Крок вікінга

Наталя Околітенко

КРОК ВІКІНГА

Художнє оформлення В. І. Гайового

ВІД АВТОРА

Доктор біологічних наук М. В. Клоков, він же поет Михайло Доленго, дуже любив фантастику. Якось, коли; мова зайшла про роман одного з сучасних авторів, я недбало кинула:

— Ви нічого не втратили, не прочитавши цей твір. А у відповідь почула:

— Але й нічого не знайшов!

І справді, що люди знаходять у фантастиці? Можливість зазирнути в майбутнє?

Провидцем епохи науково-технічного прогресу називають Жюля Верна: чимало тих літальних, плавальних та всіляких інших апаратів, за допомогою яких його герої підкорювали світ, ми вже маємо. Звичайно, пострілом з гармати здійснити політ на Місяць неможливо, але це не збавляє нашого захвату творчістю генія фантастики.

Пишучи «Франкенштейн», чи дбала Мері Шеллі про науковість змісту? Навряд чи так, та й нинішні роботи поки що нічим не нагадують істоту «во плоті», яку створив необачний вчений. Однак цей твір має особливу наукову цінність, бо вже в ХІХ столітті застерігав від розриву між технічним прогресом і суспільною свідомістю, який може обернутися на трагедію для людства. І «Марсіанська хроніка» в наших очах нічого не втратила від того, що тепер ми напевне знаємо: життя на Марсі неможливе.

Проте нерідко можна почути, що в своїх прогнозах нинішня фантастика зайшла в глухий кут, безнадійно відставши від науки.

Чи можна з цим погодитись? Якоюсь мірою. Техніка й справді багато в чому випередила письменницьку уяву, але саме тому, що технократичні амбіції запанували в суспільстві, поглинаючи основні природні й виробничі ресурси, необхідно зупинитися й осмислити поточний момент. Що ж, власне, сталося? Чи не забула людина, що найважливіше на Землі — все ж таки вона сама, а не породжене її руками; чи не переступила тієї межі, коли створене нібито задля кращого життя починає нищити життя як таке.

Нам не можна забувати, що наука — не тільки те, що в той чи інший спосіб пов’язане з технічними здобутками, а й те, що стосується людини, більше того — насамперед те, що стосується людини. Це й соціологія, психологія, етика, фольклор…

Панівною темою у фантастиці тривалий час були польоти на інші планети, міжзоряні мандрівки. А той «космос», що всередині кожного з нас, — хіба менш цікавий? Пишучи, що «весь всесвіт або, ще ширше, — все буття було створене за евклідовою геометрією», Достоєвський «буття» ставив над всесвітом. Часово-просторова структура має чотири виміри. А скільки їх ми відчуваємо у тій науково невизначеній, а проте непереборно відчутній субстанції, яку здавна називали «душею»? Час від часу цьому «сумнівному» поняттю оголошували війну, намагалися «вигнати» його з літератури й науки, а проте все одно в нас «душа болить», «душа радіє», й болітиме та радітиме вона, доки людина суща на Землі.

Саме через диктат всемогутньої поки що техніки, через ейфорію від її успіхів майбутнє дихнуло на нас холодом космічної зими та змертвілої біосфери. Протистояти цьому може тільки «космос» людської душі, що вічно лишатиметься для письменника-фантаста цілиною, бо «два рази не ввійдеш в ту саму річку», бо ніколи не народяться на планеті дві однакові людини, бо людина сьогоднішнього дня ніколи не впишеться в соціальні, етичні та моральні рамки майбутнього, а це робить життя прекрасним і драматичним водночас.

Людська уява не відстала від науки — просто необхідно змінити кут зору на наукову основу всього нашого життя. Треба переосмислити ті цінності, які ще вчора здавалися самодостатніми, треба моделювати не технічне оточення завтрашнього дня, а породжені ним соціальні та психологічні колізії, треба за пеленою прийдешнього розгледіти небезпеки, які чатують на людину… Нам слід повертатися до самих себе. Скрізь. У фантастиці також.

Дозволь же мені, шановний читачу, поміркувати над співвідношенням у цих творах наукового й фантастичного — настільки, наскільки це дозволяє день сьогоднішній.

У невеличкій повісті «Тутті» вигадку від реальності відділяє дуже тонка грань, хоча на перший погляд що може бути неймовірнішим від другого народження єгипетського хлопчика? Але ж справді 1976 року виділено носія спадковості — молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти — з мумії хлопчика, знайденої в одній з єгипетських пірамід, і справді американський вчений, індус за походженням, Гобін Хорана створив штучний ген, який «працював» не згірше від справжнього. Звичайно, від синтезу окремої ділянки ДНК до синтезу цілої молекули, де записано колосальну спадкову інформацію, відстань, образно кажучи, не менша, ніж від Землі до Місяця, але це перепона не якісна, а кількісна. Уявіть собі величезний складний комп’ютер, який належить зібрати. Десятки людей виготовляють кожну деталь окремо, розшифровуючи креслення, потім підгонять їх одну до одної, перевіряють методом проб і помилок… — величезна робота, звичайно, і все ж таки рано чи пізно комп’ютер буде готовий.

Ідея штучного синтезу ДНК з наступним вживленням у статеву клітину жінки висить у повітрі, яким дихає світ: Так, конгрес США уже прийняв закон, який дозволяє патентувати багатоклітинні організми, створені методом генної інженерії, обумовивши одне: не можна патентувати людей, «народжених у лабораторії», бо патент дає винахіднику право приватного володіння, відтак і продажу «виробу рук своїх», а це суперечить тринадцятій поправці до конституції США, яка забороняє рабовласництво.

Людство має заздалегідь готуватися до майбутніх новацій, прогнозуючи їхні наслідки. А якими вони можуть виявитися?

Адже пройдено великий шлях еволюції, зокрема й на клітинному рівні. Сочинський лікар М. О. Шульц, десятиліттями збираючи аналізи крові людей, спостерігав, як змінювалися картини «рідини життя» лише за одне покоління, що було зумовлене, найімовірніше, наслідками науково-технічного прогресу. Що ж відбулося за століття, тисячоліття? Відійшли в минуле пошесті чуми, прокази, холери й ціла низка недіагностованих хвороб; натомість маємо нові форми сибірської виразки, лихоманку о’ньонг-ньонг, «хворобу легіонерів» і, врешті, сумнозвісний СНІД; не виключено, що доки ця книжка побачить світ, у пресі з’являться повідомлення про нові проблеми, які постали перед медициною. Надто скоро змінюється навколишнє середовище під впливом діяльності людини, й природа мусить прискорювати еволюційні темпи, адаптуючи до тих змін живі організми.

Сучасна наука вже розкриває таємниці цього механізму: стрибучі гени, віруси — «секундна стрілка» великого біологічного годинника, бо вони перші зазнають генетичних змін і, в силу своєї природи паразитуючи на живій клітині, вносять у її спадковий апарат нову інформацію. За висловом доктора медичних наук С. М. Рум’янцева, саме віруси «вивели мавпу в люди».

Отож хлопчик, що приходить із глибини віків, у наших умовах жити не може, його доводиться в прямому розумінні цього слова «брати під ковпак», витримувати в стерильному середовищі, прирікаючи тим самим на самотність та жалюгідне існування. Можна спробувати адаптувати людину за допомогою вірусів єгипетських пірамід; спричиняючись до раптової смерті дослідників, вони породили легенди про «помсту фараонів». Але ж тоді виникає загроза, що ці архаїчні віруси вийдуть з-під контролю і якась химера, утворена методом генної інженерії, винищить ціле людство… Як розв’язати протиріччя між жалістю до жертви необачного експерименту й відповідальністю за наслідки того, що нібито належить зробити з гуманних міркувань?

Навіть невеликий досвід «сурогатних матерів» змусив нас відчути обмеженість сучасної етики; розвиток генної інженерії поставить іще серйозніші проблеми. Як вони будуть розв’язані в майбутньому? Одне ясно: людству доведеться навчитися «судити переможців» — тих, хто з честолюбних міркувань зважується на експерименти з далекосяжними наслідками.