовках, да, - погодився Пайчадзе - Айда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був i собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
- Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки...
Кров кинулася менi в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберiгає, щоб чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнiє човен його попiд стiною хати - пiдплив, дивиться: нiколи ж не бачив амфiбiї отак близько i в дiї.
Замукала стривожено корова - солдати вже обв'язували її вiрьовками.
- Обережненько! Обережненько! - зойкнула на стрiсi баба Мокрина.
- Та не гавкайте, мамо! - роздратовано гукнула котрась iз дочок.
- Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! - пiдкинула друга. - Спокою од вас нема!
- От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! - забiдкалась баба Мокрина. - Рiдну матiр за боже пошиття не мають!
I раптом голос її набрав сили й металу:
- Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!
"Щось баба явно передала кутi меду, - подумав я. - Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу".
- Та цитьте, мамо!
- Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! - знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.
I менi стало жаль її. Свинуватi-таки в неї дiти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хiба так можна? Якби я своїй матерi таке сказав, я б собi язика вiдрiзав!
Може, та баба Мокрина тому i в бога вiрить, що в неї такi дiти...
- I пожалiти, i захистити нiкому - простогнала баба Мокрина i раптом зойкнула: - Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За iконою... О господи!
I вона тихенько заскиглила, пiдшморгуючи носом, як мала дитина.
Нiхто на її зойк не звернув уваги.
На кам'яницi було гамiрно - кректання, тупiт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: "Сюди!", "Давай!", "Тягни!", "Держи!", "Пускай!" Обв'язану вiрьовками корову нiяк не могли виштовхнути з горища...
- Пропало!.. Пропало!.. О господи! - розпачливо повторила баба Мокрина.
РОЗДIЛ XXI
Я пiрнаю в затоплену хату. Пастка. Вiч-на-вiч з богом. Безвихiдь
Рiшучiсть охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тодi рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не змiг - для мене було зависоко. Пiдскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потiм перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бiк i нечутно спорснув у воду. Кiлька рухiв - i вже бiля вiкна. Iкона має бути отут-о у кутку, зразу за вiкном праворуч. Намацую. Аби тiльки шибку висадити так, щоб не порiзатися.
Хата була затоплена майже по самiсiньку стрiху, i вiкна, власне, я не бачив, лише край вiзерунчастої рiзьбленої лутки виднiвся над водою. Пiдпливши, схопився за ту лутку i сунув руку у воду, мацаючи. Рука вiльно пройшла у вiкно: шибки вже були повибиванi. Все гаразд. Я крутнув головою в бiк човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нiчого, вiн побачить, коли я вирину i передаватиму бабi Мокринi те, за чим вона плаче. Побачить!
Я трохи сiпнувся вгору, хапнув повнi груди повiтря i пiрнув.
Пропливаючи крiзь вiкно, я зачепився за щось ногою i вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу - вiдпустило. Гребнув руками i виринув уже в хатi. Розплющив очi i враз побачив у кутку iкону. Так, так - побачив! Бо перед нею горiла лампадка... Менi спершу навiть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи i опинився бiля iкони. Сунув за неї руку i намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив i назад до вiкна. Пiрнув - i враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохiд. У вiкнi щось застряло. Менi забракло повiтря, i я виринув. Знову пiрнув i знову не мiг пробитися. Виринувши, спробував намацати i вiдштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вiкно завалило чимось великим i важезним Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода пiднесла - хтозна. Я сiртонувся крiзь прочиненi сiнешнi дверi до вихiдних - вони були замкненi. Мало того, я намацав, що вони були ще й пiдпертi зсередини якимись колодами - мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води... Я поплив назад у хату. Друге вiкно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба - невiдомо. Бiльше вiкон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вiкна, тiсна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю - для себе.
Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на водi, давався взнаки i мiй марш-бросок на велосипедi до вiйськового табору. Я вхопився за електричнии дрiт з лампочкою, що звисав зi стелi посеред хати. Дихати було важко.
I раптом я зрозумiв увесь жах свого становища. Я висiв на електричнiй дротинi майже пiд самiсiнькою стелею у затопленiй хатi, а вода все прибувала. У тремтливому свiтлi лампадки я бачив, як хлюпоче вона попiд стiнами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище Оно вже хвильки зачiпають, пiдгойдують лампадку. I тiльки тепер я розчовпав, як незбагненне дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед iконою. Як не згасла у тому шалi стихп ця маленька крапелька свiтла? То було якесь диво!.. А може... А може, це справдi диво? Може... Тут я вперше придивився до iкони i побачив... бога. Вiн зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима - спокiйно i строго. Здавалося, вiн стоїть у водi по груди i вода ворушиться, хлюпоче бiля його грудей вiд того, що вiн дихає.
Це було так страшно, що я вiдчув, як у мене здiймається догори чуб.
Спав на думку пiп Гога, його таємничi слова: "Темна вода во облацех", якi я нiяк не мiг зрозумiти, хоч явно вiдчував у них осуд i докiр. Згадав i бабу Мокрину, i її прокльони на свою адресу. Темна вода... Вода... От вона - вода...
"Невже, виходить, є-таки в свiтi бог i це вiн карає мене, - з жахом подумав я. - I зараз менi буде кiнець. Бо нiхто ж не знає, що я пiрнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, i нiхто не бачив. Зараз вода пiднiметься до стелi, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, i все...
Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипедi, грати в футбола, їсти морозиво "крем-брюле". Я рвонувся до вiкна i пiрнув. I несамовито, в усiєї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крiзь вiкно. Я вовтузився пiд водою доти, поки не вiдчув, що одна тiльки ще мить - i я захлинусь. Тодi я виринув. Розплющивши очi, встиг iще побачити, як востаннє блим нув i згас вогник лампадки. Своїм пiрнанням я здiйняв хвильки, i вони перекинули лампадку. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у водi, як слiпе кошеня. Сил ставало дедалi менше. Я почав ковтати воду i захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кiнець?! Не хочу! Не хочу! Не хо...о...о! Я закричав. I сам почув, яким здавленим i безсилим був той крик. Так кричать крiзь сон, коли душать кошмари. А може, це i справдi лише кошмар, може, це все менi сниться? I я зараз прокинусь, побачу сонце, що свiтить у вiкно, i почую...