Крок вікінга

— Ще… Покажеш мені, де лежать речі дядька Геннадія. Ті самі, що ти повикидав із кабінету. Отак дбаєш про музей! І це тобі зарахується.

…Речі дядька Геннадія були в коморі; вкрились порохом барвисте запинало на двері, коробки з колекціями метеликів, де скло було побите, а крильця комах поламані, поїдені цвіллю гербарії й геть побитий міллю інді* енський килимок. Непотрібні вже декорації чудового спектаклю, що так бентежив колись дитячі душі…

«Чиї душі? — вкотре спитав себе Віктор. — Хто ще, крім мене, бачив світ крізь запинало, що висіло на дверях дядька Геннадія? Ох, ця солодка омана дитинства…»

Його серце гучно забилося, перш ніж він усвідомив, що саме його так схвилювало: в кутку, на сточеній шашелем тумбочці, стояв слоїчок із рештками порошку брунатного кольору, з етикеткою, де латинкою було написано назву екзотичного гриба…

Останню партію якісних аналізів хіміки принесли вже в кінці робочого дня, й Віктор вирішив почекати, доки в коридорі стихнуть кроки колег, а ті, хто лишився, як і він, зачаяться за дверима кабінетів, прагнучи одного — щоб їх ніхто не турбував… У вестибюлі гавкнула й вибачливо скавульнула вівчарка Діна, проступаючи до служби з відчуття пошани до священнодійств, які творилися в цих стінах. Спокій…

Віктор узяв до рук поставець з пробірками й за звичкою роздивився їх у промінні призахідного сонця.

З кількох складних комплексних сполук, виділених з індіанського гриба, особливо його зацікавила одна: мала в собі високореактивну групу з трьох атомів, центром якої був рідкоземельний елемент. Хіміки низкою перетворень максимально «оголили» його, зробивши доступним для вивчення в електронному мікроскопі.

Намагаючись не квапитись, Віктор виготовив з цієї речовини препарати, що називалися «плівка від мильної бульки», або мовою коридорних дотепників — «дірка від бублика»: на крихітний пухирець він наносив мікропіпеткою трохи рідини й швидко закладав її у канал зорового поля мікроскопа. Це все, що залежало від нього, — найпростішим способом «розтягти» молекули в один шар. Далі вже вмонтований у мікроскоп комп’ютер атом за атомом досліджуватиме препарат, занотовуючи на фотоплівці кожний його фрагмент.

Поклацування лічильника й спалахи цифр свідчили, що робота йде успішно. 12… 15… 21…

Віктор обібрав сухе листя з калачиків, що стояли на столику, — з дитинства любив контраст між теплою м’якістю їхньої зелені й вогненною прохолодою квітів, вкотре витер пил на письмовому столі. Можна було зварити кави й трохи посмакувати нею, але втримало відчуття вольового зв’язку з тим, що відбувалося під об’єктивом: здавалося, розслабишся на хвилину — і все піде намарне. Безглуздо, звичайно, але таким він був і потреби переінакшуватися не бачив.

32… 44… 51… Невже ця серія така коротка?

Віктор вирішив розгледіти те, що здобув, і почав одну по одній проектувати на маленький екран ще вологі мікрофотографії. Перших два десятки принесли вже звичне розчарування: групи атомів накладалися одна на одну й давали нечіткі відбитки. Що ж, не звикати: роботу доведеться повторити і вдруге, і втретє, й у двадцяте, доки не пересвідчишся, що чогось цікавого від неї годі й сподіватися. Але тридцять дев’ятий і сорок четвертий знімки змусили його радісно насторожитися, а на п’ятдесятому розмиті лінії злилися в чіткий візерунок.

Візерунок той тріпотів, немов метелик, що випадково залетів у розчинене вікно…

Стомлені очі потребували відпочинку: стуливши повіки, Віктор одразу злякався, що нічого не побачить, коли розплющиться. Та й через п’ять хвилин фрагмент індіанського запинала так само висів на стіні — тільки без барв… Це була мікрофотографія високореактивної групи з рідкоземельним елементом усередині.

…Ось і піднялася запона над загадковим світом, який Віктор невиразно передчував у дитинстві: вже з його порога приглядався до таємниці, що її так ревно заховала природа. Радикал комплексної сполуки, видобутої з індіанського гриба, заміщує якийсь компонент у довжелезній білковій молекулі, що входить до складу нервової клітини, й проектує конфігурацію своїх атомів на людську свідомість. Група ця нестійка, скоро розпадається, й екзотичні візерунки перестають переслідувати людину.

А коли спожити стійкіший трунок? Тоді він надовго вбудується в молекулярний склад людського організму і стане для нього необхідним. Тоді це наркоманія…

«Ех, Олександре, Олександре, ти ж раніше за мене міг зробити це відкриття. Коли б ти знав, від якого спадку відмовився…»

Свій тріумф на самоті Віктор спив з врочистим сумом та зосередженістю, як ритуальну чашу на поминках по тому, хто вже пішов з життя. По дядькові Геннадію.

МІХАЙ — ОДИНИЦЯ РАДОСТІ

На східному березі Криму всеньке літо дув холодний вітер. Вранці я втискався в теплі від сонця скелі і, вгорнувши коліна плащем, слухав море. Під повстю туману гухав прибій, і на моє обличчя осідав водяний пил. Вітер приносив сюди пісок, дрібні камінці, а часом клаптики паперу чи пелюстки троянд. Тоді я знав: мати знов бере Міхая з собою. Він допомагатиме їй сортувати рибу й виконуватиме дрібні доручення членів бригади. А я чекатиму на нього до вечора.

Я полюбив, я дуже полюбив цього хлопчика. Можливо, тому що він єдиний у світі вірить у те, що останні роки становить сутність мого життя. Цю невеличку скриньку, схожу на вольтметр застарілої конструкції, він сприйняв так природно, ніби давно знав про її існування. Тепер шкала на ній має поділки, й час від часу ми позираємо на стрілку, що хитається біля них. Дивне відчуття! Ніби ти дивишся у дзеркало…

Коли я приїхав сюди, шкали на приладі не було. Я шукав для нього одиницю вимірювання, й то виявилося непросто, бо в мене не було критерію радості. Я приходив на святкування вдалого захисту дисертацій, весіль і днів народжень, я крутився поряд, коли купували дорогі, давно омріяні речі: машину, імпортні меблі, — я підстерігав людську радість, як мисливець птаха. Я чув захоплені вигуки й бачив блиск в очах, та стрілка далеко від нульової поділки не відходила. Що це — недосконалість мого приладу чи нещирість людської поведінки? Людина сама не помічає, як набуває звички робити вигляд, що тішиться усталеними, всім зрозумілими цінностями, насправді ж вони сподіваного щастя не дають.

Повірити у вартісність того, що узвичаєно цінувати, неважко. Важче, виходить, оманити себе.

Першого ж дня навколо мене зібралися хлопчаки — так завжди буває, коли в невеличкому селищі з’являється нова людина. Вони спостерігали, що я робитиму, чомусь вирішили, що я художник, то ж неодмінно витягну мольберт. Але я просто сидів собі й дивився на море, їм це набридло, й незабаром з-поміж них залишився один. Виявилось, що він також любить сидіти й дивитися на море.

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Мі-хай, — сказав він, ледь запикуючись. — Михайло.

Раптом низько над нами пролопотіли крила, й рожевий птах опустився на сусідню скелю. Він здавався маленьким сонцем: сірі барви неба, землі й моря нараз ніби змішалися, і з миттєвого хаосу, із блиску пір’я й миготіння дзьоба світ навколо нас народився заново, й сірим він уже не був.

Схопившись, хлопчик обома руками затулив рота, аби не закричати з радощів, а очі його поширшали на півобличчя; я глянув за звичкою на свій прилад — стрілка оббігла неторкане поле шкали, діставшись межі. Нарешті! Ось як, виходить, мало треба для повноти людського щастя — щоб рожевий птах із довгими ногами повів свій танок на сірій скелі, мов заклинаючи якісь містичні сили. Але найбільше — треба душі, в якій здатне зродитися це відчуття.

— Птах із заповідника, — сказав я. — Він називається фламінго.

І, несподівано почервонівши, виправився: — Та ні ж бо, він прилетів із казки. Навмисне, щоб ми з тобою потоваришували. Еге ж?