Страница 92 из 109
Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звiв на мене брови пiзнав. Ледь усмiхнувся, але з слiв моїх усе зрозумiв - нахмурився.
Нарештi я замовк.
Полковник пiдвiв очi на офiцерiв, обвiв їх поглядом:
- Всi?
- Так, товаришу полковник, - вiдповiв високий капiтан. Полковник пiдiйшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:
- Товаришi офiцери! Хто ще не зрозумiв, пояснюю - в сусiдньому селi повiнь, рiчка вийшла з берегiв, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дiї... Затопило, очевидно, цю частину села, в долинi, бiля рiчки... Цю вулицю, оцi хати... Пiдходи отут, тут i тут...
Полковник i офiцери схилилися над картою.
"Чого вони так зволiкають? - з досадою думав я. - Замiсть того щоб зразу пiдняти всiх по тривозi, кинутися по машинах i в село - наради якiсь проводять... А там люди вже, може, гинуть... "
Тiльки потiм я розшолопав, що на все це пiшли лiченi хвилини. Просто то була дисциплiна, органiзованiсть, якi виключали безладдя i метушню. I я зрозумiв, що робити швидко - це не обов'язково хапатися i поспiшати. Але це я зрозумiв тiльки згодом, а тодi досадував, що вони, на мiй погляд, дуже повiльно повертаються.
- Значить, так, - казав полковник. - В операцiї братимуть участь бронетранспортери, два мотострiлецьких батальйони, перший i третiй, три малих арттягачi. Дiяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей пiднiмати тихо, без галасу. Iнших не будити. Готовнiсть... - вiн глянув на годинника, i в цей час на стiльцi коло лiжка задзижчав телефон. Полковник пiдiйшов, зняв трубку.
- Полковник Соболь слухає А... так... драстуйте... Драстуйте, товаришу Шевченко... Так... Уже знаємо... Через п'ять хвилин виступаємо... Звiдки? Звiдки знаємо?.. Та тут нам сповiстили... - вiн глянув на мене, усмiхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо. - Як тебе звати? Секретар райкому дзвонить.
- Ява - розгубився я i додав: - Рень.
- Один товариш. Ява Рень. Знаєте?.. Так... так... Добре, передам. Значить, через п'ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення. - Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника. - Готовнiсть... через... чотири хвилини! О другiй чотирнадцять Виконуйте!
Мить - i палатка вже була порожня.
- А тобi секретар райкому просив передати подяку. За iнiцiативу i оперативнiсть. Вiн, виявляється, знає тебе.
Я почервонiв i опустив очi:
- То вiн матiр мою знає, а не мене. Вона - депутат.
Полковник накинув на плечi довгий, майже до п'ят зелений плащ з каптуром, без рукавiв, i ми вийшли.
З палаток вискакували, на ходу поправляючи гiмнастерки, солдати i бiгли до артилерiйського парку. I не чути було нi крикiв, нi вигукiв нiякого галасу. Тiльки тупотiли i гупали по дорiжках чоботи.
У парку заводили машини. Поки ми пiдiйшли, вони вже одна по однiй вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери i тягачi, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспiвський, на якому їздив голова i який усi звали "бобик." Але цей "бобик" був зовсiм новенький, не забрьоханий грязюкою, з бiлими кружалами на скатах. "Бобик" пiдскочив до нас i рiзко загальмував. На задньому сидiннi сидiло троє офiцерiв. Вiльне було тiльки мiсце попереду, поряд з шофером.
Полковник на якусь мить задумався...
- Мда, з велосипедом ми сюди не влiземо...
- Товаришу полковник, я його вiзьму в свою машину, да, ми з ним стариь друз'я, - почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
- А, добре! Добре.
I я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мiй велосипед i побiг з ним уперед, гукнувши менi на ходу.
- Давай за мною!
Я кинувся за ним.
Пайчадзе пiдбiг до бронетранспортера-амфiбiї, передав комусь наюру велосипед i вже сам 3'лечiв угору i зник за бортом. А я тiльки пiдбiг i безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню Мене охопив розпач - мотор гуркотiв, машина здригалася - от-от рушить А я все дряпався i сповзав, як жаба у склянiй банцi. У вiдчаї я вже хотiв крикнути, як почув згори:
- Давай руку, да! - голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
Мене, як пушинку, одiрвало вiд землi. I втягло в машину. Зразу ж машина рушила. I настрiй мiй з розпачливо-безнадiйного вмить пiдскочив до радiсно-збудженого. Вперше у життi я їхав на такiй машинi! На вiйськовому бронетранспортерi-амфiбiї, що призначений для висадки десантiв i долання водних рубежiв! Чи їздив хто-небудь iз хлопцiв на такiй машинi? Та нiколи в свiтi! Та вони луснуть од заздрощiв, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна... Напевне секретна! Аякже! Хiба є ще де-небудь у свiтi такi машини!
Мене розпирало од гордостi i радiсно лоскотало у грудях. Тiльки б побачив хтось iз хлопцiв! Тiльки б побачив! А то ж не повiрять...
I раптом я згадав, куди i чого я їду... "Ех ти! - з презирством сказав я собi. - Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. "Тiльки б хтось побачив!.."
Але радiсний лоскiт у грудях не минав. Я стояв бiля самiсiнького водiя, дивився на освiтленi перед ним прилади, на рiзнi циферблати i тремтливi стрiлочки, дивився крiзь скло вперед на дорогу, яку освiтлювали потужнi фари, на "бобик", що, легко пiдстрибуючи на вибоях, бiг перед нами, i здавалося менi, нiби я iду в справжнiй бiй з ворогом, i серце моє солодко завмирало.
"Ех ти! - знову з презирством сказав я собi. - Там таке... таке... а ти... Егоїст!"
Ми вже проминули дот i виїхали на "глекапку". Машини йшли швидко, повним ходом. Я навiть не встиг долаяти себе як слiд - уже позаду й "глеканка", уже польова дорога i ген уже й село... I знову менi здалося, наче я iду в справжнiй бiй, вриваюсь у захоплене ворогом рiдне село. I таке мене охопило бойове завзяття, що вiд нетерплячки я аж пiдстрибувати почав. Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагарiна.
У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався невже так мало часу минуло. А менi здалося - цiла вiчнiсть.
"Бобик" полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.
Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович - коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.
А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне - аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. "Ну, будь ласка, ну, що вам - шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну..." - причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, - очевидно, ставив завдання.
I от люди розступилися - офiцери кинулись до машин.
Пайчадзе скочив на бронетранспортер i наказав водiєвi.
- В кiнець вулицi, да, до крайньої хати!
Я зиркнув на Пайчадзе i похолов - зустрiвся з ним поглядом. Вiн дивився прямо на мене. Я опустив очi. Зараз вiн скаже: "Злiзай" - i все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.
Але замiсть "Злiзай!" Пайчадзе сказав: "Давай!" - i не менi, а водiєвi. I водiй крутонув кермо, i, обминаючи "бобик", машина рушила прямо до води.