Крок вікінга

Він не боявся дядька, а тому спокійно розповів йому, що скуштував рідини із склянки, яка стояла в кабінеті на підвіконні.

— Ніколи цього не роби! У таких склянках буває страшна отрута! Та вже коли так сталося, то малюй, хлопче, малюй… Виходить, і ти бачиш те ж саме, що й я? А що, цього й слід було чекати, це ж ті візерунки, які на індіанських виробах. Вони маряться людям, котрі скуштували напою з гриба акатава. Люди різні, а бачать одне й те саме… хіба ж не цікаво? Чому так? Ех, хлопче, підтяли мені крила… Може, тобі щось вдасться?

Ні, дядько таки ж у ньому, у Вікторові, бачив спадкоємця, чому ж обрав Олександра?

А над чим тут, власне, сушити голову? Все аж надто просто.

Після смерті вродливої і доброї тітки Гелени у домі з’явилася Раїса — Олекеандрова мати. Вона переставляла меблі, купувала килимові доріжки, добудовувала кухню й варила дядькові Геннадію — а його на той час таки ж добряче вже діймала контузія — дієтичні киселі. Оксану тітка впрягла в город — здорова дівка, нічого байдики бити, — Олюня не приїхала, а про себе Віктор якось почув:

— Дивуюсь я деяким матерям — ну як зозулі! Підкине свою дитину фактично стороннім людям — і годуй її!

Гаряча хвиля сорому хлюпнула Вікторові в обличчя й ніби збудила з солодкого сну. І справді, чого він тут, яким побитом? Тітки Гелени вже два роки як немає, дядько Геннадій у лікарні: хто йому радий, дитині з бідної сім’ї, де батько пропав безвісти? Що може виправдати його настирливість?

Тільки дружба з Олександром! Звичайно ж, тому буде нудно, коли двоюрідний брат поїде, він його любить і захистить від сварливої матері.

Віктор знайшов Олександра за сарайчиком, той щось майстрував, мугикаючи своїм звичаєм крізь зуби. Якийсь час він ніби й не помічав принишклого брата, потім, ретельно обтерши пилочку, сказав:

— Якось ти обізвав мене дурнем, і я тобі цього ніколи не подарую. Чуєш? Ніколи!

«Обізвав дурнем! Та ж ми були дітьми… Обізвав дурнем!.. А скільки він сам лаяв мене, дошкуляв, бо ж старшим був. То що? Маю все життя на нього сердитись?»— думав Віктор.

Поїхав того ж дня. Дорогою спробував побачитись з дядьком Геннадієм, але до палати його не впустили.

Останні три зупинки до свого села брався пішки — не вистачило грошей на квиток, а їздити зайцем не вмів. «Уже й тоді був добрячим тюхтієм», — підсумував Віктор свої спогади, під’їжджаючи до станції.

Та, що вибігла відчиняти йому хвіртку, колись була дівчинкою Олюнею: Віктор аж вразився, наскільки не змінилась її постать і манера ставити маленькі ступні, ледь їх вивертаючи. Та зблизька побачив, що лице «природженої балерини», як називали колись Олю, змарніло: мабуть, мистецтво далося їй нелегко. Та й не досягла вона в ньому особливих висот, спинившись на партії маленького лебедя.

В колишній їхній дитячій кімнаті, де вони нарешті обійнялись, як належало родичам, Оля зразу виповіла йому свої гризоти:

— Дядько Геннадій, свята душа, залишив мені бічну світлицю, а вони не хочуть, щоб я тут жила! Розумієш, не хочуть! Вони приймають сюди Оксану, бо та доглядатиме їм нутрій та поратиме город, а з мене який зиск? Вимагають, щоб я взяла відкупне, а його ж, Вітечку, зовсім мало. Олександр доклав-таки зусиль, щоб будинок оцінили в мізерну суму, нібито він в аварійному стані й для житла непридатний. Це неправда! Вони ладнаються обкласти його цеглою й добудувати другий поверх, дерево ж бо добряче, дуб, ще вистоїть не один десяток років. Що хочуть, Вітечку, те й роблять, вони тут — удільні князі.

У Віктора від цих майнових пристрастей одразу голова пішла обертом; він вирішив побути трохи в дядьковому кабінеті й тікати звідси подалі від гріха.

— Невже б ти тут жила? Бог з ними…

— Жила б! А що робити? Син же в мене одружився й привів дружину в єдину нашу кімнатку: що, мені тепер на кухні спати? І так себе шкода, ВІтю, ще ж ніби й не зістарилась, хоч зі свого балету давно пішла на пенсію. І потім — тут все мені таке близьке та дороге… А вони не пускають, бо, бачте, в ту мою кімнатку через веранду ходити треба, а веранда вже й не моя. От які люди! Що я провалю їм ту веранду? Знаєш, братику, я ж листа дядькові писала, просила його дозволити пожити біля нього. То він: «Буду щасливий, з радістю!» А Райка— позаторік ще жива була — мене й на поріг не пустила, вигнала з валізами: «Я тут хазяйка, що хочу, те й роблю!» Не знаю вже, як доживав свої останні роки наш дядько Гена…

— Гадаєш, вони й до нього погано ставились?

— Та в них немає ні душі, ні серця!

Аж тепер відчуття безмежного суму перейняло Віктора, і всі дорожні настрої здалися легковажними до безглуздя.

Він пройшов у кабінет дядька Гени. Там не було ні стелажів з мушлями, ні мікроскопа; ні книжок. Не було навіть канапи, на якій полюбляв відпочивати дядько. Нереборку між кімнатами зняли — вийшла простора вітальня з модерновими меблями, килимами й усім, що мало належно репрезентувати престижну людину, котра заледве не вскочила у крісло директора наукового інституту. На заваді стали «новітні віяння»: ще недавно безсловесний, колектив на зборах висловив протест проти такої кандидатури, й «вищестоящі» мусили його прийняти. «Цікаво, він хоч здатен переказати зміст тих статей і монографій, де значиться його прізвище? Бодай читав їх? Адже сам двох думок докупи стулити неспроможний…

Дядьку, дядьку, кого ти зробив своїм спадкоємцем? Для кого розчинив двері в науку самим тільки своїм ім’ям, яке тепер вимовляють з такою пошаною?

І ти хороший, — подивився в очі своєму відображенню в дзеркалі Віктор. — Так боявся, аби не запідозрили тебе в корисливості, що навіть у цьому будинку перестав бувати. Тільки й того, що регулярно писав листи дядькові. А як жилося тут доброму й безпорадному чоловікові, подумав? Він же не з тих, хто скаржиться на близьких… Егоїст ти невдячний, ось що!»

Зараз він майже ненавидів себе. За надмірну м’якість, за те, що легко пасував перед нахабством, боявся видатися нескромним.

Під час вечері, яка проходила в повній тиші, Олександр дістав з кишені папір і, покашлюванням привернувши до себе увагу, прочитав: «Акт вартості будинку по вулиці…»

— Де заповіт? — урвав його Віктор.

Відкинувшись на стільці, Олександр зміряв його холодно-допитливим поглядом. Мабуть, так він дивився на студентів, які не квапились конспектувати його лекції чи мали зухвалість запитувати щось недоречне. Поглядом, що ніби промовляв: «Стривай, стривай, голубчику, ось я тебе запам’ятаю… Ти ще походиш за мною зі своїм матрикулом». Але Віктор давно вже поскладав усі свої іспити, навіть життєві, а тому ні з ким не боявся зіпсувати стосунки.

— То де ж заповіт? — повторив він.

— У нотаріуса, — знизав плечима Олександр. — Ти завтра з ним ознайомишся, коли вже так пече. Скажу зразу: для тебе виділено кімнату з верандою, але май на увазі, я не дозволю робити з дядькового будинку комуналку. Можливо, тут з часом буде відкрито музей.

— А ми в тебе дозволу не питатимемо, — ледь підвищив голос Віктор. — Музей — це у майбутньому, а поки що в моїй частині будинку — і в своїй також — оселиться наша сестра Ольга і спробуй лишень труїти їй життя! Ти ще мене не знаєш, голубе…

Очі в Олександра стали настороженими, й раптом Віктор подумав, що двоюрідний брат і справді його не знає, бо після розмови за сарайчиком вони майже не спілкувалися. Авжеж, не знає, а тому чекатиме від нього всіляких прикрих несподіванок, боятиметься його, як боїться всього, що не встиг прибрати до рук… Якийсь час вони мірялись поглядами, змагаючись у витримці, як у дитинстві, але тоді Віктора робила слабачком любов і безмежне довір’я до старшого брата, тепер же з позиції гіркої своєї байдужості він повторив:

— Тільки спробуй лишень! Вже я тобі нічого не забуду!

Знизавши плечима, Олександр пробуркотів:

— Побачимо… Сподіваюсь, ти оформиш зречення своєї частини спадку, коли вже вирішив. Хм… Щоб по закону все було. Але будинок ненадійний…

Відмахнувшись жестом від цих розмов, Віктор сказав: