Пульс безконечності

Селезньов, як ми вже казали, погано знав людей. Він навіть подумати не міг, що оптимум його духовного стану може відповідати найнижчому емоційшому рівневі іншої людини. Тією іншою людиною, психічним антиподом Селезньова і був Кальфонов. А Селезньов і не підозрював про його існування; він взагалі не думав про окремих людей— ідеалісти думають лише про людство в цілому.

Цікаво, що зіткнення їх доль відбулося, так би мовити, заочно. Типовий випадок для нашого часу, коли роками можна жити поруч з людиною і нічого не знати про неї або ж знати не більше, ніж про гаданих жителів сузір’я Лебедя.

Після перших випробувань свого приладу Селезньов вніс значні зміни у схему, подбав і про його мініатюризацію, бо ж хіба схоче хтось возити заради свого духовного комфорту шістдесят кілограмів радіоапаратури на тачці?

Капітан перейшов на мікросхеми, а на великому стимуляторі відпрацьовував ескізні емоційні наводки. Він прагнув зробити зовсім маленький прилад, завбільшки з портсигар, який давав би увесь спектр високих людських почуттів — від глибокого стану світової скорботи до моцартівського торжества. Але переважно він мав працювати в режимі радості й спокою.

Поки Селезньов препаював схему, Кальфонов уже позбувся хандри і з подвоєною енергією зайнявся своїм добробутом. У світі благ було ще чимало такого, що не належало йому. Кальфонов вдало скуповував одні речі і вдало збував інші.

А капітан займався своїм, тепер уже мініатюрним стимулятором. Це аж ніяк не позначилося б на самопочутті Кальфонова, коли б капітан випробовував свій прилад там, де й першого разу, — радіус дії поля не перевищував двох метрів. Але на тому місці тепер знаходився перший, великий стимулятор, і він змушений був збирати свого кишенькового генератора на тумбочці у передпокої — єдиному вільному місці. Як на гріх, тумбочка ця знаходилася якраз навпроти крісла, в якому Кальфонов у своїй квартирі щовечора всідався дивитись телевізор.

Цього вечора йшло щось багатосерійне, лубочне. Кальфонов завжди терпляче ставився до такої нуди, бо вважав, що хороше кольорове зображення здатне замінити художні достоїнства. І раптом вія відчув, що усе його єство охоплює нездоланна злість, лють.

— Доки крутитимуть таку погань! — заревів він несподівано на всю квартиру і ледве стримався, щоб не пожбурити у телевізор попільницею.

Звідки йому було знати, що саме в цю мить Селезньов відпрацьовував на собі індукцію “олімпійський спокій” (як ми вже казали, психотяпи сусідів були діаметрально протилежними).

— Що це ти, Ніко, тобі ж учора так сподобалася серія, — несміливо сказала дружина.

І саме з цієї фрази розгорівся у квартирі Кальфонова грандіозний скандал, подробиці якого не станемо описувати, занадто вже вони неприємні.

Очевидно, окремі імпульси поля досягли й безневинної дружини Кальфонова, бо ж несподівано для самої себе зважилась вона заперечити чоловікові театрально-драматичним тоном.

Сварка не припинилася й тоді, коли подружжя покинуло передпокій, а отже, і зону дії стимулятора, за інерцією вона тривала ще досить довго.

Селезньов чув, як вібрує від криків залізобетонна перегородка, і гадав, що його прилад покладе край усім скандалам і сваркам.

Іншим разом він перевіряв роботу стимулятора в режимі “зосередженість, що передує великому осяянню”. Кальфонов у себе в кімнаті читав газету “Футбол — хоккей”. Якоїсь миті він відчув настійну, як комариний писк, веселість, вулкан глумливого гумору заклекотів у ньому, вихлюпуючись назовні. Насамперед віа порівняв уславлену хокейну команду з затурканими жуками-гнойовиками. Для футболістів знайшлося ще краще порівняння. Затим настала черга домочадців. Усе це вів робив, з величезним задоволенням, захлинаючись від сміху, дриґаючи ногами, надриваючи чималенького живота. Дружина й донька з тривогою і переляком дивилися на нього. Нарешті глава сім’ї, жовчно посміхаючись і чортихаючись, пішов спати.

— Він що, випив? — спитала стурбовано донька.

Мати лише стенула плечима.

Стимулятор ставав усе досконалішим, і невдовзі Кальфонову вже не було життя через психічні потрясіння, що надходили від сусіда. То він ставив під сумків усе своє життя (Селезньов працював у режимі “горде усвідомлення достоїнства й сили”), то знемагав від почуття страхітливої безнадії (у Селезньова йшла “світла віра в людяність і власну значущість”), то йому хотілося вовком вити від безпричинної туги і смутку (у Селезньова настала черга “нірвано”). Найгіршим було те, що ці почуття могли мати реальну підоснову. Кальфонов був далеко не дурень і в глибині душі підозрював, що речове благополуччя може легко стати фікцією. Капітан своїми пробними сеансами змушував Кальфонова зазирати в ці заборонені глибини. Таким чином, до моменту, коли Селезньов завершив роботу над стимулятором, Кальфонов був на грані психічного помішання.

Чому ж відставний ентузіаст працював у гордій самотності? Чому не зв’язався, скажімо, хоча б з товариством винахідників і раціоналізаторів? Як думав він впроваджувати свій винахід в широкі маси, які ні про що не здогадувалися?

Я не можу відповісти на ці запитання, підозрюю лише, що й сам Селезньов не особливо замислювався над цим. Правда, його, як і кожного першовідкривача, охоплювало цілком зрозуміле нетерпіння. Він прагнув якнайшвидше побачити одухотворюючу дію свого стимулятора на звичайних людей, котрі перебували, як він вважав, у духовній пустелі. Але оскільки Селезньов був людиною надто добросовісною, він ще довгенько вдосконалював прилад і тим самим геть розхитав усамітнений, але дуже міцний маленький світ родини Кальфонових.

Щоб емоційні потоки, які випромінював прилад, не вельми відволікали його від роботи, Селезньов дотепно й надійно убезпечив себе: екранував голову від поля, злегка обприскавши бронзовою фарбою свого старого берета.

І нарешті настав довгожданий день. Капітан закрутив останнього гвинтика у чорну пласку коробочку, поклав викрутку і полегшено зітхнув. Уперше за останні півроку він міг отак спокійно посидіти. На Селезньова найшла раптом така апатія, яка буває лише після важкої перевтоми.

Але тепер у нього був засіб, чудодійний засіб проти песимізму і зневіри — стимулятор. Селезньов увімкнув його, встановив на поділці, яка відповідала почуттю “вселенської гармонії”, і блаженно всівся на дивані. Наче з вершини Олімпу оглянув він свої скромні володіння — непофарбовані секції радіатора під незаштореним вікном, два столи, завалені різними радіотехнічними деталями, куток, у якому височіла піраміда книжок, журналів і довідників, повне відро недокурків, зіжмаканих аркушів паперу, батареї пляшок з-під кефіру. І все це освітлювала трьохсотватна лампа під саморобним абажуром з фольги. Оселя Селезньова могла вселити жах у кожного, крім його самого. Капітан ніколи не зважав на такі дрібниці.

Він сидів і мізкував, де найкраще випробувати стимулятор: у магазині, на вокзалі чи просто у натовпі. Врешті вирішив, що для перших дослідів штучного духовного життя найкраще підходить кінозал.

Коли Селезньов виходив з дому, він зустрів високого опасистого чоловіка, що біг кудись, на ходу налягаючи плаща. Вони розминулись, навіть не глянувши один на одного.

У кінотеатрі вже почався сеанс, давали хроніку під бравурний марш. Капітан Селезньов обережно пройшов на вільне місце під невдоволений шепіт потривожених глядачів і став чекати підходящого моменту на екрані, щоб у консонанс з ним включитися в духовне життя абсолютно незнайомих йому людей, котрі сиділи в залі.

Фільм був саме тим сурогатом видовища, яке потрібно було Селезньову для експерименту. Він не пробуджував жодних почуттів, не втамовував духовну спрагу, з якою простодушні громадяни прийшли до кінотеатру. Глядачі були потенційно настроєні на спілкування з мистецтвом, вони розкрились назустріч йому, як квіти назустріч сонцю, та замість нього засвітилась мертва дугова лампа. Таким чином утворилася грандіозна система “фільм — кінозал”, очевидно, заряджена негативно внаслідок масового розчарузання. Мінус цей зростав. Саме у цю пробоїну капітан Селезньов ударив своїм імпульсом “феєрія свідомості”.