Страница 69 из 77
Капітанів стимулятор діяв тепер на відстані близько п’ятдесяти метрів. Тому як тільки він клацнув тумблером, зал одразу заціпенів. Люди перестали жувати цукерки, розмовляти, кашляти — такою несподіваною, такою незвичайною була глибина наведеного переживання, яке охопило їх. Селезньов, нап’яливши на лоба свого металізованого берета, увесь напружившись, чекав.
Раптом наче шквал налетів. Стимулятор ніби розшарував психіку глядачів на всі можливі граничні стани — від повного відчаю до гомеричних веселощів. Частота імпульсу виявилась для кожного дуже індивідуальною, надзвичайно тонкою, чіткою смугою сильного почуття.
У залі плакали, кричали, обурювались, свистіли, стогнали, охали; дебела жінка, що сиділа поруч із Селезньовим, заходилась від ридання, а сусід справа качався у проході від сміху. За якусь лише мить кінозал перетворився на божевільню. Хтось пожбурив в екран портфелем. А позаду Селезньова лунало: “Та це ж шедевр!” Експансивний юнак зімлів від захоплення, а його подруга з жахом дивилася на екран… А там була та сама нісенітниця: герой переслідував свою обраницю в березовому гаю, вони пурхали між білокорих дерев, як два метелики. Світило сонечко, пілікали скрипки…
Капітан жахнувся — хвиля небувалих емоцій ототожнювалась у свідомості цих людей з широкоформатною халтурою на екрані. Ідеаліст Селезньов навіть не уявляв, що для більшості людей почуття повинно бути пов’язане з якимось об’єктом. Його стимулятор викликав дику переоцінку цінностей, він возвеличував і драматизував дрібниці. Він був, по суті, підсилювачем сурогату, носієм сурогату повноцінного емоційного життя. А ще гірше те, що під акомпанемент цього приладу на батарейках можна було прожити сіреньке, непримітне життя і бути переконаним, що воно яскраве, високе, наповнене глибоким змістом…
Зал шаленів. Селезньов сторопіло потягнувся до приладу й вимкнув його. Майже одночасно в залі спалахнуло світло. Буря пристрастей, як це було й з Кальфоновим, не вщухала, і ще довго із залу долинали схвильовані репліки.
Капітан пробирався до виходу. На душі у нього було порожньо й нерадісно. Він жив у цьому світі лише завдяки своїм утопіям. Щойно загинула одна з них, мабуть, чи не найкраща. Селезньов боявся вертатися додому, у свою моторошну (він раптом збагнув це) кімнату, під нестерпно яскраву лампу, до мертвих, бездушних каркасів стимулятора.
Він брів серед суботнього натовпу. Нікому не було діла до жодних фікцій. Був квітень, легенький вітерець доносив дим багать із парку, весна ще тільки вступала у свої права.
Селезньов сів на лаву і бездумно дивився вдалечінь. Що бачив там цей старіючий невдаха? Може, виховательку дитбудинку Ксеню Львівну, котра в далекому тридцять четвертому подарувала йому альбом? Таню, анастезіолога з медсанбату, яка так і не змогла обезболити свою відмову, коли він запропонував їй руку і серце? Розумних істот із сузір’я Лебедя? Гадаю, що нічого подібного капітану не ввижалося. Він важко дихав — дрімота вже брала його в свої обійми.
Поруч грався з цуценям хлопчик, на протилежному кінці лавки про щось таємниче шепотіли двоє закоханих. Вони дратували капітана, він прагнув повної самотності. Селезньов увімкнув стимулятор: “Зараз ви розлетитесь у різні боки, голубчики!” — задоволено подумав він. Та дивна річ: хлопчик, як і раніше, ганяв за цуценям, весело сміявся, а закохані дивилися одне на одного, не помічаючи нікого й нічого довкруг.
Капітан згадав, що реакція на поле може бути зворотною, і увімкнув по черзі “почуття вічності”, “демонізм”, “пафос”… Стимулятор не діяв на людей. Можливо, щось сталося? Селезньов зняв свого металізованого берета і тієї ж миті відчув дурний штучний пафос. Виявляється, стимулятор справний!
І тут ідеалістові Селезньову сяйнуло: очевидно, ніяке штучне випромінювання неспроможне увірватися у світ закоханих, який заповнений взаємним почуттям. Марними були намагання подіяти на хлопчика і навіть цуценя: вони обидва були щасливі, і цю радість не зрівняти зі стороннім лоскотанням центрів радості, як це робив стимулятор.
Значить, треба братися за куди важче завдання: починати конструювати щось таке, що б наповнювало світ людини любов’ю й самовідданістю, пафосом і драматизмом боротьби, героїкою пошуку і безконечним дерзанням думки…
Селезньов вимкнув стимулятор, тепер уже назавжди, і пішов із скверу. Щораз кроки його ширшали, наче він одержував іззовні порції невичерпної енергії, обличчя осяяла якась нова думка, він майже біг, цей літній невиправний ідеаліст Селезньов…
Я цілком міг би закінчити розповідь на цій багатообіцяючій ноті, залишивши несимпатичного Кальфонова напризволяще. Та все ж варто наостанок згадати й про нього.
Так от, Кальфонов того ж дня повернувся від іменитого невропатолога цілком заспокоєний. Той не знайшов у нього ніяких ознак хвороби (а так воно й було) і мотивував його періодичні нервові зриви стресами й перевтомою. Лікар порадив Кальфонову пройти курс лікування за системою аутотренінгу в одного із своїх колег, та Кальфонов, до якого вже повернулася його колишня самовпевненість, відмовився від сумнівних напівгіпнотичних сеансів. Єдиний слід, який залишила уся ця історія в його непростому бутті — незрозумілий страх перед однією із стін своєї квартири, — назавжди лишився родинною таємницею.
Мені зрозумілі його побоювання. Поки живуть люди, котрі, нехай на свій лад, по-дитячому навіть, наївно і невправно намагаються викоренити бездуховність, кальфоновим є чого боятися. А найбільше їм слід остерігатися сусідів-ідеалістів, мрійників, ентузіастів і фантазерів.
Тума Малюк
Струхлявіла задня стінка письмового стола з червоного дерева одного прекрасного дня розсипалась на друзки.
Стара Каневська, вигрібаючи сміття віничком із пір’я, з жалем подумала, що не лише над нею має владу невблаганний час. Ламалися, трухлявіли меблі, підлога, протікав дах — столітній будинок осідав, хилився назад, наче падав у все глибшу непритомність, але ніхто вже не звертав уваги на його біди: по всій околиці залізні богатирі-екскаватори ламали направо й наліво старі особняки, дачі часів еклектики, бараки суворих років воєнного комунізму. Увесь район підлягав зносу, і Каневську це засмутило — адже руйнували країну її дитинства.
Блідий промінчик листопадового сонця пульсував у хмарці потривожених порошинок. Похмура кімната, заставлена важкими, старомодними меблями, здавалося б, аж ніяк не підходяще місце для таємниці. І все ж вона тут була. За стіною, що розсипалась, вузлуваті подагричні пальці старої намацали тайничок, нішу, де вже бозна-скільки років лежала пласка томпакова табакерка з вигадливими вензелями на кришці, скупими ампірними візерунками, з перламутровою застібкою збоку. Всередині щось шаруділо, наче листя сухого тютюну. Чи банкноти з розкішним двоглавим орлом. Або любовні листи часів Кримської війни…
Каневська з подивом розглядала табакерку і зовсім не поспішала відкрити її, наче боялась, що таємниця одразу ж перестане бути таємницею, як тільки вона дізнається, що там лежить.
Так воно й сталося. У табакерці була пачка медичних рецептів, тонких потьмянілих аркушиків: в кімнаті запахло старими фоліантами. Каневська розчаровано дивилася на табакерку — краще б, звичайно, листи. А втім, рецепти теж непогано, тим паче старовинні. Вицвілі рядки, кольорові чорнила, різні почерки, латинь, французька, архаїчна російська…
“Термопсиса травы сушоныя истолочь довольно вступе и две щепоти праху сего в медный сосуд поместить, где воды бить должно три рюмки. По чем кипятить оное и в пору, как пузырями пойдет, опия шарик весьма малый присовокупить. Действительно будет в три дня первыя новой луны, испивать же его по осемь капель на раз, при сем яшмы камень непременно в виду держать. Великие дает зрению преимущества, то и вспять увидеть можно, что в прошлой поре…”
Рецепт трохи відгонив чортівнею. Вона з цікавістю взяла другий аркушик.
“Моровыя язвы превозмочь у люди и скотины всякой солодки корень свежеотрытый, над серою прокоптивши. Крестовника стебель и корневище тем же манером иссушив, от сапа коням в овес домешивать. А как от гипоходрии должно наилутшим признать цвету крапивного отвар поровну с мадерою, причем не лишне шалфею да толокнянки добавить. Испив сего, немалую радость исцеленный оказать может, а который и полететь имеет силу, аки птах”.